А як дійшов до тієї криниці, де побачив дівчину, то вже й смерклось. Роса серпанком розіслалась по степу, кругом як море його оточило. Так йому легенько дихать; тепленький вітрець зо всього степу несе йому квітчані запахи; ясні зорі, як діточки, дивляться йому у вічі і його проводжають. Івашко сів коло криниці і думає собі: "Нащо вона мені привиджувалась? Лучче б було, якби я ніколи її не бачив; не засмутила б вона моєї душі, не накинула б на моє серце важкої могили!.." Далі устав, озирнувсь на всі сторони і голосно крикнув:
— Дівчино! найкраща зо всього світу, серце моє, горлице моя! Явись до мене, нехай хоч раз ще на тебе гляну та й умру з твоїм обличчям перед очима... Хоч обізвись до мене!.. Дівчино!.. кохання моє!..
Отак гукав сердешний Івашко на ввесь степ! І не явилась же, і не озвалась до його та дівчина; тільки закигикала над ним чайка, далеко запідпадьомкала перепілочка, і раз у раз висвистував вівчарик. Не витала вже тут та душа,— мабуть, знайшла собі вже хатинку і на який час зачинилась.
Смутний і невеселий вернувся додому Івашко; важкий камінь навалився на його серце. Всю осінь і зиму нудивсь, а на весну, щоб хоч трохи розвіяти свого смутку, пішов чумакувати.
Чумакує Івашко рік, і два, і десять, і п’ятнадцять, а болячка на серці не загоїлась. У всьому щасливий — тільки не дає йому господь вірної дружини. Такий став багатий: п’ять хур посила на Дін за рибою, а сам з десятьма ходить у Крим за сіллю. Прикупив чимало грунту, построїв хату, як той будинок, став паном на всю губу. Громада не раз вибирала його у голови, так не схотів та й не схотів. І який-то з його козарлюга став, якби ви побачили! Високий, сановитий, і глянути на його весело. Заглядувались на його тепер не одні дівчата: казились і молодиці; а яких там не було! — і чепурних, і моторних, і збіса хитрих та лукавих, що, здається, і самого святошу з пантелику збили б. Так чого вже не робили, як не заходжувались, як бісиків не пускали, так ні на одну й не глянув, не то що узяв од якої стьожку у комір. Частенько було уночі загуркотить у віконце.
— Хто там? — спита Іван Уласович (так вже тепер його звали).
— Я, дядьку,— защебече тоненьким голоском,— Параска; будьте ласкаві, одчиніть та дайте вогню!
Одчинить Іван Уласович, увійде молодиця, вигребе із печі жар і засвітить світло. Така розхристана, підтикана, звісно як уночі. Гляне на себе та й засоромиться, сама б то не знає, що робить: запаскою груди закриває. А там якось сміліша стане і розпитує:
— Як вам, дядьку, не обридне одному спати? Чом ви не оженитесь?.. Єй же богу, правда.
Іван Уласович і не слуха, що вона йому верзе; тільки візьме її тихенько за плече та й скаже:
— Ідіть вже, йдіть, а то вогонь погасне.
Та і вдень не дуже соромились: яка-небудь молодиця випровадить у поле свого чоловіка, гульк — і несе митель до Івана Уласовича та й заходжується мити йому голову, і рукава засукує до самих пліч, а руки такі повні, ніжні та білі, як пшеничне тісто. (Звісно, чортяка підводить, бо сам з Іваном Уласовичем нічого не вдіє).
— Не треба, не турбуйся,— каже Іван Уласович: — Я й сам собі голову змию.
— Ну, так я вам поськаю,— каже молодиця.
І зараз сідає і загортує плахту, щоб не намуляв щоки об жорстку одежину. А тонкого полотна сорочка так і обхватує пишне стегно; на такій подушці не погребував би виспатись і сам султан турецький! Та ба! не так заправила змалку бабуся Івана Уласовича.
Наступила вісімнадцята весна після того, як Івану Уласовичу привиджувалась та чудова дівчина,— і досі не забув її, буцім вчора бачив, і досі не одірвав її од свого серця.
Після святої неділі, зібравши хури, Іван Уласович з наймитами рушив у Крим за сіллю. Тепереньки вже він не такий був, як колись швендяв по степу у сімряжці; тепер вже він, як багатий хазяїн,— у брилі, у блакитному жупані, шовковим поясом підперезаний, такий з його чолов’яга, що і пан не дуже б став перед ним кирпу гнути.
Ідуть вони вже тиждень. Звісно, чумаки завжди рушають до схід сонця, щоб захопити холодку. От раз піднялись вони ще удосвіта; тільки вирівнялись у стрічку, а тут як насуне туман, такий густий, що в двох ступенях не видко чоловіка. Зійшло сонечко і рознесло той туман; дивляться, аж загубили дорогу. Були вже хотіли вертатись назад, так Іван Уласович і каже:
— Їдьте вже, невеликий круг зробимо; тут, може, буде яка оселя — розпитаємо та й вихопимось на свій шлях.
Ідуть собі та їдуть, вже б пора і скотину попасти, так нема ж водопою. Іван Уласович іде собі стороною і думку гада, усе одно на умі, аж чує — хурщики гукають:
— Дядьку, а дядьку! ось криниця!
Глянув Іван Уласович, аж знакома криниця, а біля неї стоїть та ж дівчина, що й вісімнадцять літ назад стояла і так саме на його дивиться, так саме йому й усміхається, як тоді дивилась і усміхалась. Як він її побачив, то аж груди йому заложило, і степ кругом його покотився. Близиться він до неї, а сам оком не змигне, з очей не спуска, щоб не зникла.
— Аж ось відкіля узялися! — обізвалась дівчина.— Куди ж ви ділись, дядьку, як я підходила до вас?
— Де?., коли?.. — питав Іван Уласович. Аж задрижав, почувши її голосок.
— Уранці, біля тернів; несла воду, а ви сидите під кущиком і так пильно на мене дивитесь; я й думала, чи не хочете напитись,— подаю вам глечик з водою, та й кажу: "На здоров’я!" аж гульк — нема нікого!..
— Моя голубонько,— каже Іван Уласович, узявши дівчину за білі рученьки,— не мене ти бачила, не мені й воду підносила, а моїй душі! Вісімнадцять літ назад отак саме і на сім місці ти мені привиджувалась! Вісімнадцять літ тільки об тобі й думав, одну тебе виношував у моєму серці!.. Де ж ти живеш,— пита він, дивлячись у ясні’очі своєї суженої,— де витаєш, моя горличко?
— Живу у батька, в матері, тут недалечко у балці біля ставочка.
— Як же тебе звати?
— Олесею,— одвітила дівчина.
— Еге, от воно що! —так я був у тебе й на хрестинах. Чи живі, чи здорові твої діди, батько, мати?
— Хвалить бога, усі живі й здорові!
— Ходім же, моя сужено, до них за благословенням!
Обнялись, як голуб’яточка, і пішли собі; а над ними так і в’ється чайка, як над гніздом, як над діточками, і квилить, і кигика; а як дійшли вони до хати, то чайка піднялась угору, усе вище, вище, поки не зникла. Так укупі, побравшись за руки, і ввійшли у хату.
— Здорові були, люди добрі! — гукнув Іван Уласович.— А пізнавайте, хто до вас прийшов?
Стара тільки глянула, зараз і пізнала.
— Се,— каже,— той парубок, що колись заходив до нас та привиджувалась йому якась дівчина.
— Ось яка привиджувалась,— каже Іван Уласович, глянувши на Олесю.— Якою її тоді бачив, такою й тепер знайшов!.. Так благословіть же, бо сам бог вже нас благословив.
Поблагословили їх старі як слід; помолились богу і посідали, щоб усе добре сідало. Олеся так і тулиться до Івана Уласовича, так і дивиться йому в вічі, неначе давно його кохає. Хто б на них не глянув, то зараз би пізнав, що господь дав їм на двох одно тільки серце.
Недовго сидів Іван Уласович: забрав усіх з худобою, бо вони жили підсусідками, та й повіз до себе. Поїхав за сіллю, а привіз хліб із сіллю.
От вам і кінець! Ні для чого казати, що вони були щасливими: недаром же старі люди кажуть:
Кого бог з’єднав,
Тому і щастя дав.