Але то він так утішався. Уночі сніг не переставав, і заєць, радий що тепер його не так-то легко й помітити, погасав трохи по полю, а потім гайнув у село.
Там нечутно шаснув поміж верболозами, заскочив на колгоспний город, де гризнув ще не змерзлих качанів капусти, потім опинився в старому садку. В садку поживився вишневою корою, потім у сусідньому дворі поласував корою яблуневих саджанців, ще трохи погасав туди-сюди, ніби хотів упевнитися в своїй повній волі та безкарності, і вже перед світом подався в поля. Біг неквапно, ситий, вдоволений, що добре підхарчувався, що падає сніг, який засипає його сліди, що не так уже й кепсько живеться на світі, коли маєш розумну голову на в’язах та силу в ногах. Заєць навіть пробував щось наспівувати, але синиці, які зналися на його піснях, ще спали, а тому так ніхто й не довідався, про що ж він тоді мугикав. Можливо, про те, що він хоробрий та веселий? Або про те, що не боїться ні лисиці, ні вовка, якби навіть вони зібралися тічками? Або про те, що... Але не вгадуватимемо, тим більше, що сам заєць ніколи не підтвердить наших здогадів.
А проте, хоч би як щасливо жилося нашому зайцеві, доля готувала для нього ще одну зустріч із лисицею. Дедалі з холодами та морозами лисиця все дужче відчувала голод, а тому частіше згадувала того прудкого зайця, який так легко тікав із-під її носа. Він навіть уже снився їй по ночах, і вона вві сні ласо, облизувалася. За цей час лисиці трапилось кілька дрібних зайчат, цю дрібноту з’їла зі смаком, але чекала, коли ж, нарешті, зловить отого зухвалвця. О-о, вже не відпустить його так спокійно, переслідуватиме хитро і вперто, вона з ним поквитається за нахабство й зухвалість.
І вони знову зустрілися. Лисиця одразу впізнала знайомого вуханя, а він — свою стару знайому. Вони бігли через засніжене поле, по замерзлому насту, який гостро блищав під сонячним промінням. Наст раз у раз провалювався під важчою лисицею, а заєць гнав уперед рівно й сильно. А проте, коли пробував робити раптові стрибки, то сніг западався й під ним. Крім того, заєць останнім часом мало їв, бо все позавіювало, бо після ожеледі на деревах понамерзало на палець льоду, а тому підупав трохи на силі. Лисиця, зрозумівши, що заєць уже далеко не той, який був, набралася впевненості, піддала ходи, і тепер вони бігли на одній відстані, яка не збільшувалась і не зменшувалась. Вони скотилися в яр, а коли вихопилися на гребінь і ще трохи пробігли, то несподівано обоє притишили біг, несподівано забули одне про одного: так, ніби заєць і не думав тікати, так, ніби лисиця й не хотіла наздоганяти. їхню увагу прикувало кільце людей, у якому вони опинились. Кільце людей насувалося на них. У цьому кільці металося ще два зацьковані зайці.
Мисливці, що йшли забродом, усе більше й більше звужували кільце. Тому що їхня увага була прикута до тих двох зайців, яких вигнали з чагарників, то спочатку ніхто й не помітив ні переслідувачки, ні переслідуваного. А коли помітили — то не повірили очам. Ще зранку їх, двадцять восьмеро, виїхали з міста на електричці, ще зранку їх, двадцять восьмеро, безрезультатно блукали по яругах та полях, сподіваючись бодай на яку-небудь здобич, їм весь час не щастило, бо, крім ворон, нічого не траплялось. Не траплялось до останнього часу, аж поки вони вигнали з виярка двох зайців, яких тепер оточували з упертою настороженістю, які все безнадійніше й безнадійніше кружляли в смертельному кільці. Але в ту мить, коли увага мисливців розпорошилася, бо вони помітили лисицю, яка наздоганяла зайця, їхнє кільце розладналося, мисливці, нерівно прискоривши крок, посунули вперед, два зайці якось зразу і майже непомітно дременули до яру, що їх навіть не помітили, а тому пропустили без пострілів.
Тепер у кільці опинилися втікач і переслідувач. Опинитись у кільці для них було такою несподіванкою, що спочатку нічого й не втямили, а коли втямили, то пустилися бігати один за одним, все більше й більше звужуючи кола, все ближче й ближче відчували подих небезпеки. Раптом мисливці майже кинулися вперед, ніби боялися випустити здобич, залящали безладні постріли. Лисиця впала одразу ж, навіть не ворухнувшись. Заєць ще осатаніло пробіг півкола, і коли стрибав, то під влучним пострілом кого тіло в повітрі зненацька здригнулося, втративши швидкість, і впало на сніг. Коли до нього підбігли, то навколо голови його яскраво червоніла крихка квіточка крові.
Пора вже вертатись додому, і мисливці, забравши лисицю та зайця, з гамором подалися до дороги. Вони сперечалися про те, хто ж влучив у лисицю, а хто — в зайця, і тому, що дійти спільної згоди не могли, то галасували й сперечались дужче й дужче. Одні казали, що лисицю вбив цибатий кондуктор трамвая з безпорадно обвислими вусами, другі — що в неї влучив учитель англійської мови — невеличкий, опасистий чоловік, про якого знали тільки те, що його покинула жінка, а треті, четверті й п’яті доказували, що лисицю підбили саме вони. Про те, хто влучив у зайця, не сперечалися: якось усім було шкода сірого вуханя, шкода й того, що тікав од лисиці, а нарвався на їхні постріли, що він, здригнувшись у повітрі, так жалібно — зовсім по-дитячому — чи то закричав, чи то заголосив.
Вони вже ступили на дорогу, як чоловік, котрий ніс у руках зайця, зненацька зупинився наче вкопаний: довговухий, звинувшись, вирвався, впав на дорогу, зразу ж схопився на ноги, і не встиг іще ніхто отямитися, як він уже курів через поле, закинувши ноги на плечі. Мчав хвацько, наче нічого з ним не сталось. Мисливці сторопіли, хтось підніс рушницю, щоб вистрелити, але хіба влучиш — марна справа! Щось закричали йому навздогінці, загаласували, хтось засміявся,— і раптом усі почали реготати. Всім стало добре й затишно на душі, зникла ота недавня провинність.
— Гуттю-тю!—летіло навздогін.
— Тримай його! Тримай!!
— Солі на хвіст! Солі!!
— Тікай, та не попадайся!
Бадьорі, щасливі голоси закипали в повітрі, іскрилися сміхом, дзвеніли так високо, сяйливо, і морозець рипів, і дихалося легко,— і всім кортіло розповідати один одному про те, як вирвався заєць, як біг, а найдужче тому, з чиїх рук він вихопився. Бач, який мудрий, бач, який хитрий, такого легко не вб’єш, такий кого хочеш обдурить, не тільки лисицю, а й їх, мисливців. І вони по-справжньому були раді, що заєць таки зумів вирватися на волю, що він іще хтозна-скільки бігатиме в цих полях, де кожен горбик йому рідний, що він довго втішатиметься одчайдушним бігом по білих просторах, що він іще довго любитиме таке страшне — і водночас таке солодке — життя...