Тільки Мустафа, як і перше, заходив вряди-годи до кімнатки Лизавети Петрівни й, висипавши перед нею на столі свій черговий подарунок, промовляв майже наказовим тоном своє постійне: "Не скучай!"
Найбільше зі мною контактував Ахмет. Часто, коли я повертався з роботи, він підходив до мене й незмінно питав:
— Як там війна?
— Воюють... — відповідав я.
— І хто кого?
— То вони нас, то ми їх...
Така невиразна відповідь цілком задовольняла Ахме-та, і через якийсь час він знову підходив до мене з таким самим запитанням, і знову моя абстрактна відповідь цілком задовольняла його.
Одного разу, саме на свято Першого травня, він прибіг до мене в таборовий барак з бази постачання захеканий і схвильований.
Таборове начальство завжди побоюється, що саме Першого травня, коли в'язні перебувають не на роботі, а лишаються купно в бараках, там може статися заколот чи ще якесь неподобство, і через те раз у раз навідуються в таборові пункти, базу постачання й навіть у лікарню. Цього разу воно приїхало в новій уніформі з погонами (саме тоді в уніформі Червоної Армії запроваджено погони, про що чеченці, звісно, сном-духом не відали).
— Слухай, Антоненку: сам бачив. Сам! Приїхав на базу, а в нього (Ахмет показав рукою на плечі, де бувають погони) золото сюди, золото туди. Сам бачив! Що це таке?
— У Червоній Армії запроваджено погони, чи, як ти кажеш, "золото сюди, золото туди", — пояснив я.
— Золото сюди, золото туди — закон? — перепитав Ахмет, не ймучи віри почутому.
— Так, це тепер закон, — спокійно відповів я.
— Скажи, Антоненку, а — князь, мулла, барашки — закон?
Ахмет вирішив, що коли повернулися в уніформі погони, як то було колись за старих часів, значить, має повернутись і старий лад.
— Ні, Ахмете: князь, мулла, барашки — не закон.
— Не закон? — перепитав здивовано Ахмет.
— Не закон, — ствердив я.
В Ахметовій голові, мабуть, утворилася страшна плутанина, де годі дібрати, що воно й до чого. Він похнюпився й, глибоко замислений, журно пішов від мене...
1983 р.