Старі поруччя хитнулися, десь навіть тріснуло — Стьопка скрикнув і, махнувши руками так, ніби збирався летіти, чорним птахом булькнув у воду.
Сенько скочив од струсу на міст, а Михайлик якимсь чудом не зірвався. Але, як тільки почувся плескіт і Стьопчин голос, він не витримав і, стоячи на поруччях, заплакав.
— Цить! — скрикнув Сенько.— Плигай сюди,— і, схопивши Михайлика за руку, силою стяг на міст.
Він, сам Сенько, перелякався. Але це було лише на мить. В наступну мить він, як кішка, перегнувся через поруччя і загукав у чорну безодню:
— Ге-ей! Стьопко — не втонув?!
— Ні! Холодна вода!
— Пливи під міст на перекладину-у-у!
— Знаю-у!..
— Доплив?
— Є-є!..
Михайлик, забутий Михайлик, зі сльозами на очах стояв серед мосту і прислухався, що робилося там, під мостом. А Стьопка і Сенько перегукувалися. Сенько:
— Тепер лізь сюди. Що-о? Та тут можна — тут телеграфний стовп...
Через кілька хвилин Михайлик почув сопіння, крехтіння, а потім ще через хвилину забіліла чиясь рука, далі копиця мокрого волосся, і врешті з'явився мокрий, але веселий Стьопка.
Сенько підхопив його під руки й допоміг пролізти під гїо-руччями.
— Оце так лазня! — Стьопка бив себе по стегнах: штанці щільно облипли, і ляск весело котився над річкою.
Ця пригода не стала на перешкоді хлопцям. За півхвилини було викручено штанці й сорочку, розгладжено на поруч-чях — і ще через хвилину хлопці вже весело бігли "риссю", підскакуючи, як справжні коні.
Міст уже давно перебігли, вже почалася і гребля. З обох боків чорнів ліс — високий темний ліс, що в ньому, певно, і всякі страховища не виводяться. Так думав маленький Михайлик. А Сенько і Стьопка, звичайно, цього не думали: вони добре знали ці ліси вздовж і впоперек, щоб думати про такі дурниці; щоправда, там багато вужів і сорок, так які ж то звірі: вужа досить кийком устюжити, щоб він скрутився бубликом, ну, а сороки... та хай їх сотні стрекочуть, так Сенько не боїться: видере крашанки, ще й на виду у неї потрощить їх об дуба або березу.
Тим часом кінець і греблі. Забіліли сільські хатки — спереду,— а по боках розіслалися широкі луки під запиналом вечірньої імли.
Хлопці зупинили біг і "кроком" пішли повз городи — туди, де чорніли купки хлопчаків і дзвеніли стоголосі дитячі сміхи, їх зустріли раді крики. Особливо вітали хлопці Стьопку, бо він сам жив у цьому селі, доки його батько, прийшовши з "матросів", не вступив кочегаром до млина. Тоді він забрав у "тестя", Стьопчиного дідуся, свою жінку, а Стьопчину маму і переїхав у селище до млина. Отоді ж і Стьопці довелося лишити своїх давніх товаришів і шукати нових. Він їх і знайшов: то були Сенько й Михайлик.
Стьопку вітали й сміялися разом, що він, бач, упавши в річку, наловив там линів і став тепер Стьопка-рибал-ка-мокрі штани.
Михайлик ще ніколи не бачив так багато дітей і тепер почув себе якось ніяково. Щоправда, його ніхто не чіпав, але й не помічав, і він стояв собі осторонь, аж поки якась маленька дівчинка не підійшла до нього і не запитала:
— А ти тозе будес стіибати? Михайлик не зрозумів:
— Як стрибати?
— А через вогонь, через Купалу Йвана 3? Михайлик знову не зрозумів:
— А що таке за Купала Йвана? — Він подумав, що дівчинка сміється з нього і лише здвигнув плечима.— Не знаю.
Дівчинка відійшла і почала щось говорити іншим дітям. Ті сміялися. Михайлик відчував, що сміються з нього. Він, бач, ще навіть не знає, що таке Купала Йвана!
Тоді набрався сміливості, поправив картузика — цілком так, як мукобої — аж на потилицю, ,і, вибравши влучний момент, підійшов до дівчинки.
Деякий час вони стояли, пильно дивлячись одне на одного своїми великими дитячими очима. А потім Михайлик випалив відразу:
— А в нас машина є.
— Ма-ши-на? — простягла дівчинка.
— Машина, що гуде, гуркотить, що день і ніч співає товстим голосом, що гонить широкі паси й багато-багато коліс, що жере кам'яний вугіль і п'є олінафту.
Тепер дівчинка в свою чергу стояла засоромленою. Вона не знала, що таке машина.
Михайлик почав їй оповідати все-все. і про млина, і про свого дідуся, і про машину.
Вони вже сиділи. Одбились від купки і сиділи вдвох. Дівчинка зацікавлено слухала, але майже нічого не розуміла і, як Михайлик скінчив, то зразу ж засипала його питаннями:
— А як? А що? А чи машина спить? А як спить, то чи здіймає на ніч колеса? А яка в машини постіль: велика чи ні?
Михайлик відповів на всі питання. Йому так приємно було сидіти й говорити. Він навіть запитав, як її зовуть?
— Лукеркою,— відповіла дівчинка. У неї ще є брат — Кость й сестра Варка.
Вона хотіла показати, де вони, і, обернувшись у той бік, де кричала дітвора, скрикнула:
— Ой леле, почалося!
Михайлик і собі глянув і обімлів: на луках горіли вогнища. Навкруги вогнищ товпились діти, штовхалися, метушилися, сміялися й веселими голосами вигукували:
— Купала Йвана через воду упала!
Михайлик задивився. Такого він ще ніколи не бачив.
І біля них горів вогонь, простягаючи до неба довгі вогняні язики, летіли іскри і, наче зорі, довго кружляли в п овітрі. Дітвора метушилася. Налагоджували якомога чергу і одне поперед одного плигали через вогонь. Іноді стикалися і, добре тріснувшись, падали, плакали, сміялися з того, знову вставали й бігли без кінця і краю.
Михайлик теж плигав. Спочатку плигав через велике вогнище, але там було дуже людно і йому ніяк не доходила черга: хтось з більших, уже раз стрибнувши, повертався і знову плигав, відпихаючи менших.
Тоді Лукерка розклала маленький вогник, і вони, Лукерка і Михайлик, почали стрибати вдвох. Згодом до них пристало ще багато малечі, і всім їм разом було дуже добре.
Але ось ке вистачило вогню. Що робити? Лукерчин батько со/юми більше не давав, говорив, уже спати пора. Лукерка, як звичайно, просилася, що вона ще погуляє: "Трішечки, трішечки, ну оськілечки",— показувала половину маленького пальчика і знову ховалась у пітьму.
Тоді хтось із купки малечі догадався, що он там, на узліссі, стоять копиці сіна; солома горить, отже, й сіно горітиме.
Другий голос, перебиваючи, сказав, що сіно, мабуть, оберігає зараз лісничий. А до його, сліпого дідька, як попадешся, то ніяк не вирвешся у штанях.
— Ну, що ж, через вогонь і без штанів можна плигати. А завтра він пересердиться і віддасть штани назад.
Сперечалися ще довгенько, чи йти, чи не йти, а потім вирішили — "була не була". Лукерка схопила Михайлика за руку, до них пристав ще хтось, і вони тихеньхо покотилися в пітьмі на узлісся.
Михайликозі це страшенно сподобалося. Темно-темно, тільки зорі з неба світять, а вони нищечком лізуть до копиць; і гарно так, і боязко: а що як отам за кущем причаївся лісничий. Що тоді буде?
Лізуть, скошена трава коле непризвичаєні до цього Михай-ликові ніжки, іноді трісне гілочка і затьохка яка пташка спросоння. Це все Михайликові таке нове й таке гарне. Він ще ніколи не бачив лісу вночі й ніколи не ліз красти чуже сіно, що його повинен оберігати лісничий.
Говорять вони пошепки, і не розібрати, чи то дерева шумлять літнім листом, чи то, падаючи, тріщать гілочки.
Ось уже близько.
— Біжімо...— шепче дівчинка.
Вони схоплюються на ноженята, біжать до сіножаті, застромлюють руки в пахуче сіно, скубуть, рвуть його в оберемок і, набравши стільки, скільки потрібно, щосили біжать назад...
Але тут раптом:
— Стій!..
Чиясь рука хапає Михайлика за плече. Михайлик не бачить хто, але знає, відчуває всім тілом щось недобре. Серце йому б'ється так, що от-от вискочить, а тоді Михайлик упаде й умре.
Лукерка, що бігла трішечки позаду, скрикує, як підстрелене козеня, шарпається вбік і зникає в темряві. За нею на всі боки розлітаються інші діти, і Михайлик віч-на-віч лишається сам із страшним лісничим.
Напочатку він лише тремтить, а далі починає плакати.
— А, чортеня, піймалося.,.— сердито бубонить лісничий.— Не встигло ще на ноги знятися, а вже красти, іродове зілля 4... Ну, почекай мені, я таку штучечку встругну, що надовго одіб'є охоту гуляти по чужих лісах.
Лісничий довго ще бубоиить-лається, тягнучи Михайлика в ліс.
А цей покірно йде, і тільки сльози так і ллються з очей, так і котяться,— котяться по щоках, по бороді й росою падають на траву. Він навіть не проситься, бо ще не вміє цього. Його ще ніхто не вчив просити вибачення або милосердя. Він лише покірно іде й гірко плаче.
А лісничий уже, налаявшись добре, заспокоюється. Він смиче люльку і, як присвічує сірника, Михайлик бачить кудлатого діда з одним оком. Другого ока в лісника немає — він його втратив у лісі: п'яний колись ішов од кума, наскочив на сучок оком і з того часу став сліпий.
Тепер уже, заспокоївшись, лісничий прим'якшує голос і запитує в Михайлика, чий він є. Михайлик крізь сльози оповідає про млин, про дідуся, що ходить із калаталкою вночі, і ще багато-багато розповідає.
— Ну, що ж з тобою робити? — запитує лісничий у хлопчика.
Але не встигає ще Михайлик будь-що відмовити, як чує тріск, стриману розмову — а десь далі тривожний свист.
Лісничий насторожується. Він уже випустив Михайликову руку і знімає з плеча рушницю.
Тоді з кущів чуються голоси. Один відокремлюється, і Михайлик впізнає Сеньків голос:
— Дядьку, чуєте, дядьку, віддайте нам Михайлика, а то...
— А то що? — иезадоволено бурчить лісничий.
— То нічого, побачите!
Михайлик чує своїм гострим ухом, що люди не лише там, де говорить Сенько, а й кругом. Лісничий теж чує. Цокає рушницею і кричить:
— Розійдіться, чортенята, а то буду стріляти!
— Це мало допомагає: ось летить дрючок і боляче б'є Михайлика по спині.
Він скрикує.
З усіх кінців тоді чуються дитячі голоси. Кричить щось Сенько, Стьопка й інші незнайомі хлопці. Кричить щось навіть Лукерка.
Лісничого це ще більше дратує. Він би вже відпустив і Михайлика, але не хоче принижувати себе. Примітивши недалеко щось живе, біле, біжить туди, а в цю саме мить Стьопка хапає за руку Михайлика й шепоче:
— Біжімо!
І вони біжать. Біжать якимись вузенькими стежками, а далі, і праворуч, і ліворуч, також тріск, сопіння. Веселий Стьопчин посвист сповіщає дітвору, що перемога за ними, що треба всім збиратися на луки, куди влада лісничого не досягає.
Уже пізно. Сенько, Михайлик і Стьопка прямують додому. Сенько навчає Михайлика, як треба робити, щоб не потрапить до рук лісничого, і багато ще дечого навчає.