там така! — Дівчина аж повеселішала. — Там така... сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена... Та до кожушанки та й спідницю ще... Ну й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими... — Осміхнулась та аж язичок показала.
— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то що. А пан, — звісно, пузатий та в'язи товсті — прийде, та тут: "скорій, скорій", а там: щип-щип мене або:
ляп-ляп долонею. А мені так гарно ото — як же? пан, та шуткує. Як ось він до того, що... "Поступай за горничну до мене, там ти так і так... як баришня будеш". — "Господи, — думаю, — як же це воно: в кохті буду, в спідниці в довгій, чисте лице в мене буде... Невже це й я, як баришня, буду? Господи! як же воно, як баришнею буть? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!" Та так мені — так би й поцілувала пана... який же він добрий, думаю... Поступила на... на благовіщення... — сказала та й удавилась, а в очіх так і заблищали сльози, а далі:
— Поступила... аж воно... не те. Як не видно нікого, то він: "Я тобі й того куплю, й на те наберу", та й, та й... Господи, аж здумать соромно... А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: "Цур йому, одійди од його". Так я й... подякувала йому. Він нічого, тільки: "Пам'ятай же!" — каже... Коли якраз! Через тиждень, чи що, чоловік бомажку приносить: "На суд, — каже, — на післязавтрього в волость". — "Що це, об чім це?" — млієм з матір'ю. Діждала й післязавтрього того, пішла... та так мені страшно там, усе таке страшне... Мене й питають: "Ти покинула в пана?" Я — що тут? — "покинула", — кажу та трушусь уся, трушусь... Як ось і читають мені: заплати ж, мов, 25 рублів... Селезньову... за те... — та й скривилась.
— Кричали ж ми, кричали з матір'ю — нічого... оддавать треба, знов... у найми.
— Еге, пора рушать... — позіхнув хтось. Почали влаштовуваться.
— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило служить... — Помовчала, та й знов:
— Ну що остило ж... — Потім так стиха:
— Поки... не наймалась, то... — та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі:
— Якби... то й Парася б оддала... панові. їй ніхто нічого. Вона тоді:
— У мене й кожушанка є... гарна... Сивеньким покрита... та аж дві.
Василь осміхнувся. Потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив. А в неї сльози блищать...
Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:
— Як без худоби, то й... марній так... Боже мій!.. Де ж мені... взять її?
* * *
Так як через тиждень ми вп'ять прибули до хутірця до цього — з Києва йшли. Посідали вп'ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:
— Ходім до хати, ще, мов, відерця попросимо. — Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж... бабуся сама, лежить, стогне на полу.
— Дайте відерця. А бабуся:
— Піди найди, Миколко.
Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті.
Я й кажу:
— А де ж це... помічниця ваша?
Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:
— А ви хіба знали її?
— Еге.
— Ну так... нема ж... — та й захлипала: — Заміж, заміж оддала.
— Та як, та що? — питаємо. А вона:
— Та так: приїхали: "Гроші давай панові!" — "Нема". Так вони одежу... писать давай... А вона ж, бідненька: "Рятуйте, рятуйте... о придане ж моє, придане!.. о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!" Билась-билась, та аж у рудці опин...нилась.
Баба припала лицем до подушки та як заголосить:
— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о... та коли ж і сподіваться тебе... та з яким зятем і прийдеш до мене?
Ми вийшли. Хлопчик указав могилу. Пішли ми... дивимось... Квітки кругом, вишеньки... сонечко сяє, птички щебечуть, соловейко... А дівчина... не позирає вже спідлоба.
Спокійного сну вам, карі оченята!..