Миколка:
— Ну й, ну й... — та й устав.
— Що? — учитель до його.
— Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
— Учись — гратимеш.
— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, — ну й життя гарне!..
* * *
На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi...
— Миколка, це ти?
— Я... — та скривився-скривився.
— Як це ти, що це?..
— Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися...
— Бiдненький!..
— А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги крутить...
— Так ти це...
— Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв був... Так мене в поводаторi це...
Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...