Один захопив Сухую Суру, а другий – Мокру, та так приперли нас, михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші для скотини; а мене – так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках.
Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали – ви брать повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну, вже й суди тоді були!
Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже, на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів Кушелева і Олексієва, – так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів. Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали дві його слободи з наших земель; а з Верминкою нічого не вдіяли, бо він на те рішення губернського правлення "апелював в сенат". Так от за сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по питейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу, та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам – панам. Натерпишся і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й знайдеш, – а то ж мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там…
Приїхавши у Москву, зараз подав я прошеніє в департамент сенату. Заглянули у моє прошеніє і звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я через тиждень, от знов велено прийти через тиждень, – та так і почали тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь – нічого вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!..
З нудьги було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива! Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!.. Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й виміряю і дзвін, і гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став мірять, аж дивлюсь – біжать до мене з абахти два москалі. "А що ти робиш?" – питають. "Хіба не бачите, – кажу, – гармату вимірюю". – "Как ти смів, сякий-такий, – гукнули на мене по-московськи, – казенну пушку вимірювать!" – "Вона ж, – кажу, – од цього не поменшає!" – "Брешеш, – закричали, – ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на абахту!" Вхопили мене під руки та й повели. "Не турбуйтесь, – кажу, – люди добрі, мене вести: невеликий я пан – і сам піду!" Привели до вартового офіцера, а він і пита: "Що ти з пушкой дєлал?" – "Міряв", – кажу. – "На что?" – пита. Розказав йому нащо; не йме віри. "Врьош, – каже, – ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!" – "Нічого, – кажу, – ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба тільки зміряєш". Так що вже йому не казав, все своє товче: "Врьош" та й "врьош". Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: "Коли ви такі розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться: "Хотів, – кажу, – вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в кишеню". Деякі москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер розсердився, аж зашарівся з досади – облизня, бачиш, піймав. Далі насупився та й каже: "Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з абахти, поки не прийде діжурний". – "Спасибі вам, – кажу, – за вашу ласку; тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми жить".
Увечері прийшов діжурний, ще молодий, а вже прем’єр-майор, щось таке – чи грап чи князь; зараз став мене розпитувать. Бачу, що цей розумніший од вартового. Зараз спитав: відкіля, за чим, чи є в мене бумаги? Показав йому мої бумаги – "довіреность, свідетельство" – та й розказав, як важко мені шукать тутечка тієї правди і яке моє гірке життя в Москві. От він вийняв з кишені записну книжку, записав моє прізвище, по якому ділу приїхав та й каже: "Мій дядінька сенатором, так я його попрошу об твоєму ділі". – "Будьте ласкаві, — бог вас за це не оставить!" Звелів мене випустить. Подякував я його, та, правду казати, і в голові собі не клав, щоб з цих обіцянок вийшло що путяще.
На четвертий день після сього навідався я в сенат; тільки що вгляділи мене писарчуки, так і загомоніли: "Прийшов той запорожець, що намірявсь цар-пушку вкрасти і в кишеню сховать!" Вхопили мене за руки та й ввели в просторий покій, де пишуть; далі один постарше і гука: "Ведіть його в присутствіє!" Бачу, такий вже приказ їм був. Ввійшов я в те присутствіє, дивлюсь – самі генерали, в кавалеріях, в хрестах, в звіздах… Як побачили мене, так всі і зареготали. "Маладєц казак, – кажуть, – хатєл цар-пушку вкрасті; в карман спрятать!" – "Так не дали ж москалі, — кажу, – кріпко пильнують, бодай їх!" Багато дечого вигадував їм; шуткували, сміялись; далі один підступив до мене та й каже: "Племенник мій говорив мені про твоє діло, так я розсматривав оноє, воно справедливе і не сьогодні так завтра буде рішено в твою пользу". – "Пошли вам, господи, за те щастя і здоров’я, – кажу, – та спасибі і цар-пушці, нехай вона царствує; без неї тутечки в Москві, може б, мене і лунь вхопив". Отсією ж то цар-пушкою встрелили і Верминку: сенат звелів одібрать і од його загарбану од нас землю.
Після сього поїхав я в Петербург клопотаться за Кодацьку землю і за винний одкуп. Приїхавши, пішов я до царського докладчика Муравйова; от він, спасибі йому, звелів познаходить мої прошенія, що я ще позаторік подав на височаише імя, доложив государеві, а государ звелів сенатові рішить наше діло не в очередь. От сенат присудив кодачанам жить на городській землі з тими привілеями, які має земство; об чім предписано воєнному губернаторові, дюкові Рішельєві, а мені видали до рук копію, щоб з нею явився я до катеринославського губернатора Герта. І винний одкуп не вдержався б, так опізнились – поробили вже контракти з одкупщиками. Отак-то при помощі божій повершив я громадську управу і повернувся додому со славою велією. І досі цінують мені слобожани, а може, і після моєї смерті, коли – то ще не забудуть, згадають мене добрим словом.
ІІІ
Зовсім смерклось, як ми вернулись з саду. Біля дверей Коржевої хати вийшла до нас назустріч дівчина-підліток з каганцем, щоб посвітить і провести через темні сіни.
– Се ти, Зінько? – спитав старий.
– Я, діду, – одказала дівчинка.
– Се моя правнука, – сказав Корж, повертаючись до мене, – гарна вона у мене дитина, так, на лихо собі, за кохалась у рудого москаля!
Зінька надула губки і пробелькотіла:
– От вже і почали!..
– Чорти принесли москаля з коробкою, – не спиняючись казав Корж, – а в тій пузатій коробці чого не було: і стьожки, і сережки, і хрестики…
– Та й ідіть вже, – пробубоніла Зінька, почервонівши і нахмурившись, – не обридне вам усе одно вигадувать?
А старий своє:
– Так отой москаль, кажу, й подарував моїй Зіньці перстеньок, а вона і взяла. Ну, скажи, паничу, чи взяла б таки вона той перстеньок, коли б не закохалась в того москаля!..
– Я вже і перстеньок той закинула, – одказала Зінька крізь сльози, – а вони все згадують про того москаля, цур йому, пек йому!
– А не брешеш?
– Єй же богу, закинула!
– Ну світи ж, світи, коли закинула, – бубонів старий, переступаючи поріг. Здавалось, ніби й жартував Корж, однак видко було, що тим сміхом корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка. Такий, бачите, звичай на Україні; насміхаючись, направляють на все добре чоловіка, щоб вийшло по приказці: "З посміхів люди бувають".
Весело стало на душі, як, ввійшовши в хату, глянув я на старосвітський захисток; так в ньому було хороше, чисто, і гарно, і до ладу прибрано. Стіни вимиті, вишарувані, неначе сього року збудовані, а стеля вибілена крейдою з чорними мережками по краях. Од кахляної грубки до другої стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од кімнати. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених шатах; перед кіотом висіли лампадки, писанки і з крашеної бумаги пороблені голубці; а із-за кіоту виглядували чорнобривчики, васильки і канупер. Опріч образів висіли ще на стінах деякі куншти: два козаки тягаються за чуби, а внизу підписано: "Два дурні б’ються, а третій дивиться". Запорожець, підгорнувши ноги, виграє на бандурі, а біля його стоїть, насторочивши вуха, прив’язаний до дуба кінь, ніби слуха ту музику; під кунштиком виписана знакомита пісня:
Коли не сплю, то воші б’ю,
А все не гуляю.
Лави і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в другім кутку стояла постеля – наготові для проїжджих панів. З хати повів мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою.
– Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька, – сказав Корж, – це його й сідло, а моєї небагацько. Покійник був дуже великий охотник до броні.
Повернувшись в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин прем’єр-майорові Качалову.
– Хто це такий Качалов? – спитав я.
– Це ж мій хрещений батько Качалка, – одказав Корж, засміявшись. – Так, бачиш, перехрестили його москалі. Старий, було шуткуючи, звав сам себе: "Примір маляр Відієрв"[2]. Це вже в його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його Качалкою.
– За що ж прозвали його Качалкою?
– Бачиш, пом’ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і підгледіли та й самого прозвали Качалкою.