Дуже не хотіла була вона їхати по скромності своєї вдачі, як і належало тихій українській корові. Упиралася, не хотіла входити до вагона.
— Не хочу, не поїду. Му-у... і не просіть, і не тягніть мене!
Навіть утекла була з вагона перед самим відходом поїзда.
На виставці надивилася Манька багато дива, не помічаючи, що сама вона була одним з кращих і дивніших див. Коли водили її по доріжках серед квітів гуляти, тисячі людей дивилися на неї, привітно усміхаючись.
— Як зовуть?
— Манька.
Манька? Так оце вона? Гляньте, Манька, Манька йде! Та сама, читали?
— Звідки ж вона? Звідки Манька?
— Му-у!
— А яка горда та пишна яка!
А бугаїв яких надивилася Манька в столиці. Коли проводили їх на великих ланцюгах за губу, кожен з них так накидав її своїм досвідченим оком, що вона не знала, куди їй одвертатись.
Повернулась Манька з Москви зовсім іншою. Вона була вже не проста, а заслужена вроді корова республіки. Уже ні один пастух не міг на неї щось там крикнути, вроді: "А куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!"
Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були здебільшого поганенькі корови, що давали мало молока, та й то рідкого, од нікчемності своєї породи. І чомусь так от сталося, Манька помітила, що чим менша й ледачіша була корівчина, тим більше мукала вона проти Маньки казна-що, так що голова колгоспу і завідуючий тваринницькими фермами навіть почали було вірити коров'ячим наклепам і коситься на Маньку за гордість і одрив од мас. Але за Маньку був увесь народ, і факт — молоко лилося з неї, як з чистої крини ці вода.
— Ну й що ж? Дак у неї ж харч який? Ану дайте нам такий харч? Дайте, ну дайте хоч на тиждень, ми вам покажем. Дайте!!
Дали. Поставили і їх у спеціальні кошари, дали й їм харчу і пійла уприпуст. Та нічого не вийшло. Молока все одно не прибавилось. Тільки кошару довго чистили од кизяків.
— Це все в кас од кервності. Дайте нам ще два тижні. Ми ще не розкачалися!
Не дали. На цьому й закінчилася склока.
Манька заспокоїлась. А добрі жінки всі любили Маньку. Всі приходили до неї, гладили її, називали ніжними своїми людськими іменами, бажали їй доброго здоров'я, а старі бабусі навіть нишком хрестили її й щось там пришіптували набік, одганяючи од Маньки нечисту силу.
А коли вдерлися в село вороги і понищили багато людей і геть-чисто всіх корів до одної, одну тільки Маньку пощастило вберегти. її заховали в силосну башту і нишком годували, як царівну в казці, щоб не побачили вороги. І вони дійсно не побачили її. Навіть дурна Христя, що вийшла за німця, навіть Христя, й та не виказала її. Та не діждалася Манька вільного життя. Ударив їхній снаряд у силос і вбив її перед самим звільненням з неволі. Отаке-то.
Спочатку бесіда точилася не дуже жваво, проте ніяковість поволі минула. Ущухли скорботи од споглядання великих могил. Все, що покладено було в житті виплакати, було випла-кано, і люди тихо полинули в спогади про мертвих людей.
По доброму звичаю, забитих згадували переважно з боку таланту чи хисту — хто що добре й вправно робив у ковальському чи тракторному ділі, хто відзначався в шевстві, чи в теслярстві, або в лузі з косою, чи з бригадою в полі.
А коли трохи підпили, почали говорити про веселе, хто з небіжчиків чим був смішний, хто як лякавсь чи хто як лаяв німців перед смертю.
Людям хотілось сміятись чи хоч би посміхатись,— так довго не сміялись.
Тому з особливою теплотою згадували про смерть колгоспного пасічника Данила Годуна, що в нього бджоли закусали на смерть трьох німецьких солдат.
...Сам Гітлер, проїжджаючи, спинивсь коло Данилової шибениці і побажав узнати, про що думає в останню смертну мить цей слов'янин.
— Я думаю,— сказав Данило Годун, надіваючи петлю на шию,— що плохі ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.
— Як же ж воно програне, коли я стою вже на твоїй території,— каже Гітлер.
— Дарма. Покрутишся та й побіжиш, як собака.
— Не побіжу.
— Побіжиш. Є у мене ще одна прикмета нащот вашої загибелі, ну не скажу.
— Скажи,— каже Гітлер.— Скажи мені ту прикмету, я дарую тобі життя за хоробрість і обсиплю тебе золотом.
— Іди, хай тебе болячками обсипле, блазень,— сказав Данило.— Іди, не застуй; не затуляй мені села.
Так і не сказав. Довго щось там робили йому німці, ну не сказав. Так і помер, не сказавши. Он який був чоловік. "Іди,— каже,— не застуй". Отака наша слава.
Зворушливо жартували, згадуючи про смерть старого Са-хрона Палянички. Під час бою Сахрон виліз був з відром і кропилом на стріху.
— Як тільки куля чи осколок у стріху, так він зараз кропилом, кропилом, щоб не загорілась,— розповідав старий Андрон Завалій.
— Ти подумай!
— Еге. Коли ж великий бризантний снаряд як улупить у стріху. Дивлюсь, летить Сахронова свитка й штанина уже без Сахрона, а самого Сахрона нема. Незвісно куди й дівся.
Всі засміялися.
— Покропив чортового батька.
— Аякже. Та ще молитов причитував. Ну, зате стріхи вмів крити.
— Еге,— сказав літній чоловік Лев Квічастий.— Уже, було, як викладе кому, прямо не стріха, соняшник.
— О, великий майстер був, царство небесне. Хоча начальство страх як не любив. Усе, було, гуде, як шершень.
— Ну, як же йому було й не густи, ви подумайте,— сказав Лев.— Він же був критник?
— Ну, критник.
— А хат крить нічим уже дванадцять літ. Солома в скиртах молотарками побита. От він і сердився по спеціальності.
— Еге. Все, було, кричить: "...Загидили государство драними стріхами!"
— Ну, нічого. Стріхи полагодим... Будьмо!..— сказав Юхим Галай, піднявши чарку з явним бажанням перемінить тему розмови.
— На здоров'я... Еге. Куди, каже, не глянь, скрізь стоять обшарпані села, мов сироти невмивані.
— Які сироти?— насторожився. Галай, що у всякій поганій розмові про дійсність бачив не звичайне бажання кращого, а статтю контрреволюції.
— Які сироти? Хто вам казав? Признавайтесь, хто вам казав?
— Я вам кажу.
— А хіба ж не правда?— сказала Олена Годунова, оглядаючись на своє пожарище.— Уже як стріха, було, драна, то й стін мазать не хочеться, все одно дощ обмиє. А вже як мазати не хочеться, то й світ, було, не милий, і одягатись не хочеться.
— Да, стріха, казав Сахрон, хай царствує, велике діло. Щоб ви знали. Од драної, було, каже, стріхи та розгородженого двору велика неакуратність пішла скрізь по государству і великі збитки,— сказав Лев.
— Дурниці!— обурився Галай.
— Вам дурниці, а людям гидко. А кому вже не гидко, той, виходить, непомітно сам уже погидшав,— сказав спокійно Лев, навіть не глянувши в бік Галая.— Я так думаю, що оце почнем ось будуватись, дак треба буде сказать урядові, щоб видав спеціального декрета, якщо вже й цим доводиться займатися йому,— дядько Лев умочив невеликий шматок хліба в консервну банку і почав повільно жувати. Всі притихли й дивилися на дядьків Левів рот, чекаючи декрету.
— Наказую всім колгоспам,— сказав Лев і витер вуса ребром долоні,— щороку стільки-то й стільки врожаю молотити ціпами в околот, по-старому, аби була солома не лише для промфінплану чи худоби, а й для людей, для акуратності душі. А котре село по ліиості чи дурості не схоче бути чепурним, тих начальників притягати до суворої відповідальності, як ворогів народу і дурнів.
Всі засміялись, бо було-таки справді смішно з такого дотепного веселого закону. Сміялись навіть бійці, що походили з далеких казахських земель і мови не знали.
Тільки одинока Мотря Хуторна стояла окремо на горі на крутому березі і мовчки рвала на собі сиве волосся. Вона розкидала вирвані пасма по вітру, ніби хотіла закивати ними увесь світ. Вона збожеволіла.
— Ач, побивається німецька теща,— сказав Завалій, помітивши Мотрю.— Тепер буде скубти на собі волосся, поки й жива буде.
Політрук став доказувати, що Мотря й Христя — зрадниці Вітчизни, але це якось не доходило вповні до свідомості людей.
— А, яка там вона зрадниця? Дурна вона була зроду,— сказав немолодий уже сивий чоловік Грицько Глевкий.— Я ще її дівкою знав. Дак ото було, повірите, тільки й знала, що сміятись та співати. Одним словом, була якась несамостоятельна. Ну, правда, роботяща була. Дак отака й дочка, уся фамілія така. А отечества, сказать би, вони не понімають. Живуть, як мужики, одним словом.
— Так що ж, по-вашому, не зрадниця вона Вітчизни?— добивався Юхим Галай.
— Так хто ж її знає. Хіба я знаю? Звичайно, уже якщо є запрещеніє таке, так треба було себе якось соблюдати.
— Тепер насоблюдають,— сказав сліпий Митро Горобець.— Порозпускалися так, що дивитися прикро. Колись воно не так було. Колись було не то що німець, свій парубок і то скільки часу, було, гуляє, аж поки не пришле рушників, га?
— Постріляв би я таких всіх до ноги!— сказав один боєць.
— Дурне ви говорите. І ти, Митро, і ви, товаришу,— сказав раптом Демид Бесараб. Всі обернулись до Демида й притихли. Усіх чомусь уразив його голос. Від самого початку обіду він сидів мовчазний і замислений, дивлячись на людей, на могили, на широкий урочистий простір і на весняне небо. Він знав усю історію Христиного шлюбу, бо він сам же і порадив їй не одмовляти німцю, коли вона, перелякана, в сльозах, прибігла до нього нишком за порадою. Три брати в армії, та ще про одного чутка, що великий герой Союзу на весь світ. Попробуй одмовитись — смерть. Одмовилась невістка, Лук'яно-ва дружина,— убили. Горе, горе! У лихій неволі і красота — горе.
— Дуже легкий ти став на стрільбу, я бачу,— сказав Демид, звертаючись до бійця.— Треба було зразу дужче стріляти по ворогу, коли війна починалася, та не кидати народ напризволяще. А зараз треба думати не про стрільбу, бо смерті й розореній німці й так посіяли у нас не мало,— хитнув Демид головою у бік могил.— Будемо ми тепер довго бідні й нужденні,— сказав Демид, немов не був він уже ні бідний, ні нужденний.— Тепер особливо треба шануватися і триматись колективу, бо інакше пропадем, повірте мені.
— А ваша ж невістка одмовилась?
— Характер був твердий, хай царствує. А твердості, я так думаю, можна вимагати од многих, та не можна од усіх... Думала хіба Христя про таке, працюючи з нами в колгоспі? Кріпила ж оборону, як і ми всі. Де ж воно видано в нашому роді, щоб дівка пішла на таке? Значить, щось тут да є? Політика їхня, он що, а не шлюби. Обкрутити, розділити та й керувати недобитками.