Жнім разом!
Анна замовкла. Горпина зачала її все піджинати, майже півзагону собі забирала. Була то щира душа, не в маму вдалася, та часом лише говорила під її лад, бо знала сукристу материну натуру. Знов стало тихо, лише стебла хрупотять та час від часу серп бренькне о камінець.
Горпина десь сперегодом затягла другу пісню. Зібралося Анні на тугу й жалощі, і вона також силкувалася вилити їх піснею. Вона несміло та рівно і переливно затягла:
Зайшло сонінько за віконінько,
Як промінноє коло;
Вийди, миленька, вийди, серденько,—
Промов до мене слово!
Рада би-м вийти, рада би-м вийти,
До тебе говорити,—
Та лежить нелюб по правій руці,
Боюся го збудити!
Лесиха слухала пісню, затиснувши зуби. Кілька разів спідлоба суворо поглянула на невістку. Анна не бачила того, жала далі і співала. З її тусклого ока скотилася навіть груба сльоза і впала на серп. Знак, що й серце її співало ту ж пісню, не лиш уста.
— От що їй на голові! Господиня моя зателепана! Які співаночки виводить! — перебила гнівно Лесиха.
— Дайте-бо ви, мамо, Анні спокій!—з серцем відрізала Горпина. — Що вас за говорінка напала? Ні говорити, ні плакати, ні сміятися не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далі витримає у вас?
— Но, но, розтріскоталася, сороко куцохвоста! — скрикнула мати.— Волиш жати та тихо бути! Не бійся, знаю я, де у тебе раки зимують! Лиш мені не мовчи, то й ти будеш знати, почому локоть борщу!
Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилі покрикувала на невістку, то на доньку, мов економ. Уже сонце геть-геть підійшло. Жито клалося на поміть та встелювало широкі загони. Вже наші три женчихи пополуднували і, не спочиваючи, взялися знов за діло. Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо. Здавалося, що їх голос лунає десь глибоко під землею і впадає до вуха, мов острий кремінний пісок. Окрім сверщків, усе затихло, все поховалося в тінь перед палющим сонячним промінням. Лиш люди, пани сотворіння, мучаться тоді, коли спочиває природа.
III
— Лесихо, Лесихо! — чути голос якогось косаря з-під лісу.
Лесиха встала, приложила руку над чоло і вперла очі в далечінь.
— Чи не видите, онде три ваші корови в вівсі? — кричав голос дальше.
Із лісу долітало галайкання і верескливий спів Василя:
Ой там на горбочку
Сидів дідько в черепочку,
А ми його не пізнали...
Гей...
(оте "гей" тяглося безконечно довго).
мати ж моя, мати,
Пусти мене погуляти...
Го-о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!..
— Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бодай же ти з себе печінки викричав! Василю, гей! Василю, гей! Дідьча би тобі мати в печені всадилася! Ту-у-мане вісімнадцятий, на! А не видиш, що корови в шкоді — га? А, повилазили би тобі тоті сліпаки, та би тобі повилазили!
— Господи помило-о-ой! — ішов відгук із лісу. Те "лой" тяглося знов дуже довго і згубилося вкінці десь у далекім темнім лісі.
— Галаю — на, Галаю! — закричав знов косар з-під лісу.—А не виженеш ти собі корови з царини? Вигнало би тебе, як Бачинську гору, га!
— Ой, туду, ду, ду, ду, ду, ду, за волами я йду! — репетував Галай з лісу.
Косар, мабуть, стратив терпливість, ухопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Ввігнав їх у ліс і щез за ними в темряві зелені. Лиш незадовго чути було крик і ревіт Василя.
— А то, то, то! — приговорювала Лесиха, знов схиляючися до жнива.— Най з нього там і третю шкіру здійме, слова йому не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!
Вечоріло. Сонце пишно закотилося за сині гори. Мряка зачала налягати на луки і клубитися чимраз ширше сивими туманами. З-під неї, мов дитина з-під теплої перини, обізвалися деркачі. Перепелиці запітпіліткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і татарського зілля. Любо якось та легко ставало на серці.
Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипростовували крижі та відсапували.
— Ладний деньок буде завтра,— промовила Лесиха якось ласкавіше, як звичайно.— Богу дякувати, що ми тут нині впоралися. Завтра треба буде ячмінь на Базарищі схопити.
— Ладна ніч буде нині! — прошептала Горпина, легко почервоніла і зітхнула.
Анна всміхнулася до неї, та якось сумно, мов крізь сльози. Вона одна знала про тайну Горпининого дівочого серденька, про її любов до вродливого чорнобрового парубка Митра Грома.
— Ну, чого стоїте! Анно! Хопти узбирати, коровам до припусту! Ти, дівко, бігай телята напій! Ну, борше!
Анна зараз метнулася мовчки, радніше, як звичайно. Чаруюча сила лежить в однім-однісінькім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапилася додому, а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрям до хустки і завдавши собі на плече сніп-первак, гордо помела за нею. Остатня прийшла додому Анна, двигаючи на плечах велику верету свіжого, пахучого та цвітистого бур’яну. Корови чекали вже на неї, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радості і стовпилися разом коло сіняних дверей, чекаючи, аж прийде черга на кожду йти до сіней, перекусити смачного зілля і віддати в чистий скопець свій цілоденний запас молока.
IV
Уже геть-геть смерклося. У Лесихи затоплено в печі, і огонь палає ярким червоним світлом. Анна з Горпиною пораються, варять що треба на завтра. Дід Заруба голосно говорить молитви, сидячи на припічку, а Василь, наслухавшися сварки Лесихи і відібравши зо два бухнаки межи плечі, поліз на піч і заснув, не чекаючи вечері.
Під вікнами почулися тяжкі мужицькі кроки і бреньк коси, а трохи згодом увійшов Гнат у хату, кинув старий солом’яний капелюх на лаву і сів кінець стола,
— Ти на, Галаю! Бики поприпинані?
— Поприпинані, поприпинані,— відповіла Анна, миючи миски і заходячися коло вечері.
— А ти, газдине, де твої серпи лежать?
— Або де ж? Адже в сінях над одвірком! Де ж би мали?..
— Ага! Аби я був троха не діздрів, був би собі ногу на вік-віченний просадив! Під самим порогом!
— То, певно, коти...
— Ой, небого моя! Лиш ти не пантруй моєї праці, як ока в голові! Не маєш свого що розмітувати! Не принесла ти мені тут ніякого віна!
Анна замовкла. Її дуже прикро вкололо те слово. "Нащо ж ти брав мене? Адже ти й тоді видів, що я бідна!" Такі гадки тислися їй до голови, але смілості не було у неї кинути й собі ж ними Гнатові в очі.
— Ну, спати! — комендерує Лесиха.— Ти, непотрібе, огонь у печі погаси, грань позамітай у закутець, чуєш? Горшки у піч, най крупи на завтра доваряться. Горпино, води ще нема! Рушай по воду, а хутко!
Анна почала поратися, а Горпина вибігла до сіней. Тут лише злопотіла коновцями та й коромислом, рипнула дверми, а з обори чутно лиш було веселу пісеньку:
Коби-м була така красна, як та зоря ясна,
Світила би-м миленькому, ніколи не згасла!
— О, які їй по голові сверщки цвіркочуть! — відізвався сердито Гнат, роздягаючись.— Мамо, не висилайте її ніколи вечором за водою!
— Або чому?
— Та хіба не знаєте? Той довгоносий Громик, он із-за дороги, щось дуже до неї...
— Що? — верескнула Лесиха.— Тото засмаркане сміє підлазити до моєї доньки? Таже я йому волосє обмикаю на його капустяній голові! Я йому піду до матері, най його собі держить, коли не хоче, щоб йому яка кавза сталася!
Гнат ляг уже на постіль. Лесиха довго ще сапала та ходила по хаті.
— Ей, най-но я його зловлю в свої руки! Буде він матися! Підсвинок якийсь ходить! Адже як його пірву за лабу, а за другу приступлю, то його розідру.
— Угу, а вам що таке, мамо? — зачала уговорювати Анна. Вона досі мовчала на тоту бесіду, кінчила прятати.— Що вам такого припало? От, слухаєте, що Гнат плете! Та най скаже, чи видів коли своїми очима, аби Громик зачіпав Горпину?
— О, який мені тут із неї адукат! — відкрикнув на постелі Гнат.— А не підеш ти спати, ти, робітнице моя неплачена!..
Лесиха роздяглася і лягла на запічок, де Анна постелила вже була для неї м’яку перину і два заголовки. На печі хропів уже голосно дід Заруба та час від часу галайкав крізь сон Василь.
— Діду, а оберніться на другий бік! Не хропіть так, піч завалиться! — крикнула Лесиха, штуркаючи діда в бік.
— Бог заплать! Ручечкам роботящим, і ножечкам приходящим, і головам вислухащим,— зачав Заруба крізь сон свою звичайну молитву, але зараз же обернувся на другий бік і втих. По хвилі заснула й Лесиха.
Тихо стало в хаті. Місяць несміло, блідо проглядає крізь мутні шибки. Анна ще не лягала спати. Вона сперла голову о вікно, а лікті о варцаби і довго стояла, тяжко задумавшись. Над чим вона думала? Бог знає. Може, переходили поперед її очима її літа молоді, невеселі, сирітські. Може, пригадувалася її серцю яка перша, щаслива, безталанна любов, бо в очах закрутилися дві сльози, а з уст ледве чутно полилася сумна думка:
Шуміли верби в Поповій Дебрі,
Та й лозовоє пруття;
Люблю тя, дівча, люблю, серденько,
Про людей не візьму тя.
Не так про людей, не так про людей,
Отець-мати не велить...
Мене за тобов, мене за тобов
Само серденько болить!
— Жінко, ти, каланнице моя неприторонна! Що ти, вибралася миші ловити, чи що? Чому спати не йдеш? — обізвався Гнат.
Анна схаменулася, обтерла сльози і клякла до молитви.
Молилася довго, горячо, простими, сердечними словами.
Знадвору долітало іржання коней, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то деркання деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотів запізнений бузько на сусідовій хаті. А на вигоні прощалася Горпина зі своїм любком.
— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорилися.
— Ні, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра...
Не докінчила, хопила коновці з водою і побігла до хати.
— Еге, завтра,— шептав за нею Митро.— Хто знає, яке те завтра буде.
Довго поглядав з вигону на Лесишину хату, а далі й задумався.
"Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть ї стара Лесиха за мене?" — подумав він. Серце йому стислося, коли погадав про свою бідність.
— Треба робити, заробляти щосили, а чи що з того вийде?.. Таке-то наше гречане. . .
Зітхнув важко, витяг сопівку з-за пазухи, заграв, затилікав, та так дрібно та тужно, немовби в тім голосі тонула вся його надія на тихе щастя.
— Гірка моя доле! — прошептав Митро і повернув у свій вигін до бідної, вербами обсадженої хатини, де жила його стара мати. З-між густих зелених верб чути було по хвилі парубоцький голос, що виводив пісню:
Ой ще кури не піли,
Кажуть люди: день білий!
Ой вийди, вийди, хороша дівчино,
Поговори зо мною!
Лолин, у червні 1876