Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас — вороги, гадюки. Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті... Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..
У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався — отот упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.
Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.
— Спаси-бі,— спромігся він промовити.
Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.
Кашуба боявся впасти на мерзлу землю-. Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.
Ворота Рудикові одчиняла невістка — старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.
Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!
— Випряжи коні й погодуй,— ще з воза наказав молодиці свекор.
Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.
Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.
"Який важкий день... Недурно ж понеділок,— він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день,— подумав Петро Рудик,— не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки".
...Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує... А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!
Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащину радість, коли вона не дурна жінка.
Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці "українки" — геть-чисто все з гамузом — він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає,— хай зарадить Рудиковому горю...
Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:
— А де ж наш наймит?
— У млині... Ковш відбирає.
— Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер,— наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.
На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.
"То нічого,— думала свекруха,— що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору,— то все нічого... Адже молодиця з неї — як те яблуко на спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?"
— А ти бесіду, бачу, з невісткою...— зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.
— Де Наталка? — суворо запитав у хаті.
— Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? — засокорила перед чоловіком Христя.— Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги... А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут... Якби, каже, не комуна,— двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж... Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів,— до нової вовни!..
— Уже голять, а не стрижуть,— незадоволено урвав Христю Рудик.— Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір... до Мелашки, Козленка покійного жінки.
Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.
"Дівка хай дома, а молодиця — проти ночі — до Козленкової Мелашки... До чого все це?" — з напруженням думала Христя.
Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивлялася йому в очі. "Чи не п’яний, бува?" — думала.
Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленкова Мелашка не сходила їй з думки... А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.
Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку... Ногами затупав і закричав:
— Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку й молодицю!
Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка — зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті — то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.
А Рудик підстьобував її словами:
— Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.
На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана — заради Кашуби, видно, в усе нове,— вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали наваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки... Скидалася дівчина більше на матір — така ж була висока й засіяна ластовинням, як і мати.
Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.
Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:
— Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.
— Тобі трудно буде й зрозуміти... Ой трудно,— спокійніше озвався Рудик.— Дочко-голубонько, ти мене зрозумієш... Сідай.
Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.
"Диво дивнеє,— думала Христя.— Розсадовлює, припрошує... А слова якісь чудні: "Дочко-голубко..." За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!
Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.
— Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові,— почав своє слово Рудик.
Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її... Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.
Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.
А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж,— Христя розплакалася...
— На все згодна, Петре,— проказала вона,— та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити...
— Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати,— одказав Рудик.
Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:
— Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!
— Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик.— Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!
На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка.
Він повернувся, зберігаючи усмішку, до Христі.
— Клич же молодицю,— де вона там забарилася,— та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!
— Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі.— Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..
Рудик посварився на Христю пальцем.
— Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.
Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.
Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди,— пригадувала собі Мелашка,— вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє...
Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.
Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.
Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: "Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли..."
Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити... А вона, Мелашка, не князівна,— може, кличуть люди півмітки помотати!
А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай-гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!
— Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко,— пожартувала Рудикова невістка.
— Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати,— відказала їй Мелашка.— Був кінь, дочко, та з’їздився...
І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.
Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома... Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести...
"Та й викохала діти,— сміється собі Мелашка,— на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?"
Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..
Тай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.
Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка...
— А ми вже незабаром і дома,— урвала Мелащині думки молодиця.
Справді, недалеко — гоней за двоє— було Рудикове подвір’я.
Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.
На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру... Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — степом котилася весільна перезва.
— Як я й додому повернуся,— бідкалася Мелашка.— Така буря, такий вітер...
На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:
— Боже мій,— стурбувалася вдова,— поділки як вистріпалися, а дома й не згадала — забула!..
— Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припрошував на порозі Рудик.
Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: "Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне".