Любо буде!.. Та жалко, що ми не доживемо того часу...
— Так по-вашому ж що? — питає його Калина.— Сидіть, згорнувши руки, та чекати, а нічого й не робить?
— Якраз навпаки! Треба робить, робить і робить...
І Калина робив! Він задля себе не жив: він був тоді справжній громадський робітник. Він і вчив і в недільних, і в щоденних школах 3, котрих тоді завелось досить в Отаві; він компонував і видавав шкільні книжки, завів безплатну книгарню; де прочув про вбогого, недужого — вже він там. Зате ж швидко і пішла про нього гутірка, що чоловік він "опасний" —червоний революціонер...
Весною 1862 р. скоїлись у Петербурзі пожежі. Почалася реакція... Недільні школи, книгарні скасовано... Почались адміністративні заслання...
— От яка у нас федерація! — усміхається Опанас.
Сердиться Антін, кусає губи, лається, а віри в скорий "случний" час не кидає і працює... Та й допрацювався до того, що зимою і його вивезено на північ... Зробилося се ось як.
Спимо ми собі, наче святі печерські праведники. Звісно, ніч на те бог і дав, щоб добрі люде спали. Не сплять уночі тільки злодії. Аж ось вже після третіх півнів як загуркотить щось у двері! Ми схопились, гадаємо: пожежа, та швидше до вікон. Ні, хвала богові, полум'я і вогню не видно... Тоді до дверей у сіни. Питаємо:
— Хто там?
— Свої люде,— відчиніть швидше!
— Хто свої? Кажіть!
— Свої! Хіба не чуєте? Поліція!
"А бий тебе сила небесна! Добрі "свої"!.. Цур вам, таким "своїм"! — думаємо собі та до них знов.
— Чого вам треба? Поліція вночі не повинна куйовдити людей! День буде для того. Не одчинимо — може, ви злодії!..
— Відчиняйте,—гукають знадвору,— а ні, то двері розіб'ємо!
— Спаси нас, заступнице усердная, мати господа вишнього! — промовив, хрестячись, Опанас і відімкнув двері.
Всунула ціла ватага поліції і жандармів.
— Тут живе Антін Калина?
— Тут.
— Де він? Хто з вас Калина?
— Ось я! Чого ви? Що треба?
— Вбирайтесь швидше, поїдете з нами.
— Куди?
— Тоді взнаєте...
Даремна річ змагаться! Вбрався. Взяли, посадили на сани з двома жандармами і поперли... Куди, за що? Про те пан знає... Се, бачте, так "сходила зоря нового життя".,.
Кого господь бог не покарав адміністративним засланням, той ніколи, нізащо не зрозуміє, що значить — жить на засланні. Люде зовсім справедливі і вірні, котрі побували на каторзі в Нерчинську, а перед тим на засланні у Мезені, доводили мені, що в каторзі жити краще: тут чоловік знає, що відробить свій "урок", та й годі! Він і нагодований, і зодягнутий (вже як зодягнутий — але не голий!). Та одно слово — він каторжний, і годі! Інша річ адміністративно засланий. Чоловік не взаперті і, здається, не на прив'язі, а з місця йому й ступити не пустить жадний десятник!.. Треба зодягтись, обутись, квартиру і їжу добути, світло, тютюн — і се все за шість карбованців, бо більш казна не дає; а коли хто з родини перешле, то кільки перешле, стільки комісар відлічить з казенної "пенсії". Приміром, засланому хтось переслав сімдесят два карбованці — от уже йому цілий рік з казни нічого й не дадуть... Як же може чоловік прожити на шість карбованців! Та й оце не головна річ, а ось що: робити нічого, роботи нема — і тиняється чоловік, наче сам не свій, наче тінь!.. Читати нічого, писати — гм! Як же його писати, коли навіть кожен-ний лист до брата, до сестри, до неньки йде спершу на цензуру до поліції... Яке ж тут писання, коли єдиний святий схованок людської гадки — листи, і ті йдуть на цензуру...
Е, правду мій Опанас каже, що усі заслані — то великомученики і страстотергщі. Справді, вони мучаться, вірній сказати: їх мучать, мучать і духовно і тілесно. Хіба ж не мука приневолювати чоловіка, щоб він щодня потроху теряв образ божий, щодня потроху вмирав, і не давати йому вмерти... Умирання без смерті! Хіба се не пекло!.. Мені здається, коли б старого Данта заслали під назирець поліції у Царевосан-чурськ4 або в Царевококшайськ 5 хоч на один тиждень, він відрікся б свого "Пекла" і сказав би: "От де справжнє пекло!"
Одначе я не описую подробиці життя на засланні, цур йому! Нехай воно москалю сниться! Я так тільки кинув на папір до слова кілька штрихів про заслання.
Отож і привезли Калину у якийсь Царезомосковськ6 — хіба їх мало в Росії є! "Отут,— кажуть,— живи!" "Живи" — коли там не можна жити; там можна тільки вмирати.
Калина опинився зовсім у новому світі. Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх —
усе чуже, нове... У Парижі, у Дрездені, у Лондоні Калина швидше б привик; менше б бачив чужого, чудного, ніж у тім Царевомосковську!..
Перший місяць життя на чужині здавався йому якоюсь вічністю!
Спізнався де з ким Калина, прийде в гості, сяде, мовчить, наче чого шукає.
— Скучно тут вам? — спитають його.
— І скучно, і тяжко.
— Сё так з першого разу,— втішає його комісар,— поживете — привикнете. Ви тільки трошки приневольте себе: от про книжки забудьте, не згадуйте нічого т а к о г о... Так воно й байдуже!.. Житимете, як і ми... І ми ж люде...
— Ні! Не привикну я! — відповів Калина.-^— Ніколи, і вмру, а не привикну до вашого краю, до ваших звичаїв.
— Гм, не радитиму,— каже комісар,— бо як так, так воно, знаєте, теє... Довго прийдеться вам жити у нас.
І оце "довго" так і обів'ється довгою гадюкою круг Калини-иого серця.
Ідуть дні за днями, ночі за ночами — не йдуть, а тягнуться, лізуть, мов черепаха: довгі, довгі і кінця їм нема! Зранку бажає Калина, щоб швидше ніч прийшла; прийде ніч — бажає, щоб швидше світало... і так щодня!
7
І день іде, 1 ніч ще , і голову схопивши в руки, дивуєшся — чому не йде апостол правди і науки...
IV
Раз якось не спалось Калині; чого вже не робив: і на той бік повернеться і на другий, то засвітить світло, почне читати книжку — от наче дрімає, потушить — а сон і втік!.. Гуде вітер у бовдурі; свище сніг у вікна; мороз на даху гвоздя рве та стріляє, а в Антона на душі і трудно, і нудно: думки так і лізуть одна за другою! Як то добре, хоч і з злиденною долею, жилося в Отаві! Час не йшов, а летів! Там була робота по душі та були приятелі! Там його старий і стара! А тут?!
Гадає так собі Калина, як ось щось як задзвонить до нього в хату — він так і підскочив. "Господи! Чи не знов синьомун-дирнії гості8! Вже ж більш нікому в таку пізню добу та в таку завірюху!" — подумав він. Взяв свйгло, пішов до дверей.
— Хто там? — питає.
— Свої! Відчиніть!
— Хто свої? З поліції?
— Ні, від Кабанова.
Одступило у Калини від серця. Відчинив. Ввійшов у хату чоловік, увесь обліплений снігом, так що не можна було вгадати, який він з себе, чорнявий чи білявий.
— Що вам треба? — питає Калина.
— Так і так... Послали пани,— вибачте, що вночі,— нещастя у нас велике: панночка у нас занедужала вельми. Лікаря нема дома, десь на села поїхав... Просять пани вас швидше.
Калина не змагався, швидше убрався, надяг кожух і вийшов. Під ворітьми його ждали коні. Прийшов Калина до Кабанова, питає:
— Що таке у вас?
Обступили його разом усі: ї Кабанов, і його жінка, і мати, і небога.
— Поможіть! — просять.— Наша Марина занепала, та так зразу... Ще недавно пила, їла, розмовляла, жартувала. Знаєте, яка вона весела,— та зразу як ойкне!.. Так і покотилася...
— Де ж вона?
— В своїй хаті. Ось ходімо до неї.
На багатім ліжку з горішини прикрита до грудей шовковим червоним одіялом лежала недужа. Чиста, тонка, біла, мов сніг, сорочка, застягнута під самим горлом, покривала дівочі груди, котрі так і колихались то вгору, то вниз. Недужа тихо, але глибоко стогнала. Очі у неї були до половини заплющені; густі русі коси, наче шовк, вкривали подушку з обох боків голови. Високі та тонкі брови зблизились до рісниць... Довгі рісниці здавались вогкими... Губи бліді; на одній щоці, мов великодня крашанка, грав рум'янець... Усе лице з'являло якусь незвичайну простоту, тихість, покірливість і наче тугу і журбу... Калина тихесенько наблизивсь до ліжка.
— Не бійтесь, не розбудите! Вона не спить,— промовила Кабаниха.
Підійшов до ліжка Калина. Зараз, звичайно, за руку недужу: живчик полічив, температуру виміряв, здвигнув, звичайно по-лікарськи, плечима і замислився. А недужа тим часом розкрила свої чорні, широкі очі, і погляд її впав якраз ка очі лікаря... Калині здалося, неначе якась електрична іскра пробігла по ньому...
— Се ви? — стиха промовила неружа.— Господи! Се ради мене вас серед ночі скуйовдили!..
— Дарма, дарма! — відповів лікар, дивлячись в її блискучі очі... "Таких очей,— подумав Калина,— я ніколи не бачив..."
А ті ж самі очі він бачив ще вчора!..
Недуг Марини затягся і вимагав пильного лікарського догляду. Місцевий лікар забавився на селах. Калина мусив двічі і тричі навідуватись до недужої і просиджувати часом дві-три години біля ліжка, висліджуючи, як іде недуг. Молодий лікар не те що щиро, любовно, сердечно, по-лікарськи до-глядував і лічив недужу, а, сидячи біля неї, чувствовав, що лихо заслання хоя на годину відступає у нього від серця.
Приїхав ? місцевий лікар. Недужа сказала, що= нізащо не хоче переміняти лікаря, що Калина хай лічить її до кінця. Сам місцевий лікар — з жидів він був — згодився, що краще лічити: тому, хто почав і хто слідив за розвоєм недуги.
На десятий день недугу увечері уся Кабанова сім'я пішла до церкви на всеношну; назавтра було якесь велике свят©... Калина сидів, звичайно, біля недужої, котра ще не здоліла підводитися з ліжка.
— Чи ви скажете мені правду? — спитала вона лікаря.
— А чом же не скажу? Скажу.
— Ну, глядіть жеГ Говоріть правду, тільки правду, не ви-кручуючись, просто. Одне слово:-чи видужаю, чи вмру я?
Калина здивувався.
— Господь з вами! — відповів' він.— 3 чого се ви взяли!.. Ще тиждень, і ви встанете...
Недужа глянула на нього, г знов йому показались її очі не звичайними п, а тими електричними,, котрі він бачив у перший вечір недугу...
— Так не вмру?^— допитувалась вона.
— Чим хочте поручусь, що ні.
— Ну, добре! Глядіть же, бо у мене є велика тайна,..