Можеш заспокоїтись.
Лобкович. Що сталось, я питаю?
Устина Марківна. Не кричи, будь ласка. Ольга, насмішкувато наспівуючи, йде за Лімою.
Лобкович. Я тебе питаю, що сталось?
Устина Марківна. Звичайна річ. Олімпіада нер-вується.
Лобкович. Чого вазу розбила?
Устина Марківна. Того, що їй так подобається. У вас же так.
Антипович з черепками виходить.
Лобкович. Ні з того ні з сього бить не буде. Устина Марківна. Людина здорова,— так, не буде.
Лобкович. А ти все на це звертаєш? Ти й Родіонові казала про Олімпіадину хворобу?
Устина Марківна. Що казала, то я вже знаю.
Лобкович. Казала? Одповідай! Мені треба знати.
Устина Марківна. Мало чого тобі треба. Мені он треба грошей для Насті; а ти що на це?
Лобкович. Ти навіщо кажеш Родіонові, що не від рами заслабла Марія? Га?
Устина Марківна. Бо не від рами.
Лобкович. Ти вважаєш на те, що ти робиш?
Устина Марківна. А ти хотів би, щоб я тебе виправляла? Так? Двадцять п'ять літ це роблю. Годі. Чуєш: годі! Все скажу йому. Про Олімпіаду брешеш; нічого ще не казала. Але скажу. І про Марію! І про батька твого. Ти дав їм свою гнилу кров, а я мушу тремтіти і все життя брехати дітям? За віщо? Що ти мені? Я благаю тебе: спаси дочку свою, дай їй грошей, хай вона їде кудись з дитиною. Десять тисяч. Дурницю прошу. Ти що на це?
Лобкович. Чужим людям грошей не даю.
Устина Марківна. Настасія — дочка твоя, а не чужа.
Лобкович. Ні Настасія, ні Ольга не мої дочки. Устина Марківна. Бо вони не хворі? Лобкович. Бо ти їх прижила з Калиновичем! Устина Марківна. Ти знов? Знов? Лобкович. Ти сама сказала.
Устина Марківна. Я б тобі ще не те сказала! Ти доведеш!
Лобкович. Що ж ти ще можеш сказати? Що й Родіон не мій син?
Устина Марківна. А-а, ти хотів би цього? Правда? Але вибачай, голубе, цього я тобі нізащо не скажу. Навіть таким способом ти хотів би купити собі спокій? Ні, Родіон — твій син. Чуєш? Твій. І ти сам це чудесно бачиш і знаєш. І Марія твоя. І Олімпіада. А Настасія й Ольга мої, в мене вдались і тільки через те не хворі.
Лобкович. Тільки через це?
Устина Марківна. А хоч би й не через! Страшний ти мені! Тридцять три роки ти мало не кожного дня катуєш мене цим, та / що: боюсь я тебе? Ти купив моє тіло, але волю й душу мою не купиш, ні. Ти знав, що я не любила тебе, як купував у мого батька, як же ти смів думати, що я буду вірною тобі? Я ж благала тебе: не тре-
Лобкович (ходить, мугиче). Неправда.
Устина Марківна. Що неправда?
Лобкович. Ти казала, що любиш. Сама продавалась, ніхто тебе не продавав. Потім придумала, що жертва. Для оправдання паскудства.
Устина Марківна. Я любила тебе?
Лобкович. Я цього не кажу. Розуміється, брехала, щоб купив тебе.
Устина Марківна. Ну, годі. Стара Пісня. Я тебе питаю: даси Насті грошей? Вона одніме дитину, і треба буде тікати за кордон.
Лобкович. Ні,— не дам.
Устина Марківна. Ба ні, даси! Даси! Примушу! Лобкович. Гляди — погано буде: Родіона не займай.
Устина Марківна. Кажу, даси. Сам прохатимеш, щоб взяла. Краще так дай.
Лобкович (раптом підходить до Устини Марківни. Грізно). Чий син Родіон?
Устина Марківна. Антиповичів. Буде з тебе?
Лобкович (хапаючи її за руку). Чий син, кажи!
Устина Марківна. Що, може, битимеш знов? Бий!
Лобкович. Уб'ю!
Устина Марківна. Убий, убий, а не скажу. Мучся, проклятий!
Лобкович деякий мент мовчки, непорушно дивиться їй в лице, потім круто повертається й іде до себе.
Устина Марківна (бліда, злісно насміхається). От так краще.
Виходить Л і м а з новою вазою.
Устина Марківна. Можеш мою кімнату взять. Там багато світла, можеш малювати свої картинки. Малярка.
Ліма. Не треба мені твоєї кімнати, дай мені спокій.
Устина Марківна (підходить до неї, м'якше). Ну, годі. Полаялись, і буде на сьогодні. Он волосся розкудовчилось, зачесалась би. Сьогодні ждеш освідчення?
Ліма. Дай мені спокій. Ніякого освідчення я не жду.
Устина Марківна. Студент цей піде, я скажу Ользі. Тільки не роби бешкету. Осуджувати й зневажати легко. Дай боже, щоб тобі не довелось на собі зазнати.
Ліма. О, прошу, не турбуйся. Я — не Ольга.
Устина Марківна. Усі ми, дівуючи, не Ольги.
Ліма. Ти надзвичайно вибачлива до Олюсі та Настусі. Це давно відомо.
Устина Марківна. Ну, не треба сваритися. Поправ зачіску. (Виходить).
Ліма ставить квітки в вазу. Підходить до дзеркала, поправляє волосся
Входить Р о д і о н. Він жилявий, постать важкувата, очі трохи запалі, насмішкуваті, але щирі Одягнений модно, але трохи вахлаювато. Рухи підняті
Р о д і о н. Ну, Лімо, значить так: розміркований шлюб? Га? (Виймає записну книжку). Так і внести тебе в списочок із знаком мінуса? Га?
Ліма (з погордою, холодно). Так, розміркований.
Р о д і о н (посміхаючись). Ой, дивись!
Л і м а. О, я вже досить надивилась. Шлюби через кохання я вже добре знаю. Приклад сестер мене не вабить. А повіддавались через кохання, через справжнє кохання. Одно одному в очі дивилось, зітхали, мліли, чого тільки не було. І Настя, і Ольга. А що тепер через сім-шість літ? Що? Пекло. Чого то так?
Р о д і о н. Ото ж то, то ж то, Лімонько! От це ж саме й я питаю. Чого це ось у цьому списочку усе пекло та пекло? У одних тихе, нудне, прилічне, а у других, от як у нас, Лобко-вичів, буйне, галасливе? Чого то так? От з цього списочка більша половина склала шлюб через кохання. Все хороші, розумні, інтелігентні люди, а все ж таки пекло. Є й такі, що, як от ти, через міркування, є через рахунок. Але скрізь те саме. Чого ж то так? Що це, закон такий? Повинна бути причина? Чи ні?
Ліма. Чого тобі треба від мене?! Ти все про те саме? Так?
Р о д і о н. Чекай, Лімо, ну чого ти все ображаєшся, сердишся? Яка ти чудна, образлива стала.
Ліма. Бо ви мені всі жити не даєте! Мені двадцять шість літ, розумієш? Чого ж ти хочеш, щоб я старою дівкою зосталася, коли згоджусь на твої дурниці? Так ти мені добра зичиш? Господи, коли ж цьому край буде?! Коли?! (Плаче і швидко йде наліво).
Р о д і о н (здивовано). От знов! Ліма! Та що ти, Ліма?! Чекай! (Спішить за нею).
^Деякий час нема нікого. Входять Прокопенкова і Гордий. Прокопенкова — гарна, біляво-золотиста, очі темні. В рухах, голосі, поглядах, сміхові радісна недбалість, певність, виклик. Одягнена зі смаком,
але недорого.
Гордий — років ЗО, смаглявий, з дуже гарною, густою бородою, великими жовтавими очима. Худорлявий, нервовий.
Прокопенкова. Ми — перші! Добре бути раз у раз першими, правда? Ну, тільки мені без цього виразу бандита. На іменинах нема ніякіської потреби в бандитах.
Гордий. Скажіть, Кілю, що б ви зробили?..
Про'копенкова. Вельмишановний Олексій Захарович, я останній раз нагадую вам, що мене звуть Калерія Семенівна, а не Кіля. Розумієте?
Гордий. Не можу я звати вас — Калерія. Це протиприродно.
Прокопенкова. Подумаєш! Якась Олена чи Жозе-фіна краще? А втім, як хочете. Коли не можете, що ж робити (лукаво зітхає): доведеться нам розстатися.
Гордий раптом обніма її й довго, злімно цілує, іноді поглядаючи на двері.
Прокопенкова (з усеї сили пручається і, нарешті, виривається). Пусс...т-іть, ви!
Гордий стоїть і, чекаючи, понуро дивиться на неї.
Прокопенкова. Що це значить? (Тяжко дихає, по-правляється, озирається на двері). Що це значить, я вас питаю?
Г о р д и й. Те, що я люблю вас.
Прокопенкова. Але тут, в чужому домі, при одчинених дверях?! Щохвилини можуть ввійти, і ви... (Пильно дивиться на нього). _3наєте, я могла подумати, що ви збожеволіли, психічно захворіли. Але... я знаю, в чому тут штука. І скажу вам, що ви дурень. Хоча ви й розумна людина і пишете розумні статті в газетах, але я скажу вам, що ви дурень. Серйозно. Рахунок ваш зовсім дурнуватий, хоч і паскудний: ви рахували, що хто-небудь нас побачить і скаже Ро-діонові. Правда? Правда? Ну, майте ж мужність признатися. Правда?
Гордий. А хоч би й так! Я вам сказав, що годен на все і на все піду. Чого ж вам треба? Так, я психічно хворий, але хворий на вас.
Прокопенкова. Це видно, що хворі... (Раптом сміється). Інакше б знали, що рахунок зовсім дурний. А результат його буде такий, що я з вами перестану бачитись. Та й годі. Абсолютно нема ніякоГприємності в таких диких вибриках. Та ще, коли б щиро, а то комедія.
Гордий (ступивши до неї). Не щиро?!
Прокопенкова. Ну-ну, прошу!
Г о р д и й. Ви смієте говорить, що не щиро?! А коли я вас уб'ю, теж скажете — не щиро. Так?
Прокопенкова. Ух, страшний який... А знаєте, їй-богу, хочеться, щоб ви вбили. Себто щоб — не вбили, ану, промахнулися, чи що. Але щоб серйозно хотіли вбити. Та невже могли б?
Гордий. Ну, на промах не рахуйте.
Прокопенкова. Єй? Правда? Ні, серйозно, дуже цікаво. Що ж ви почуваєте? Ненависть? За віщо?
Гордий. Ідуть. (Відходить убік).
Входять Родіон і Л і м а, під руку, весело.
Р о д і о н. А, Калерія Семенівна! (Покидає Ліму й радісно спішить до Прокопенкової).
Прокопенкова. Гості прийшли, а хазяйнів немає. (До Ліми). А вас вітати треба? Вітаю. Але вибачте мені, мені раз у раз ніяково, коли я когось вітаю з днем рождіння або чимсь подібним. Ну що тут такого надзвичайного, що чоловік родився у такий-то день. Може, чоловік якраз кляне цей день, а ти його вітаєш...
Родіон здоровкається з Гордим.
Ліма (тримається дуже ввічливо). Ви страшна, Калерія Семенівна. Але вам на це можна зауважити: хто кляне день свого рождіння, той його не справляє.
Прокопенкова. Ого! Клясти кляне, а чого вимагає добрий тон і всяка нісенітниця... Ох, простіть, їй-богу!
Гордий (хмарно, церемонно). Дозвольте і мені, Олімпіадо Тимофіївно, скласти вам мої найщиріші гратуляції й побажати всього найкращого.
Ліма (Гордому). Дякую дуже.
Прокопенкова (показуючи на Гордого). Чи бачите? То ж зветься — вітає. Вигляд такий, наче у вас родич помер і він висловлює своє співчуття.
Родіон. Ну що, Калерія Семенівна, взяли той урок, що я рекомендував?
Прокопенкова. Ох, узяла! Та доведеться кинути. Не люблю я з мазунчиками займатись. А видно — мазунчик. Зовсім не пустун. Не люблю таких.
Ліма. Як?! Ви любите пустунів?!
Прокопенкова. А то ж найкращі мої ученики... З ними працювати — одна втіха, а з тими — казьонщина.
Вбігає Ольга. Зупиняється. Весело, голосно.
О л ь г а. А я думала, Настасія приїхала! Чую гомін, сміх. Драстуйте, Олексію Захаровичу, ви чого такий понурий? Обижають вас?
Прокопенкова. Атож, його обидили. Як же! Бандит...
З передпокою з'являється Голубець.