Боже мій, раніше ви ніколи не догадувалися, що з вас такий страшенний брехуняка! Як ви брешете! З яким смаком ви розповідаєте свої неймовірні одіссеї!
Хлопці теж щось починають розповідати.
Як нам всім хотілося почувати себе спритними, розумними, дотепними, здатними на все. Рвучи кропиву голими руками, ми казали: "Не жалиться, їй-богу, не жалиться!" Розбивши коліно та заліпивши його слиною і землею, ми теж казали: "Пхе! їй-бо, не болить!"
Є незвичайні і страшні для малечі істоти, наприклад, кажани. Ми вибирали їх з гнізд, клали за пазуху і запевняли себе і білий світ вкупі: "Мені хоч би що!"
Кавуни були часто зелені, а нам здавалося, що немає кращих на світі. Засапані, розчервонілі, ми залазили у найглухіші хащі і розпочинали бенкет, не так, як дома, біля батька і матері.
14
Дома зважували кавун на руках, стукали по ньому пальцями, затискали в долонях, казали:
— Рипить!
Потім батько брав ножа. Надрізаний кавун тріскав, і ми кричали:
— Як жар!
А тут все було інакше: я був і батьком, і матір'ю, і сам собою. Я гупаз зеленим, як гарбуз, кавуном об коліно, кавун репав-ся, і сік аж закипав на коліні.
Вп'явшися у ледве рожеву м'якоть кавуна молодими і міцними зубами, я захоплено кричав з повним ротом:
— Ох же і добрий який!
Сік стікав по підборіддю, спливав на сорочку. Все пузо ставало мокре-мокрісіньке, патьоки розвозив я по щоках, і вони були у філігранних розводах по самісінькі вуха.
Дома матері нам казали:
— Ох, дивіться, хлопці; піймає дід — поспускає штани. Піди умийсь, сучий сину!
— І зовсім ми не крали нічого,— кажем ми у себе своїм матерям. А самі дивуємось: і звідки це вони знають?
Згодом? через тиждень-другий, гасаючи по лісу, ми натикалися на місце нашого бенкету: тут було сумко. В шкаралупки, колись такі соковиті і свіжі, поз'їдалися комашки, і вони, пожолоблені, покручені, так безпорадно і самотньо лежали на тому місці, де ми залишили їх колись... Ось так, як ці на залізничному насипі.
15
Я дивлюся на них, і чудний жаль обгортає моє серце. Коректор Левко каже, маючи, на увазі своїх комашок:
— І куди вони їх ото тягнуть?
В голові крутиться давно колись завчений вірш: "В недоуменье тащат муравьи что ни попало в жилища свои".
Поет замислено сидить на рейках і мовчить.
Вчений спустився з насипу та й рушив кудись у білий світ.
Я бачу, як він човгає ногами по траві, озирається на всі сторони, спантеличено і також безтямно човгає далі.
16
Війна викинула нас із наших теплих міських кубелець. Десь там залишилися наші кабінети, напхані книгами, наші звички, набуті роками, наші вподобання, ба навіть наші щілини і ліжка на горищі. Тут — тільки чисте поле, саме чисте, бо осінь поприбирала з нього все збіжжя, хазяйновито поскладала його у копи, в стіжки, в ожереди.
Воно, це поле, страшенно рівне ніби самотнє. Не оживляє його навіть посадка, що біжить уздовж залізниці.
Над ожередами важко літають жирні осінні граки, і десь кряче гайвороння.
Кілометрів за три від нас — станція і село, але їх не видко. Видно лише вершечки дерев, вже зачеплені рум'яними осінніми барвами. Це берестки.
Бересток ріс і у нас у дворі. Якось я був підгледів, як сусідська Параска натирала берестковим листям щоки, щрб були рум'яні, і потім сам часом вдавався до того мистецтва. Мама брала мене рукою за лоба й казаха:
— Ні, жару немає.
17
Біля мене стоїть Галя, дівчина з Пушкінської вулиці. Познайомилися ми ще у вагоні. Ми стоїмо на насипі, дивимося на небо і розраховуємо, коли слід сподіватися дощу. Погоджуємося на тому, що дощ мусить розпочатися надвечір. Наша розмова долітає до коректора Левка. Він підводить голову, освідчується:
— Кажете, дощ буде?
— Дуже можливо,— відповідаємо ми.
Левко дивиться; дивиться на небо в бік, цілком протилежний від хмари, і зовсім серйозно каже:
— Я передбачив таку неприємність і заздалегідь приготувався до неї.
Я не розумію його, і він цілком серйозно з'ясовує:
— Бачите, я взяв з собою пальто і гумовий плащ. Пальто підстелю під себе, а плащем накриюся зверху. Я його дуже добре вивірив: він таки справді не пропускає води.
Я дивлюся на Галю, Галя дивиться на мене і сміється, потім каже Левкові:
— То ви і мене сховаєте до себе!
— Я б з охотою,— серйозно відповідає Левко,— але як на це подивляться інші?
Все зрозуміло: цілу осінь Левко буде спати на пальті отут-таки, серед степу, і буде вкриватися плащем!
18
За двадцять кроків вік, нас — штабель залізничних вітрозахисних щитів, обабіч залізниці складена в копи пшениця, багато, дуже багато полукіпків — не сотні, а тисячі.
З щитів ми будемо робити основу для наших куренів і покриємо їх зверху снопами. Ми кличемо людей; я своїх — вченого, поета й коректора, а Галя кличе дівчат.
Кожен у себе ми з'ясовуємо, що треба робити курені, бо насувається дощ, та й взагалі мусимо ж ми десь жити протягом всього нашого перебування тут.
— Дозвольте,— обриває мене поет,— про який дощ іде мова? Я не бачу ніякого дощу! Навпаки, гляньте — скільки сонця! І, крім того, мусять бути палатки. Я міркую так,— каже він далі,— коли ми мобілізовані на цю роботу, то певні інстанції мусять подбати про те, щоб забезпечити нас всім потрібним, як забезпечують червоноармійців. Ви кажете про щити, а я знаю, що це казенна власність, так, як чиєюсь власністю є і ці копи пшениці. Прошу вибачити мені, але на злочин я не піду. Кінець кінцем, не здатен на це.
19
Він повернувся і пішов собі геть.
— Я теж приєднуюся до попереднього товариша,— обізвався і вчений,— я міркую так: якщо приватна власність є інститут священний, то що ж говорити тоді про власність соціалістичну? Ні-ні, ні щитів, ні тим паче пшениці чіпати я не маю жодного морального права.
Всю надію покладаю на Левка. Я дивлюся на нього, і він каже:
— Взагалі я гадаю, що товариші поставилися легковажно, як на обставини. Це ж осінь. В мене, наприклад, свої принципи щодо цього: без плаща я не зроблю від дому навіть десяти кроків. А крім того, я думаю так: солдат не завжди має до своїх послуг покрівлю чи якийсь інший захисток. На те війна. Треба звикати жити під голим небом — нічого не поробиш!
Він узяв в одну руку свій двокілограмовий чемоданчик, в другу — пальто, плащ і пішов у посадку. Довелося до діла братися самим. Спочатку ми з Галею та її дівчатами нап'яли курінь длй них, а потім для нас, чотирьох принципових людей. Хмара розросталася; незабаром вона облягла півнеба, і тепер для всіх стало ясно, що дощ таки буде і буде незабаром.
20
Закінчував усе це я вже під дощем, а скінчивши, зручно вмостився на соломі, вперши ноги в стінку куреня. Зо мною був томик старого Марковича 3, і за якісь десять хвилин я уже мандрував по світах таких же чарівних, як і далеких. Я забув і за дощ, і за степ, хі за товаришів, з якими мав жити отут не один тиждень.
В соломі, що я наносив у курінь, було багато буркуну. Косарі вважають його бур'яном і не люблять: нема легшого поламати косу, як зачепився об здерев'яніле стебло буркуну. Цвіте він жовтенькими і білими квітами, і одного засушеного стебла досить, щоб запахтити цілу кімнату. Тож можна уявити, що робилося в моєму курені! Він мов підіймався в пахощах, і нехай десь там шумить собі осінній дощ!
Ні, я, мабуть, таки невибагливий до химерної долі своєї. Я ніколи не вимагав від життя багато і, проте, ніколи не жалкував за цим. В самому процесі життя, як би не складалось воно, я вбачав тільки те, що хороше. І як на нього жадібне моє серце!
21
Все темне, все гидке я видушував з себе, з своєї душі. Хмари падали на мене, я струшував їх, щоб знову понести в життя моє любляче серце.
Гарний томик, та оці ніжні пахощі, та надія, що після бурі знову буде опадати на країну рясне золото щасливого життя,— оце і все, і більш мені нічого не треба.
Я читав, поки не стемніло, потім лежав і мріяв, перебираючи в спогадах своє давнє й минуле. Чудно! Воно ніколи не мало наді мною влади. Минуле не вабить мене і не бентежить. Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце. Осінь і зима для мене тільки чекання; от вони пройдуть, і я знову заклубочуся у вихорі життя.
Але сьогоднішній день так збентежив мене, і оце поле, що його я так давно вже не бачив, і цей осінній дощ, і ці неприбрані копи, і ці снопи, які я так холодно й грубо витягав із полукіпків,— все це закинуло мене на багато років назад.
Я знаю землю і ціну людській праці.
Вони мені кидають: "Чиясь власність!" Я знаю більше: це — труд, це те, чим живуть людські серця, бо живуть вони і справді квітнуть тільки в труді. І немає більшої радості, як радість труда. 1915 року, коли мій батько пішов на війну, я вперше самостійно вийшов на поле. Я йшов з косою, а поруч мене — мама. Вона навчала:
— Поки не втягнешся, не дуже хапайся — руки покалічиш. Потім під'їхав дід Олександр. Він був круглий, як м'яч.
22
Дід оглянув мою косу — споряджав я її сам. Бажаючи взяти справжню ручку, косу я випростав. Мені було п'ятнадцять літ, і я без страху дивився на світ. Дід взяв молоток і постукав ним по кіссю біля п'ятки. Коса стала під гострий кут.
— Нащо ви? — вирвалося у мене одним подихом із грудей.— Я витягну, хоч би вона була ще простіша!
— Не дмухай гостро, бо вріжешся,— відповів дід Олександр.
Я взяв це до уваги, але щойно дідова повозка закуріла по дорозі, я о де тукав косу назад.
Немає приємнішого відчуття у роботі, як відчуття своєї власної сили. Я йшов вперед напролом. Я милувався з своєї ручки і не міг намилуватися: вона була така ж широка, як і у батька, як у діда Олександра, як у дядька Івана, мого найближчого сусіди.
Старанно, з потроєною пильністю я виносив грабки так, щоб покіс лягав рівно, ніби по шнуру, стебло до стеблини на всю довжину гін. А ті гони! Які ж вони довгі — цілих сто двадцять сажнів, двісті п'ятдесят метрів!
Переді мною стояла стіна пшениці: я замахував креою і відтискав її щоразу вперед; вона хилилася і знову випробовувалася; я клав її на грабки і виносив геть, не знаючи втоми.
Ні, вона, втома, була! Я тільки не зважав на неї. Заносячи косу, що вона аж свистіла, я змагався з собою.
Як же ж палило сонце, як було мало вітру! Спітніла сорочка прилипала до спини; я чув, як під нею котився піт по моєму тілу. Я надівав бриля і скидав його: він не рятує ні від чого; в ньому ще жаркіше.
23
Я одкладав косу і підходив до кубушки з водою.