А тут таке лихо скоїлося: в матері очей як не було, тілько один попілець посипався! Тоді панотець дуже-дуже розгнівалися. Зараз Огневика за те, що випік матері очі, навіки під землю запроторили, там він у тяжкій неволі й досі конає. Нас з Сонцем поділили: йому дали володіти світом вдень, а нам уночі. Тобто щоб ми ніколи не стрівалися. Здається, чого б більше? Ніт же, таке задалося лукаве. Коли літечко тепле настане, все оживе й зрадіє, тоді воно як почне гріти, як почне світити та ту сердешну нічку переведе до того, що вона коротша заячого хвоста стане. А зимою, не бійсь, як настане віхало та мороз лютий, що аж очі видавлює, тоді воно заховається собі та й рутить... Уже півдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо гуде. Йому добре: спить собі, а ти ходи кругом світу, стережи його по холоду та завірюсі. Уже задалося! Та й се б ще нічого. Ніт же, ненажерливе, йому й сього ще мало. Випрохало в панотця собі у пару нашого-таки парубійка — Місяця. Що то був за козак бравий, поки не знався з тією ягою,— білолиций та чорнобровий, а голова кучерява-кучерява!.. Ніт же, як почало його золити, як почало волосину по волосині смикати та висмикало так — зовсім дідом став: голова як те коліно!.. А що була за пара нашій Вечірній Зорі! Він і тепер усе за нею жалкує. Та й вона його любить. Мати таки іноді й зведуть їх докупи. Як збіжаться, то вже не наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вічі не вскочить! Ну, а ті осоружні зайці-брехунці, що нашим і вашим слугують,— Волосожари паскудні! — взяли та й набрехали Сонцеві, що вони всяку нічку збігаються докупи та судять його; що то буцім мати їх зводить... Ото воно й розпалилось сьогодні, немов його дрік укусив. Достанеться тепер бідному Місяцеві! Бач, який час, а його й досі не видно... В трьох окропах визолить його, змочить!
— Так ба-а... що воно! — тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.
IV
Час був вже пізній. Дівчаточка глянули на небо. Стоять зорі, виморені та витомлені, тілько сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору.— Немає, не видко! — промовляє так гірко, як не плаче... Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить : ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!
Коли се... зачервоніло, завидніло з-за гори... Не йде — летить Місяченько та прямо до Вечірньої.
— Зіронько моя!..
Та стрепенулася.
— Місяцю мій! Ясний мій!
І обнялися. Від радощів одно одному слова не скаже.
— Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! — почала Вечірня Зоря, схилившись до нього на плече головкою.— Всі очі продивилася, тебе виглядаючи, попалила серце слізоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мій голубе, барився? Чи не гріх же тобі з мене, нещасної, отак знущатися?
— Життя моє — лихо моє! — зітхнув важко Місяць.— Нема мені добра на світі, й не діждуся його ніколи... Дізналася стара гаргара, що ми з тобою кохаємося... Отсе все біля себе держала. Було мені та й всім дісталося! Темноту костить, на чім світ стоїть...— То все, каже, та сліпорода зводні зводить! — Мене перелесником лає, тебе — повією...
— Нехай як хоче лає,— мовила Зірочка.— Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж не переможу себе — тебе любити! — І зовсім припала до нього.
— Безталанна моя! — прогув Місяць, пригорнувши міцно до себе, й гаряче поцілував у ясні очиці...
— Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та богобоязливі! Так ось як вони порпляться та голубляться! — почувся несамовитий крик ззаду них.
Озирнулися... аж біля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима іскри так і сипле.
Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала — біла-біла, вся тремтить. Злякалася.
— Геть, повіїще! — желіпнуло на ввесь рот Сонце і, вхопивши Зорю в руку, наче м'яч той, швиргонуло за гору.
Від того гуку й другі зірочки прокинулися. Глянули — Вечірньої немає, а над горою палає Сонце... Як сипнуть, та врозтіч, та навтьоки! Зразу де й ділися!
— А ти, стара, лиса собако! — гукнуло знову Сонце.— Ти ж божився, ти ж присягався, що, крім мене, в тебе другої немає!
Місяць тоді й голову опустив.
— Так оце той тихий, оце той незамутний!.. Ось же тобі!
І, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по голові... Аж небо охнуло! Кров так і бризнула, розлилася по ньому... Червоно-червоно стало... Більша половина місяцевої голови плюснула за гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'явився на другому краї.
V
Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів... Отетеріли й дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали. Їм було страшно своєї матері — така вона сердита та люта їм здалася... Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї.
А тим часом і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти — Морок, а Сум плазав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку — болісну та плакучу: Гнів-батько назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ... Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!
Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток... Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала — й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.
— Се ти знову приблудився до мене? — скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.
— Ні, се я,— одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.
— Хто ж ти?
— Я — Журба.
— Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!
— Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч,— я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.
Бідна дівчинка так і звилася...
— Чого ти, сестрице? — спитала її друга, дивуючись.
— Як чого? — відказала за неї Журба з серця.— Хіба ти не знаєщ? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?
— Ну, то що? — спокійно допитується сестра.
— Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.
— Що ти мелеш? — одно допитується друга.— Я й не розберу нічого.
— Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?
— Ну, то що?
— Як що? Хіба так можна?
— А Місяцеві можна було зрадити матір?
— Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
— Як там не наказано — не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!
А перша дівчинка як скрикне:
— Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! — Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:
— До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви,— каже,— мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє — йдіть на неї й володійте нею. Ти,— каже на першу, котра на неї так нарікала,— за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти,— повернулася до другої,— за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!
І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
— Сестро,— каже,— чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!
А Кривда їй одказує:
— А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
— Нехай і через мене,— каже Правда,— нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?
— І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
— Знаєш що, сестро? — каже далі.
— А що?
— Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
— Давай! — каже Кривда.— Як же ми будемо ділитись?
— А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
— Добре! — одказує Кривда.— От мені люба вода. Я водою володітиму.
— Володій, сестро, ти водою, а я землею.
— Ну добре. А тим, що над землею? — питає Кривда.
— Над землею? — спитала Правда й задумалася.— Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря...— почала вищитувати.
— Чого ти хмари туди приплела? — каже Кривда.-І тумани, і хмари з води; вода моя-тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
— Нехай,— каже Правда,— будь по-твоєму. Хай хмари твої.
— І вітри я собі беру,— каже Кривда.
— Добре, а я повітря.
— Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?
— Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,— пускай їх на воду гуляти.
— Спасибі тобі за раду! — закопиливши губу, мовила Кривда.— Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся — треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.
— То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! — каже Правда.
— Ну, хай буде так, як і було!
Подумала Правда, погадала... Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.
— Хай,— каже,— уже буде по-твоєму.
Поділилися.
VII
От і стали вони володіти: Правда — землею.