Та чи грабіж же?! Річ ось у чім. По середах і суботах їздить у село до нас земська пошта. Возить її, просту кореспонденцію, хлопчик років тринадцяти,— п'яничка. І от цей хлопчик заявив поліції, що нібито коли він повертався у Лохвицю у суботу, так годин у чотири-п'ять вечора, то у гаї біля Харківець його перестріли "домократи" Бурда й Сирота і "учинили грабіж" — тридцять копійок грошей ограбили. Тоді, як в той час Бурда був дома, верстви за півтори од того гаю. У його тоді був і Сирота, гол-итися приходив. Були ще деякі хлопці, дівчата були,— вечорниці у його. Знайшлись люде, які знають, де й до цього часу й після цього ці хлопці були. І ці люде так і свідчили. Отже, поліція повірила хлопчикові і заарештувала їх.
А це цими днями слідчий допитував свідків тих хлопців. Допитав і обох їх пустив з тюрми під догляд поліції. Є надія, що діло те до суда не дійде.
Арешт цей так підбадьорив був того "поштаря"-хлопчика, що незабаром він, у другу суботу, начепивсь був на селянина Головка. Упав сам з коня, верхом їхав, та й давай чіпляться до того і обвинувачувать його, що він стяг. Йдуть люде назустріч їм, він: "Ось лізе до мене... одправте у волость його!" — цебто Головка. Люде ті бачили, як діло було, і нічого.
с. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ
(НА ПОЛТАВЩИНІ)
А в нас злодії "здравствують". Проти великодня оце уночі, як люде в церкві були, "христувать" заходились. У того, слухай, вікно вилупили, булки повитягали. У того крашанки були, та нема. У того образи порундало, грошей шукало.
Жалко, що наші селяне, а особливо багатирі, все це на "вчених" звалюють: на тих, що у церкві не завжди бувають, хрестяться не густо, що, мовляв, у бога не вірують.
— А вже той, що хреститься, ходить до церкви, не стане таке вироблять,— розсуждають вони.— Бога побоїться.
Ну й гарно ж тепер у нас у селі. Садки такі сиві стоять, саме цвітуть. Глянеш на село з вигону — сиво-зелене море. Так і поринають у йому хати, хліви. А пахощії Аж у носі лоскоче. Соловейки й не вгавають.
МАЛЮНОК СЕЛЯНСЬКОГО життя
С. ХАРКІВЦІ (НА ПОЛТАВЩИНІ)
Є у Харківцях у нас селянин, на ймення Федір Яковенко. Син заможного батька, письменний, вдає з себе розумного, а... от ще людина! Одна з багатьох. Показав він себе, як ще колись старостою сельським у нас був. Ділись були з зборні "тетраді" і ділись хто його зна де. Замок біля шафи одкру-чений, і ні сліду, нічого.
"Це ти,— почав він чіпляться до писаря,— я тебе за це у Сибір запроторю!" І малось безневинному чоловікові скоїться лихо, та дізнались... Ділись ті тетраді, які саме йому, старості, не до вподоби були. Потім ще він показав себе добре оце під "слободу" під цю. Було, як огню, глядися його. Ото вже знай було: як поїхав Федька верхи у город, непремінно будуть гості з нагайками в село. То він десь почує, що той лаяв начальство, а той про землю балакав, то сяке-таке. Одно слово, похвала йому, честь. А то почались крадіжки в селі, пожарі. Хто? Хто це все робить? "А ті, що землі хотять, сякі-такі "домократи",— репетують багатирі. А Федька доносить, а Федька їздить у город. Як ось не стало коня у селянина Гринька. Знов: "домократи". І тут... виявилось. Продавав того коня на ярмарку... сам Федька. Піймався. Посидів, неборака, і він у тюрмі щось місяців з сім. Оце вийшов на волю і знов починає.
Отож чорносотенці наші не придумають ніяк, як би таки позбутися "домократів" з села. І от він стає у пригоді їм знов. У провідний понеділок 1 оце деякі з їх "поминали" батьків у крамаря в хаті. Дехто й з "домократів" трапивсь сюди. Нікому нічого ніхто. Як ось Федька: "Домократи" десять карбованців грошей вийняли в мене!.. Ось у цьому кармані були і нема..." Цвірінчить, доказує; усміхаються чорносотенці, підморгують йому.
с. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ
(НА ПОЛТАВЩИНІ)
Села, заможнішого за наші Харківці, у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом коли,— а вигін у нас високий такий,— та гляньте униз: широчезна долина; у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви... Єсть і школа второкласна у нас, хлоп'яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова, стоїть, запишалась на вигоні. Єсть дві церковноприходських: хлоп'яча й дівчача.
Усе як усе. Тільки... люди. Багачів багато, і все такі: ні книг не читають, ні газет не виписують. "Те,— кажуть вони,— хліба не дасть і не доведе й до добра". А хто "занімається" цим, то "підоздрений" у їх "домократ", не хазяїн. "Домокра-тів" не люблять вони, о, не люблять! Єсть у нас декілька хлопців, які побували на засланні під завірюху під ту. Цим так прямо біда. Один до одного хоч не ходи. "Збираються он". І чого тільки не навидумують на їх! Де яка крадіжка, бешкет який, усе на їх звалюють: "Домократи усе... он їх студенти цьому понаучували",— розсуждають умники наші. А це ось що ще витівають вони: щосереди й щосуботи до нас земська пошта приходить. Хто дожидає письма од кого, іде в зборню тоді. Навідуються іноді й ці "домократи" туди. "Чого вони сходяться сюди? — репетують дукарі.— Од кого вони дожидають письом ото?.. Це од інших домократів, з Москвою звідуються! Розпечатувать письма! Староста провіряє нехай, бо... цими письмами так вони й Русєю заплутали!" 1
КОМЕТА с. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ
(НА ПОЛТАВЩИНІ)
Вечорами тепер у нас видно на заході туманність якусь. Бліда при місяцю тільки вона. Комета Галлея, здається 1. От ще балачок про неї у нас! Селяни не можуть ніяк її собі уявить. "Ну, яка воно та комета? — розсуждають.— Така, мабуть, як змій, що до молодиць літає в димар".— "Е, ні,— пояснює який-небудь салдат,— ето планета така... як от, напримєр... ну, от напримєр, конєшно, што, як зачепить хвостом туполю абощо, то так тебе й вивернет з корінем. От, напримєр, у Амєрікє уже город розбила один, залила водою і нікаких. А от уже скоро вона у землю войдьоть на 76 год". Таке балакають. А "поважні" селяне: "Кумета!.. кумета!..— глузують.— Бог не дасть, то ніякої кумети не буде. То все студенти видумують, що в бога не вірують". А дехто: "Це за гріхи посилає махамету (комету) господь... Страшний суд буде". І оце вночі таки й справді багато наполохалось наших селян. Почав був дехто і в гріхах уже каятися. Одна баба, кажуть, і лампадку уже була засвітила. Пішло: "Кумета летить!.." Біжать, дивляться. А воно пожар, здається, десь був. Жевріло дуже на сході. Станеш кому показувать зараз її, так розчаровано стискає плечима: "Хм, так оце така вона,— каже,— а балакали як!"
СКРУТНЕ СТАНОВИЩЕ С. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ (НА ПОЛТАВЩИНІ)
Один з засланців з нашого села, парубок С, покохав у Вологодщині великороску-дівчину одружився з нею, одбув заслання, привіз на Вкраїну її. Було це минуле ще літо. Ідуть із станції. Все таке їй тут вдивовижу. І сонце світить ясніш, і квітки рябіють світліш, і ліси не так зеленіють, садки скрізь кучеряві стоять. Роздивляється скрізь, про все розпитує: "А тощо, а то що? — вказує на який-небудь клен або в'яз,— вишня чи груша? Во так хохлащіна!" — усміхається. Приїхали додому вони.
Хатка невеличка, старенька. Батько старий, немічний. Два брати. Діти в обох. Пожили. їсти нічого, пройтись ніде, огорода ступінь. Сварка, дорікання шматком хліба. Сумує вона. "Краще б я,— каже,— там була так і служила!" — А вона до заміжжя у панів там служила.— Ще б нічого. Та незабаром чоловіка на три місяці під арешт узяли по колишньому присуду палати. А тут ще вона мови не розуміє вкраїнської, її теж не второпають. А тут ще й дитинка мала. Плаче.
Одбув арешт чоловік, пишуть листи до знайомих, розшукують місця, мріють поїхати кудись. Як ось... цоп!.. Взяли у салдати його. Лишенько! Ходить вона по сусідах с дитинкою. Така вже рада, як хто їй попоїсти хоч дасть. Ходить у волость, до земського, до начальника воїнського... Просить ря-тунку: "Або тут запоможіть мені жить, або у Великий Устюг, до батька,.одправте!" Сміються з неї, глузують: "Та чи ти документи маєш які, та чи ти вийшла заміж законно?" "Демократкою" звуть. Нічого не виходить з цього. Давай вона звертатися до інших людей. Склались їй у Лохвиці щось карбованців з сім, взяла вона торбинку, дитинку, прийшла на станцію, щоб їхати до батька. "Думала,— каже,— думала, що робити з такими грішми? Як у таку далечінь поїхати на їх? Жалко зразу всі витрачать". Взяла на півкарбованця білет. Доїхала до Ромнів, знов треба брать. І от... кинулась до грошей, аж... ні копійки в спідниці, де ділись, не знає й сама. Плакала-плакала, та з тим і назад. "Насилу,— каже,— долізла... Що робить тепер, як тепер бути!" І соловейко, якого вона до цього часу ніколи не чула, не розважає її. Бере в одну руку дитинку, в другу — шарівничку, ходить виглядає поденщини.