Там конюший доглядав, як поєно з дубових відер панські цугові коні.
— А що там, пане конюший? — крикнув здалека пан.
— Та біда, ясний пане, буланий огерик зломив ногу.
— Там до чорта! — крикнув пан. — Прийдеш мені завтра до обрахунку, не маєш у мене більше служби.
Конюший станув, мов обмитий зимною водою, і м’яв у руці здоймлений капелюх, але не сказав ані слова. Тим часом пан ішов уже напротив польового, котрий вертав з поля.
— Ну, що там у полі? — запитав його коротко.
— Біда, ясний пане, вчорашній град витовк нам лан вівса під лісом.
— Не маєш, аспан, відзавтра в мене служби! — ревнув пан і, як біснуватий, побіг дальше. Напротив нього, поважно ступаючи і оглядаючися довкола, йшов головний завідатель панських посілостей, чоловік хоч із шляхетським гербом, але з жидівською душею. Тримав він цілу службу в кліщах, пильнував усього, запобігав і щадив, знаючи, що, чим більше буде на купі, тим більше можна з тої купи взяти для себе, не лишаючи ані сліду, ані підозріння. I тепер, власне, він обчислював, що в минувшім місяці приросло для його кишені і до якої суми заокруглиться збита вже кабза, за котру думав вкоротці набути одно з гарних дібр у близькім сусідстві.
— Ну і що ж там, пане брате? — сказав до нього пан.
— Все добре, ясний пане,— усміхаючися, сказав завідатель.
Аж зітхнув пан, аж на серці йому полегшало. Вічна біда, від котрої зачинали свої відповіді найстарші й ніби найвірніші слуги його вітця, зачала наповняти його перестрахом. Зачинав чути себе окруженим злодіями, розбишаками й опришками. Тож незвичайно урадувався, подибавши хоч одного чесного чоловіка, у котрого сумління чисте, котрий не мав потреби своїх провин або лінивства покривати тим глупим і безбожним виразом "біда". Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і, приязно з ним розмовляючи, пішов додому.
IV
Була ніч, чудова, тиха, ясна і тепла липнева ніч. Не клеїв сон панських повік, і дивні якісь думки снувалися в голові. Встав пан, надів на себе легкий полотняний плащ і вийшов з покою. Йдучи коридором до головних дверей і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціалісти, він чув якийсь глухий плач у покої старого садівника, конюшого і польового. Кождий із них був сам зі своєю гризотою, жаден, може, не знав, що така сама доля спіткала й інших, крім нього. Кождий, може, крив перед іншими свій біль, щоб тепер, у темній самоті, тим сильніше почувати його урази. Стидно якось і негарно зробилося панові на душі; як злочинець, гонений голосом власного сумління, утікав він здовж темного коридора, стиха відімкнув входові двері і вийшов на подвір’я.
Ясно було як удень. Не оглядаючися поза себе, йшов пан зразу скоро, а потім чимраз поволіше і не глядів, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом рюзмовляв сам з собою.
— Мав же би я помилятися? Мала ж би сеся біда бути чимось правдивим, дотикальним, сильнішим від людей, що панує над ними помимо їх волі? Але в такім разі мусив би я щось знати про неї. Кільканадцять літ посвятив я науці, пізнаванню минувшини, теперішності і окружаючої нас природи, а про біду як про щось дотикальне я не чув. Та й тепер, хоч і як напружую свою думку, ніде не можу добачити її. В природі є порядок і гармонія всіх речей, певні, незмінні закони, але біди ніякої нема. I поміж людьми є також певна гармонія, порядок, усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди як якогось відрубного закону, як видимого явища. Ні, моя правда: біда — то лише прикривка нездібності або нечистого сумління.
— Неправда,— відізвався лагідний, але певний голос тут же обік нього. Без особливого страху або зачудування оглянувся пан, бо ж прецінь не було чого страхатися, він був на своїм подвір’ї, а ніч була така ясна. Обік нього нечутними кроками йшов парубок, убраний в легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним, на рамена розпущеним волоссям. Не злякався пан, ані не зачудувався, побачивши його; так йому якось було любо на душі, як коли би з тим молодим чоловіком знався від найменшої дитини.
— Чому неправда? — запитав пан.
— Є біда поза людською виною і нездібністю,— відповів молодий чоловік.
— Чим докажеш її існування!
— Нащо доказувати, коли можеш її бачити на кождім місці і в кождій хвилі!
— А чому ж я її не бачу і не бачив досі?
— Бо ти глядів оком, узброєним формулками брехливої науки.
— Яким же оком можу побачити її?
— Оком любові і співчуття.
Знову стидно і негарно зробилося панові на душі. Мовчав, потупивши очі в землю.
— Ну, що ж, хочеш бачити її? — запитав його товариш,
— Не знаю, чи потрафлю,— несміло відповів пан.
— Знаю, що так, як тепер єси, не потрафиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить здібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім напрямі отворив очі?
— Хочу,— крикнув радісно пан.
— Не тішся тим! Хто більше бачить, той більше чує, а хто більше чує, той більше терпить. Упереджаю тебе, отже, що се справа зовсім неприємна і не цілком безпечна.
Задумався пан, нарешті відповів:
— Дві бувають підстави людського щастя — розум і маєток. Коли сей новий змисл не ослабить у мні ані одного, ані другого, то що ж злого може мені статися?
— Не тілько не ослабить, але зміцнить, заострить іще. Тож хочеш, щоб я отворив тобі очі любові і співчуття?
— Хочу.
— Ну, то ходи зі мною.
— Куди?
— До хати твого підданого, того мужика, котрого ти нині киями велів навчати, що нема біди.
— Добре, піду за тобою,— сказав пан, хоча чув, як якась холодна дрож пробігала йому по тілі.
V
Дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця. На твердій брудній постелі лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від гарячки очима,— се жінка мужикова. На печі, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк,— се дитина, що ось-ось догорає. А на лаві під вікном, без жадної постелі, тільки кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних киях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий, сопух нужди і занедбання, гнилих і виплюваних легких, передучора вареної і запліснілої капусти і разового квасного хліба.
Плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині; ввійшов пан в товаристві незнайомого парубка. Ніхто не чув їх і не відізвався до них.
— Поглянь на те мешкання і представ собі, що тут цілий вік мусять жити і вмирати люди, брати твої,— сказав парубок.
— Що ж, годі всім жити в палацах, хтось і в хатчині мусить,— відповів пан.
— Але представ собі, яке то мусить бути те життя! — сказав молодець.
— Таке, на яке заслугують,— відповів пан.
— Поглянь на отсю невісту, на її висохле, як скіпа, тіло.
— Знаю її віддавна. Була пиячкою і неробою, тепер умирає на сухоти,— річ зовсім природна.
— Поглянь на отсього вітця, на його тверді, спрацьовані руки, на його лице, сей живий образ терпіння і глухого супокою.
— Те, те, те, худобина і нічого більше. Таку худобу завсіди треба держати на ланцюзі і під батогом, бо інакше буде кидатися і гризти людей.
— Але подумай: яка ж то страшна доля засуджує одних на те, щоб були худобою, щоб їх держано під батогом і на ланцюгах, а других на те, щоб жили в палацах і філософували про свободу і ублагороднення?
— Що ж в тім дивного? На гною цвіт виростає. Щоб цвіт зацвів, мусить мати під собою підстілку, що, сама гниючи, достарчає цвітам життєвих соків.
— Але яка ж ціль тих цвітів. Пощо ж їх? Для чого та підстілка мусить гнити для їх пожив?
— Розвій думок і ідеалів — се найвища мета людськості, се цвіт її існування.
— Але пощо ж тих думок, коли для їх розвою дев’ять десятих людськості має бути гнилою підстілкою? Яка вартість тої думки? Для кого вона має служити?
— Для себе самої. Думка сама для себе мета, ній самій лежить її вартість.
— Дитиняча забавка,— гірко промовив молодий чоловік,— пересипування піску з одної купки на другу. Але ні, коли ти розумний чоловік, то мусиш сам не вірити в те, що ти сказав. Не людськість існує для плекання думки, але плекає думку для себе, для своєї користі.
— Що ж, нехай і так буде,— сказав пан,— але і в такім разі тілько той може користати з неї, хто думає.
— Хоча з тої, як кажеш, підстілки тягне живучі соки?— відповів молодий чоловік.
— Що ж, коли цвіт для гнилої підстілки зречеться цвісти, то ані сам не зацвіте, ані підстілці не поможе. Ліпше з нагромаджених скарбів думки користати малому числу думаючих, ніж кинути їх у пропасть забуття для того лише, що більшість із тих скарбів не може користати.
— Не може, кажеш? А пробували ви коли давати їй ту можність? А для чого так пильно стережете тих скарбів, окружаєте їх таким штучним валом, аби заборонити до них приступу негідним?
— Бо хлопство — то дитя, а думка — то огонь. Дитя з огню не скористає, а хату запалить.
— Але дитя, котрому навіки забороните уживати огню, може вирости на чоловіка дикого, на двоногого звіра і нічого більше.
— Що ж я на се пораджу? — сказав пан, здвигаючи раменами. — Чи на те лише ти завів мене до сеї вонючої нори, щоб мені сказати отсе? Не думай, що ти сказав мені щось нове. А особливо не думай, що тим отвориш мені очі любові і співчуття.
— Цілком нічого подібного не думаю,— відповів молодий чоловік. — Я тілько силувався домацатися в тобі живої душі — і не міг. Я зважив тебе на вазі і переконався, що ти занадто легкий. А до тої хати ввійшов ти лише на те, щоб із неї не вийти більше. Вона має бути для тебе школою, найвищим університетом. Тут маєш побрати остатню, найвищу науку людськості, якої не дали тобі заграничні університети.
Пан усміхнувся на ті слова з погордою. Але молодий чоловік наблизився до простертого на лаві хлопа, взяв його за груди і підніс легко, як пірце. Потому, все ще сонного, поставив побіч пана і сказав:
— Придивись йому добре!
— Обридлива худоба,— здригнувся пан.
— Знай же, що від сеї хвилі ти будеш ним, вид і стан його візьмеш на себе, а він на твоїм місці засяде.
I, сказавши ті слова, молодий чоловік п’ястуком, як величезним молотом, ударив пана в груди. Йойкнув пан у страшеннім болю і впав горілиць без тями. В тій хвилі погас каганець, що стояв на припічку, і в хаті зробилося зовсім темно і тихо, як у гробі.
VI
Вже починало дніти, коли пан пробудився зі свого тяжкого зомління. Сутінь стояла довкола.