Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.
М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))
А н н а П е т р і в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить).
Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.
П а в л о (за вікном). Ну, тепер — годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!
В И Х І Д IV
Пашка і Михайло.
З школи виходять діти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками.); жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.
С т а р ш і. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить і озирається кругом.
М и х а й л о (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
П а ш к а. А вчитись до школи.
М и х а й л о. Хіба?
П а ш к а. Авжеж! Думаєте — стара?
М и х а й л о. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.
П а ш к а. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!
М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?
П а ш к а. А чому ж ні? Аби хіть.
М и х а й л о. А трудно здалося?
П а ш к а. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:
я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?
П а ш к а. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.
М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.
П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?
М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки — в світі нема!
П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.
М и х а й л о. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?
П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.
М и х а й л о. Хто ж це?
П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).
М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?
П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).
М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!
П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
М и х а й л о. Овва! Злякались!
П а ш к а. Ні, далебі, — він страшний!
М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?
П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!
М й х а й л о. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.
П а шк а. Крий боже! За вас всі чисто... і Катря так, — боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?
М и х а й л о. Невже питала?
П а ш к а. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас...
М и х а й л о. Брешеш!
П а ш к а. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).
М и х а й л о. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!
П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрі були. Ну, прощавайте ж!
М и х а й л о. А ти куди тепер?
П а ш к а. Піду до Катрі; може, витягну.
М и х а й л о. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.
П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
М и х а й л о. Будь ласка!
В И Х І Д V
Михайло і Павло.
М и х а й л о (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?
П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
М и х а й л о. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.
П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрі.
П а в л о. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!
М и х а й л о. А сигари — ласощі? (Подає тютюн).
П а в л о. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.
М и х а й л о. По-твоєму — кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!
П а в л о (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.
М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власність — це крадіжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм — підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов!
П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?
М и х а й л о. А що? Може, зречешся од ції сили?
П а в л о. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари — своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.
М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!
П а в л о. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?
М и х а й л о (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.
П а в л о. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...
М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...
П а в л о. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
П а в л о. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико — ви зараз і ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, — і підбите навіки.
М и х а й л о. Тільки подлячі ледаща здатні на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидів, коли б таку думку мав!
П а в л о. Вірно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарі...* (*Загар, загара — запал, пристрасть.)
М и х а й л о. Ніколи в світі! Будь я проклят всіма, хто мені дорогий!
П а в л о. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй ні своїх, ні чужих нервів... щоб, бува, несподівано не закінчити своєї справи мерзотою...
М и х а й л о (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибі!!
П а в л о (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!
В И Х І Д VI
Ті ж і Аннушка.
А н н у ш к а (вбіга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!
М и х а й л о. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
А н н у ш к а. Надсмєшники!
П а в л о. Чого там мене треба?
А н н у ш к а. В барине тік. Просють, щоб сю минуту прийшли.
М и х а й л о. Що се ти вигадала "тік"?
А н н у ш к а. Звьосно: галава балить.
П а в л о. А! Не люблю я з цими слабими паніями возжатись!
А н н у ш к а. Просють очінно, штоб зараз, пущай безпрімьонно.
П а в л о (з досадою). Та піду вже! (Іде).
М и х а й л о. Не ламай, будь ласка, хоч при мені язика по-собачому!
А н н у ш к а. Я не виноватая, што міньо по-благородному грамоті вивчено. З міньо так требують... Ви мене вчіть (маніриться), то я вже буду як слід, по-мужичому, коли вам хочеться...
М и х а й л о. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти віри? А якої тобі треба?
А н н у ш к а. На вас не догодиш.
М и х а й л о. А ти лучче і не догоджай всякому.
А н н у ш к а. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?
М и х а й л о. Ну, про мене і далі посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнів.
А н н у ш к а (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Іде). Посмотримо!!
М и х а й л о. От, освіта лакейська яких покручів робить! З якого боку не глянь — паскудство. Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Піти ще приготувати набої: може, качок на Росі здибаю. (Іде до офіцини).
В И Х І Д VII
Іван Андрійович і Шльома входять з бокової доріжки.
І в а н А н д р і й о в и ч (в халаті, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, віддати пшеницю за десятий?
Ш л ь о м а. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тільки плюнеш — далебі, так!
І в а н А н д р і й о в и ч. Що ж вони, каторжні, кажуть?
Ш л ь о м а. Та кажуть, — пан з нас із жили тягне, а йому ще хоцетьця олію видушити! Гвульт! Не підемо, та й уже! У нас, спасибі богові та цареві, свої наділи єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись ті роки, що розпирали боки!
І в а н А н д р і й о в и ч.