Началось ігрище.
"Злодій" присів біля дерева і давай стукати по ньому, нібито рубає, краде!.. Два "сторожі" — дівчата з дрючками в руках, нібито з рушницями, підкрались до нього да хап за плечі!
— Здоров, чоловіче! А що се ти робиш?
— Хіба не бачите: рубаю...
— А в чиєму ж ти рубаєш? Не в своєму, певно?
— У божому...
— Хто ж тобі стежку сюди показав?
— Гетьте собі! — огризнувся "злодій".— Не в вашому рубаю... Ну і не лізьте!..
— Не в нашому, а в панському, а ми панська сторожа... Сього не знаєш? Дак ми тобі розкажемо!.. В'яжи його!..
— Простіть, люде добрі! Пустіть! їй-богу, зроду вперше! І довіку, і до суду не буду більше... Пустіть!
— В'яжи його!-В'яжи!
— Не руш! Я й не в'язаний піду, куди треба! — скрикнув "злодій" і, замахнувшись сокирою, пустився навтікача. Його догнали.
— Еге! Дак ти такий!.. Ти, душогуб, сокирою заміряєшся!.. Чуже крадеш, да ще й втікаєш... В'язать його!
"Сторожа" скрутила налигачем назад руки "злодію" і повела в другий кінець лісу "до двору".
Вийшла "пані" — властителька покраденого дерева. "Злодій" стояв посупившись.
— Дак ти се мій ліс крадеш! — гукнула "пані".— Ах ти, злодюго, ах ти, розорителю! Як ти смів красти? — І, не дожидаючи одповіді, "пані" зацідила "злодія" усією п'ятірнею по лицю. "Злодій" подався набік і промовив: "А вона справді, каторжна, б'ється кріпко! Не вміє, диявол, граться, а береться: ти б тільки для виду вдарила, а то зацідила, аж іскри з очей посипались. Дурна!"
— Дарма, Кузьмо! Дарма,— вговорювали усі разом "злодія".— Воно переболить і сліду не буде... Ну, дальше, дальше грати! Не сердься на неї, Кузьмо!.. Так гарно почали гру...
— Ну, нехай же! Я послі гри і їй утелющу, я їй віддячу по-своєму! — одповів Кузьма і знов стояв "злодієм".
— До "судді" ведіть його! — скомандувала "пані". Злодія повели до судді. "Злодій" ішов з зв'язаними руками,
ішов повагом; сторожа підганяла його, віддаючи ззаду штов-хаників. Суд розпочався під дубом. На пні сів "суддя", перед ним стояв "злодій", а за ним "сторожа" і "свідки".
— Дак се ти, вражий сину, крадеш панський ліс? — закричав "суддя".— Ти?! Чого мовчиш? Кажи, признавайся!
— Ні в чому мені признаваться!
— В злодійстві! Ти крав?
— Ні! Не крав.
— Люде бачили! Свідки єсть!
— Нехай їм повилазить, тим, хто бачив.
— Дак ти от який! — "суддя" почав лаяться недруковани-ми словами.— Я ж тебе провчу!.. Я тобі покажу, як красти панський ліс та ще й не признаваться... кажи: крав?
— Хотів украсти! — відповів "злодій", показуючи вид, що він перелякався.
— Нащо ти крав?
— На вісь! Вісь у возі зламалась...
— Дак ти купить не хочеш, а крадеш?
— Купив би, дак нема купила...
— Випроси, пані так дасть...
— Випросиш у неї! Така вона! Торішнього снігу не дасть...
— Вже як хоч, а красти не можна! Ведіть його до "станового",— скажіть, що я присудив йому хлосту...
— Велику? — питає "сторожа".
— Півсотні!
"Злодій" падає "судді" в ноги, цілує їх, упрошує: "Змилосердіться, помилуйте!" — присягає, що більше зроду-звіку не буде...
— Ведіть, ведіть! — одповів "суддя". "Злодія" повели до "станового".
— Десятники! — гукнув "становий".— Привели голодного чоловіка, треба нагодувати його; швидше давайте каші! — "Десятники" метнулись і принесли різок.
— Ну, чоловіче! Лягай сам, коли не хочеш, щоб положили силою,— сказав "становий" до "злодія".
— Лягай, Кузьмо! — вговорювали "злодія" діти.
— Не хочу, розв'яжіть руки мені, руки одеревеніли...
— Ну-бо, Кузьмо! Який ти чудний! Грали, грали, а він на самому кінці зупинивсь і псує гру!.. Лягай! Тоді й розв'яжемо...
— Не хочу, не хочу! — стояв на своєму Кузьма.
— Та треба ж до кінця довести!
— Сказав: не хочу! Ви ще справді виб'єте, як ляжу!
— Ні, ні! їй-богу, ні!.. Ми не по тобі, а по землі; а ти тільки кричи да просись...
— Ну глядіть же; а коли збрешете, дак я вам голови попроломлюю.
Кузьма ліг. Миттю два хлопці кинулись йому на голову, два на ноги, а два стали з різками по боках і почали бити по землі.
Кузьма реготав.
— Так не можна, Кузьмо! Треба, щоб ти плакав, кричав, просився... Кричи!..
Кузьма наче не чув, реготав собі.
— Лучче його! Лучче! Кріпче! Щоб пам'ятував, коли крав панський ліс,— приговорював "становий".
— Кричи-бо, Кузьмо! Гаспид, не хоче кричати.
— Коли ж так,— озвався "суддя",— не хоче граючись кричати, дак закричить справді.
— А ну, хлопці, годі вам по землі бить,— валяй його!
— Ай! ай! ай! — щосили було закричав "злодій". Шумко не видержав: звіром кинувся на дітей і ослобонив
"злодія", розв'язавши йому руки. Налигач залишив на руках сині сліди... "Злодій" плакав і втирав сльози, потім шулікою налетів на "суддю", вчепився йому обома руками в волосся і повалив на землю... Уся дітвора кинулась врозтіч, тільки "суддя" і "злодій" тягали по землі один одного за волосся. Шумко розвів і їх.
— Бачив, яка "народна педагогія?" — спитав він у мене, дивлячись таким лютим поглядом, наче в тій "педагогії" була якась моя вина! — Чи можна ж припустити сюди моїх дітей... Хіба се не школа деморалізації!..
— Ні! Се "іграшки"... се діється поза школою вже; школа деінде; тут не видно було вчителів.
— А де ж, по-твоєму, сама школа?
— Там, де ота дітвора бачила отаку паню, отакого злодія, отакого суддю, отакого станового...
— Бачила десь — певне! Бо, не бачивши оригіналу, ні з чого б було й передражнювати...
— Бачила в житті... значить, школа — само життя... Шумко довго нарікав на народ, котрий так по-рабськи
переносить од пані пощочини, котрий покірливо слухає, як суддя не судить його, а лає.
— Яке ж тут самоповажання, яка шаноба може розвиватись в людях, коли у дітей найліпша гра в "злодія", та гра, де вони учаться самі з себе кепкувати, самі себе зневажати, самі себе лають, б'ють!.. Тут і сліду нема ніякого морального почуття, почуття волі, шаноби чоловіка!.. Тут повно почуття морального розпутства, неволі...
— Одначе знов питаю у тебе: кому розвивати в народі почуття волі, шаноби людей, почуття моральне? Інтелігенції? А я вже казав тобі, що її у нас нема. Третє століття розвивають в народі деморалізацію, почуття повної зневаги до чоловіка, всі ті чувства, котрі існують у невольників і котрими держиться неволя...
— Виправдати можна всякий факт, але ти подумай, як тяжко жити в повітрі, котре згори до низу повне таких фактів!.. Тут свіжому чоловікові можна або задушитися, або збожеволіти...
— Ба! Свіжому, кажеш ти! То-то й горе, що між нами й досі нема свіжих людей!.. Усі ми, більше чи менше, покалічені морально "нашою" цивілізацією; усі ми, більше чи менше, прогнили духом лакейства, заздрості і всякої такої погані...
— Що хоч говори, а я більше не здолію тут жити. Лучче вернусь назад в Петербург.
— Швидко ж тобі надопекло!.. А ти ж і десятої частки не бачив ще народного життя таким, яким воно єсть.
— Доволі з мене й того, що бачив, доволі! Більш! не хочу! Поїду...
— Але літо тільки що починається; ти міг би прожити в селі до половини вересня... Переїзди до мене в хутір...
— У тебе тісно...
— Нема такого будинку як тут, зате народ тебе не "грабуватиме", не "ошукуватиме", і такої "педагогії" не побачиш; за се вже я ручуся...
Шумко переїхав до мене...