В тім році був у селі бунт, котрий треба було втихомирювати аж військовою екзекуцією. Пан Пшестшельський і досі не може без злості згадувати про сей проклятий рік і його погані наслідки.
Між громадою і двором ішла здавна суперечка за якісь толоки, за пустки, що були первісно рустикальні, а потім, ще за попереднього пана, були прилучені до двірського грунту, вкінці за різні кривди, на які жалувалися піддані. Ся суперечка довго ходила по судах, піддержувана головно кількома заможнішими, письменними селянами, між котрими визначувався Гнат Тимків, сільський пленіпотент, чоловік бувалий і досить добре обізнаний з правними приписами. Він довгі літа докучав панові різними процесами і деякі справді повигравав. Роздобуши в Сяноці якимсь способом відпис старих йосифінських інвентарів, де були списані всі громадські грунти, повинності і данини, він в 1841 році зчинив правдивий розрух у громаді і зажадав від пана звороту всіх загарбаних від того часу грунтів і відшкодування за збільшені данини і надроблену панщину. Переляканий. пан покликав військо; бунт успокоєно різками і військовим постоєм, що, пробувши в селі дві неділі, вичерпав усі засоби не тільки у селян, але і в дворі. Тимкового арештовано і в кайданах відвезено до Сянока. Коли виїздив із села, купа його прихильників кинулася, щоб відбити його. Прийшло до бійки між селянами і двірськими посіпаками. В тій бійці найгарячішому з тих посіпак, двірському злісному Онишкові Кострубові, поламано обі ноги.
В селі настав спокій. Від Тимкового відібрано інвентар, котрого по закону йому не вільно було мати, та й його самого не стало в селі. Та на пана по тій екзекуції впали нові обов’язки — запомагати цілу зиму обдертих із усяких засобів селян, платити шпиталь за Коструба, а надто опікуватися сином Кострубовим Осипом і сином Тимковим Грицем. Хоча у обох хлопців були матері, то проте пан узяв їх обох до двора. Кострубиха була халупниця і справді не мала при чім держати парубка дома і була б мусила віддати його в службу, а Тимкового Гриця пан узяв на просьбу свойого сина, даючи натомість Гнатисі наймита для ведення господарства.
Осипові було в ту пору 18, а Грицеві 13 літ. Осип був крепкий, рослий парубіка, незвичайно сильний, відважний і завзятий, але мовчазливий, скритої вдачі. Натомість Гриць, мамин пестій, був хлопець незвичайної вроди, кров з молоком, з золото-жовтим волоссям, що блискучими кучерями вилось по його голові і спадало аж на плечі, з синіми, лагідними очима, щирий, одвертий і добрий, видно, вихований в достатку і свободі. Батько змалку навчив його читати і писати і багато оповідав йому про те, що бачив і чув по світі, а Гриць, маючи незвичайно добру пам’ять і бистре око, засвоював собі все, що чув, придивлявся до всього, що бачив, — одним словом, був появою наскрізь незвичайною серед малорозвитих, притупих, заляканих та брудних сільських дітей. Його не любили ровесники, дражнили паничем, зате панич Никодим дуже вподобав його і поти налягав на батька і на стару Гнатиху, поки його не взято до двора на службу. Панич відразу взяв його собі і не стільки вживав до послуги, скільки розмовляв з цікавим хлопцем, волочився з ним по лісах і потоках, їздив по сусідах і до Сянока, брав навіть раз до Львова з собою, — одним словом, зробив його своїм невідступним товаришем.
Гриць був вдячний паничеві. Він користав і з його розмов, і з поїздок, а за його добрість відплачувався йому такою вірною і старанною услугою, що панич не міг його нахвалитися. І коло коней він умів ходити добре, і стрілець з нього був незрівнянний, і на ловлення пстругів у потоці знав тисячні способи, і по лісах та дебрях знав стежки, — одним словом, усюди Гриць умів бути паничеві пожиточним і услужним.
Зовсім інакше вів себе Осип. Хоча батько його був найщиріший двірський слуга, чи то, як говорили в селі, найвірніший панський собака, у Осипа відмалку була зовсім інша вдача. Не знати, чи від матері, що була з роду шляхтянка і, вийшовши замуж за підданого, мусила робити панщину і через те проклинала свій вік, чи від сільських дітей, що, повторяючи слова своїх батьків, ганьбили і проклинали його батька, досить, що Осип набрався глухої ненависті до пана, до двора і всіх двораків. Служба в дворі була мукою для нього самого і для всіх, що мали з ним діло. Упертий, непокірний і завзятий, він не раз робив іншим на збитки всякі пакості, псував те, що зробили інші, навіть осмілювався бурчати на пана, відгрожуватися паничеві, а Гриця, де міг заскочити, ганьбив і навіть частував буханцями. Дійшло до того, що раз Осип зайшов через се в сварку з паничем. Панич ударив Осипа в лице, сей віддав йому ще з підсипкою. Зчинився крик, Осипа побили жорстоко, заперли через ніч до шпихліра, а на другий день відвезли до Сянока і віддали в рекрути. Гриць щиро плакав, чуючи й себе потроху винуватим у тому нещасті, та Осип в понурій мовчанці, без жалю попрощався з рідним селом.
Се було перед трьома роками. Того самого року вийшов Тимків із в’язниці, а Коструб із шпиталю. Тимків постарівся передчасно, послаб, зігнувся; Коструб, кепсько вилічений, лишився довіку калікою. Тільки тепер він довідався, яка доля спіткала його сина, та панський дворак приглушив батьківське чуття.
— Добре йому так! Нехай знає, драбуга, як шанувати панів. Не бійся, стара, не пропаде він там. Буде добрий, то буде й йому добре, а буде злий, го-го! там із нього швидко злість виженуть, хоч би мали при тім і душу вигнати з тіла.
Не дуже потішила бідну матір така промова, та що мала робити! Поплакала і перестала; треба було працювати і на себе, і на каліку-чоловіка і ще й відбувати щомісяця чотири дні панщини. Щоправда, пан запомагав свойого вірного слугу і хлібом, і стравою, і збіжжям, так що нужди вони не терпіли, але робити треба було. Коструб, не можучи ходити, цілими днями сидів у хаті, плів коші, сіті, рукавиці і тим хоч що-то заробляв на хліб. Жінка зимою прала, а літом ходила на польові роботи, найчастіше до пана за гроші і страву.
І в Грицевім житті настала переміна. Батько вернув Із криміналу зламаний, знеохочений, а чуючи, як по-людськи обійшовся пан з його жінкою і як добре було синові в дворі, перепросився з паном. Він учинив се не так, може, з щирої прихильності до пана, як для того, щоби по добру видобути з двірської служби свойого любого Гриця. Хоч як нерадо, панич згодився пустити Гриця до батьківського дому. Та, проте, він дуже часто брав з собою Гриця, чи то йдучи в ліс, на рибу, чи їдучи десь у сусідство, а далі почав його кликати ще частіше, вечорами, на розмови, в котрих силкувався викладати парубкам свої патріотичні ідеї. Гриць був більше підготований до сеї пропаганди від інших парубків, проймався нею гарячіше і часто помагав паничеві, викладаючи його слова на мову, більше зрозумілу парубкам. Та ані Гриців, ані паничів батько не були раді тій роботі. Старий Тимків був не рад, що панич надто вже часто забирає йому Гриця від роботи, а старий пан гримав на сина за його "комуністичну" пропаганду. Правда, старий Тимків потроху рад був, що панич так любить його сина, і не противився, коли панич брав Гриця з панщини — краще ж хлопцеві гуляти та їздити, ніж потіти коло ціпа; але, коли Гриць почав розповідати йому, про що балакає панич з ним із парубками, старий почав дуже хитати головою.
— Синку, бійся бога, вважай! Держися на осторозі! — остерігав він. — Се чимсь недобрим пахне.
Гриць не міг зрозуміти, чим недобрим можуть пахнути обіцянки скасування податків, ревізорів, а навіть самої панщини.
— Гляди, щоб поза тими обіцянками не було якого польського повстання! — говорив старий пленіпотент. — Пани люблять так: завабити хлопа на красні слова і потому пхнути його в огонь: іди, бийся, проливай кров за нас, аби ми могли панувати!
Гриць задумався. Справді, се може бути. І він постановив собі по щирості розпитати панича, до чого воно йде.
Так настала зима 1845 р. Недовго перед різдвом зчинився рух. Із Сянока прибули урльопники. Несподівано для нікого їх пустили з війська на свята, і то не на кілька день, а "до заволання", як говорили тоді. Се була незвичайна ласка. Село оживилося, загомоніло: прибуло десять найкращих хлопців, між ними й Осип. Усі вони мали багато чого повідати про своє військове життя, про те, що бачили і чули. В селі повіяло якимсь свіжішим духом, і старому панові здавалося, що люди так, як перед бунтом, почали гордіше підіймати голови.
— Так що ж, думають татко, що знов щось таке починається, як тоді? — запитав Никодим.
— Нічого ще не думаю, бо нічого певного не знаю. Але мені здається, що той старий кримінальник Тимків знов щось риє між людьми. Дуже йому гребінь відріс через те, що ти з його сином панькаєшся.
— Се вам так здається! — з легковаженням промовив Никодим. — Я нічого подібного не бачив.
— Е, що ти розумієш! Ти нічого й не побачиш, бо тебе твої комуністичні ідеї засліпили. Ти будеш панькатися з ними, поки вони не прийдуть з ціпами і косами і не вб’ють тебе.
— Ну, що татко видумують? Чи то годиться таке видумувати? — скрикнув Никодим.
— Добре, добре, — мовив старий. — Тілько я наперед кажу тобі, скоро щось такого довідаюся, що в селі якісь бунти, якісь непокірні розмови йдуть, то не буду чекати на військо. Кого зловлю, велю так випарити, щоб йому відхотілося язиком молоти.
— Ей, таку! Бійтеся бога! Не надто ви з тим паренням розмахуйтеся! Уважайте, який час надходить!
— Ет, дурень ти, та й тілько всього! — скрикнув старий і плюнув гнівно. — Тобі здається, що ти з них поробиш польських патріотів. А я тобі кажу, що се небезпечна гра! Ліпший старий метод. Хлоп має слухати, а не міркувати, не резонувати. Хлоп до ціпа, до коси, не до шаблі і не до патріотизму! Се моя думка, і при ній стою.
І він, стукнувши палицею о поміст, поквапно вийшов із покою. Никодим тільки головою похитав і взявся далі пакувати свою валізу.
II
Була субота. Вечоріло. Небо вияснилося після кількаденної снігової заметі. Тис мороз. З невеликої сільської дзвіниці на далекім кінці села почувся власне плачливий голос вечірнього дзвона. Село в синявім сутінку лежало, мов вимерло. Ніде не було видно ані живої душі, не чути ані одного згука. Тільки понад стріхами вився білявими клубками дим, піднімаючися просто вгору.
Зате в дворі було шумно і гучно.