Так. Гм. Отже, виходить, біржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей із своїх міцно, до болю складених на палиці рук.
— Удача чи невдача може спасти на найбільш учених, пане президенте.
— Так-то воно так, та... Гм!
І раптом іржаве, обвисле, з квадратовими пітними щелепами лице засвічується добродушними, одверто веселими іскорками очей.
— Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечі не годяться?
Тут князь уже підводить тьмяні, вицвілі, з блідо-сірими баньками очі на гумового короля. Ріденька рожевість уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екрані часто, настійно починає стрибати цифра 7.
Мертенс бере олівець і щось закреслює в товстому блокноті.
Потім надушує гудзик і, вертячи олівець у пальцях, знову сідає, як сидів.
— Ні, князю, більше відтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутніший за закони природи й гуманності. Неможливо.
Цебто він цим каже, що князь Лльбрехт і його син будуть цього тижня арештовані й посаджені в тюрму, як кузен Дітріх.
І князь, сіро посміхнувшись, корчачи від сорому пальці ніг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:
— Ваша влада дужча за всі закони...
— Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тільки цифра. Тільки цифра.
Жовтий олівець виприскує з пальців і з дзвінким дренькотом котиться під ноги князеві. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помітивши чекальну непорушність Мертенса, тільки дивиться на олівець і знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величності миготить легкий усміх і ховається.
— Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.
І Мертенс здіймає руки з поруччя. Візит скінчено. Князь може вставати й забиратись.
Але князь сидить і з сірою застиглою посмішкою дивиться під фотель Мертенса.
— Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушності прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушності відмовитись од таких способів боротьби, як... смерть. Бо ви самі знаєте, що ваша відмова... смерть для мене й для мого сина.
Мертенс спокійно накриває очі важкуватими повіками, знову обіймає пальцями поруччя фотеля і, наче цитуючи напам'ять книгу, рівно, поважно говорить:
— Князю! Кілька десятків років тому ваша вельмишановна шляхетська монархія штовхнула Німеччину в ряд згубних внутрішніх і зовнішніх війн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злидні, в ганьбу.
Сухий, тонкий ніс князя блідне так, що здається старою, вивітреною, посірілою кісткою. Але князь мовчить — десь підло нашіптує надія: а може, задовольниться брутальністю й не захоче жорстокості?
— І ми підняли її! Ми! Вернули могутність, славу, багатство! Ми!
І Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому коліні.
— Але ви, ви не признаєте. Мрієте вернути колишнє, неповторне. Історію лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зиркає в іржаве лице. Ага, біржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собі, тішиться, губу зако-иилює, громом гримить.
— Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушність?
— Я прошу не для боротьби, а для врятування честі й життя... мого й мого сина. Ну, я вас... благаю!
І, чуючи болючий, жахний сором і знаючи, що цього не треба було казати, і знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, і одвертає голову вбік. На старій, жовто-сірій шкурі вилиць хоробливо горять червоні плями.
Мертенс раптом погасає. Витягає з-під фотеля ноги, сідає рівніше і, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужістю каже:
— Врятування вашої честі й життя... в руках вашої дочки. І, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумінням очей князя, попереджуючи цим усяку посмішку, з строгою врочистістю додає:
— Німеччині потрібна гідна її слави дружина мені.
Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так і забувши очі, із злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами підняття на прозоро-жовтих щоках. Потім умить, хитнувшись увесь угору, підпирає тіло палицею, роззявлює рота, зараз же закриває, наче задихавшись тим, що має сказати, знову розкриває й видихає вниз у злегка підняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице:
— Нахабний хам!
І, напружено-часто застукавши металічним наконечником по відлозі, спираючи на палицю ослабле тіло, повертається на місці, злегка хитається і, випрямившись, дрібн-о-швидко виходить із кабінету.
Мертенс із кректінням нахиляється, піднімає олівець і, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмішкою гиркає про себе:
— Ще й сам її приведеш!
* * *
Лагідні, терплячі очі Софі скоса й несміло, з острахом побожності зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенілий овал молочно матового лиця принцеси Елізи. Три дні за постаттю принцеси не видно білої, пухнастої купи Нептуна з рожевим язиком і розумними, терплячо-лагідними собачими очима. Три дні принцеса, льокаї, шофери, камеристка Софі ловлять, благають, грозяться Нептунові, і з кожним днем овал принцеси стає гостріший, як тільки згадують ім'я Нептуна.
Лагідні, сумирні очі Софі з побожним нерозумінням дивляться злегка вгору на суворо замкнуті уста дивної, нелюдської істоти в такому людському тілі. Батько і брат сьогодні вибираються в далеку повітряну дорогу, апарати вже стоять напоготові, з Лейпціга прийшли нові наукові прилади, що за ними принцеса так тужила, що їх так довго й нетерпляче вичікува.іа, надворі в парку стоять густі завіси весняного дихання, які треба, як воду, проривати грудьми, ідучи, від яких не тільки Нептунове серце душно стискується. А дивна істота ходить по парку, грізно, зловісно стягнувши широкі брови на зелені очі й поклацуючи пальцем правої руки по долоні лівої, — грізний знак!
Старий князь сьогодні чогось так сумно, тихо сказав:
— Закон природи, Елізо, немає ради...
Але дивна істота тільки глянула на батька й мовчки відійшла хто з нею, для того всі закони, крім її, зникають. Ніякі закони бога, природи, людей не мають ні сили, ні значення перед її законом і волею.
В кінці алеї нарешті з'являються дві постаті; вони ведуть ведмежу купу шерсті. В неї роззявлена паща і язик мокро, зрдихано звисає на правий бік. І льокаї, і Софі, і Нептун — усі знають, що в квітні, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квіток, безсоромно оголюючи ніжну схованість їх; коли вночі в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепіт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навіть заржавлені цвяхи вилізають із старих дощок паркана і зливаються в обіймах, — тоді не можна мати претензій до Нептуна за його нехтування обов'язків раба. Тільки одна принцеса Еліза цього не розуміє.
Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-білу голову назад він показує, що тільки насилі кориться и ні один крок його не є з його доброї волі.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примусній пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпідки так підступно, так неї арно, так чисто по людському відірвали йою ці двое людей.
Принцеса Еліза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок із рук льокаїв Вона сама поведе його далі. Льокаї можуть іти соби геть. Лишиться тільки Софі. Чого кров на морді в Непттуна? Били? Ні? В боротьбі? Якій боротьбі? Добре.
Нептун сидить і жде дальшої насили. Колись, іще так недавно, ще три дні тому такі покірні, віддані, перповнені молитовною готовністю покласти своє життя за один мів папі його очі — тепер тьмяні, невидющі, повернені поглядом, усією суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно піднесеної кавалькади, в якій він займав пануюче місце.
Принцеса не бачить, куди повернені очі Нептуна, вона не розуміє того, що розуміють навіть старі іржаві цвяхи в парканах.
— Нептуне! Ходім!
Нептун важко дихає й не чує. З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.
— Нептуне!
Ні одного руху хвостом, ні іскорки уваги в тьмяних очах.
— Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрійно гойдається на білій кошлатій купі.
Принцеса Еліза раптом повільно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на відвернену вбік байдужу, чужу, вперту голову. Софі похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний,тьмяний:
— Нептуне! Ходім! Чуєш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чує.
Тоді Софі бачить поширеними, заціпенілими очима, як принцеса Еліза помалу підводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипіння, і біла голова з роззявленим ротом і мокрими помережаними губами раптом одкидається назад і падає набік Та сама і олова, яку принцеса несамовито, з жагою цілувала ще три дні тому і сама розчісувала її білі шовкові патли!
Одвернувшись і не глянувши більше ні разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софі: вона знає, що два кроки від неї з неминучістю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать із гладенько причесаною попелястою голівкою й лагідними покірними очима.
При виході з парку небо розгортає широченні розгонисті блакитні обійми. Принцеса злегка підводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без ніяких апаратів Тількі на заході, як дірчасті волокниста іубка, розвішена на просух, рівною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землі куряться у прозору блакить пахощі засоромлено білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків і післядощовоі смачної вогкості землі.
А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь біла купа Нептуна.
Подвір'ям замку принцеса Еліза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голівку на великому пишному тілі, щільно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, — голівка золотистої гадючки на тілі горного лебедя.
Коли вона входить до кабінету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселі. Тільки веселість Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напідпитку. І сміх вибухає з горла несподівано для самого його "Ги-и!".
Батько без ладу все то замикає, то відмикає шухляди столу, по кілька раз із неуважною заклопотаністю обмацує кишені й занадто пильно поглядає на Отто.
Дивне й прощання: судорожність у міцних батькових пальцях, після яких довго хочеться терти місця дотиків.