Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі, — і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сиве жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці і зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда, і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.
— Який то чортяка свистить там? — зачулось раптом басом із подвір'я.
Ніхто нічого не одповів, тільки із сопілки побігли за двома нотками ще другі, то зникаючи, то бігаючи наввипередки, носились у тьмі.
Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:
— А гарно гра, собача шкура!
— То мій Василь... — озвавсь тоді Софрон з-під дерева. — Сумує парняга... Сумний він у мене...
Згуки вже й голосів не лякались. Вони несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби й були сміливі і горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір'ям і шпурляли тим стражданням в вимучені душі лежачих людей. І люди ці зітхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.
Серед одної купи лежачих людей підвелась якась постать і сіла. Сопілка плакала й жалілась знайомим співом на долю, яка блукає десь, покинувши сиротою в наймах єдину доню. Тужливо ллється мова доні, благаючи ворона однести вісточку неньці. І кряче ворон в темнім гаї, неньку сповіщаючи.
Постать встала, переступила через клунок і, нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки були дужчі, виразніші. Наче вхопившись за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом обірвала їх.
— Хто тут? — з тихим ляком скрикнув Василь.
— А це хто грає? — замість одповіді прошепотіла постать, нахиляючись над Василем. І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі. — Так це ти граєш? — м'яко промовила вона й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. — А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?
— Коло череди... — тихо сказав Василь.
— Он як...— протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак.— Служив у якономії?
— Атож...
— Ти перший раз на заробітках?
— Перший.
Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів в руках сопілку, а вона задумливо дивилась йому на руки й слухала, як в грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.
— Чого ти несміливий та смутний такий? В тебе батьки є?
— Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...
— Того ти й смутний такий раз у раз?
— Ні... Я так... Мені просто сумно. Од всього сумно.
— Чого ж то? Болить щось у тебе?
—Ні... Так. Мені од всього сумно. Не знаю. Сонце заходить — сумно; дощ іде — сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю... А я й не сплю, а так... Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж... Давно вже се мені... У церкві співають, а я плачу... Тітка Саня й одшіптувала, та не пособляє...
— Що ж воно таке?
— Не знаю... Сумно мені... От то як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакать хочеться... І вже про череду забуду, про все... Тільки граю... І били мене... Один раз прикажчик як оперіщив гарапником через голову, так і розпанахав спину... А тепер прогнали з якономії...
Катря мовчала й дивилась на його. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто вколов його, і почав часто й схвильовано дихать.
— Я більше вночі люблю грать, —— ніхто не чує... Як слухає хтось, то я не можу грать.
— А як я буду слухать, гратимеш? — ледве чутно спитала Катря.
Василь мовчав.
Десь далеко-далеко засвистів поїзд. На станції щось безупинно дзвеніло і важко дихав паровоз.
— Гратимеш, Василю?
— А ти знаєш, як мене й звуть? — повернув він до неї голову, і чуть було по голосу, що він соромливо й радісно посміхнувся.
— Знаю... — посміхнулась і Катря. — А як мене звуть?
— Катря.
— Так. Ну що ж, гратимеш при мені?
— Не знаю. При тобі мені хочеться грати жалібної.
— Чого ж то?
— Так... Бо як дивлюсь на тебе, то мені так сумно і гарно. А сьогодня, як ти розсердилась на мене, мені наче клешнями здавило серце...
— Не сердься, я так. Я більше не буду... Василь глянув на неї й знов нахилив голову.
"Чох-чох-чох!" — неслось з поля запихкане, поспішне дихання поїзда. На станції ставало сумніше. По дорозі один за одним пробігло двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.
Катря помалу взяла Василеву руку й, поклавши її собі на плечі, пригорнулась до його.
— Ач, як б'ється твоє серце... — прошепотіла вона. І чи від сих слів, чи від чого другого, у їх холодно й радісно завмерло в грудях.
На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз, і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота й, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав на його.
Надвечір на подвір'ї з'явився наймач в білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав "холюпчик", і коли дихав, то живіт йому колихався, як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На сей раз найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязність спугнути щось.
— Найнявся? — раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся, й очі йому зробились темними і глибокими.
— Найнявся... — промовив він, не маючи, сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі. — А ти?
— Я — ні. Не треба дівчат... Не наймайся й ти, разом наймемось, — додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: — А хоч, то наймайсь. Просить не буду!
І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову посміхнувся й, одійшовши до клунків, сів коло їх. Лице йому зблідло, очі були напружені, й губи кривились од якоїсь тужливої радості.
Гурт найнятих чогось топтавсь на місці, чогось там сміялись, кричали, чоловік в комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до їх і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.
— Ну, складайся, хлопче, складайсь...— раптом зачувсь йому за спиною Софронів голос. — Зараз на вагон сідаємо, та й з Богом.
Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку од рота й спокійно сказав:
— Я не хочу найматись.
І, приклавши знову сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на його.
— От туди в халяву твоїй мамі! — нарешті вимовив він. — Се ж по-якому?
Василь грав собі й дививсь кудись темними, щасливими очима.
— Хм... Так... — озирнув його пильними очима Софрон. — Значить, остаєшся? Так, так... Ну да. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?
— Ну, то що?
— А що ж ти їстимеш?
— Не знаю...
— Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?
— Не знаю...
— Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?
Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху і ліг лицем до неба.
— Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви... — промовив він весело.
— Та їсти ж що будемо? — скрикнув Софрон.
— Їсти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.
Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку і сів коло Василя.
— Так, так... — нарешті забурмотів він. — Тільки що з того буде? А щось таки буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаєм Таврію...
Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хилиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі й, посміхнувшись, забурмотів знов:
— Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза дурна... Сльоза не поможе...
А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувсь на другий бік і пробурмотів:
— Ну да... То вже так!..
І, зітхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більш не було.
Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались в город за яким-небудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок в кишенях. І важко, мабуть, було нести ті копійки, бо вони так помалу раз у раз вертались і так мляво посовувались їм ноги! Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.
Глухо гудів внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувате свистіли паровози, але сопілка була ще ніжніша від того. А може, й не від того...
— Чудний ти... — посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві. — І сьогодні тобі жалько?
— Жалько... — ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.
— Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на його — йому жалько. І цілуєш, теж жалько. Так любиш, чи що?
— Не знаю...
— Хм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш...
Мати чогось згадуються... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там, на станції, живуть у розкошах... І жалько-жалько — на долю... Грай ще...
І він грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його життя та серце. Сопілка плакала й жалілася на долю, зорі кліпали, ніби їм на очах стояли сльози, і вітер сумно зітхав з житом. І було так чудно й сумно-солодко від того, що їх було тільки троє тут, у полі, під житом: вони двоє та ридаючі згуки сопілки.
Одного дня знов з'явився на подвір'ї наймач.