Спочатку горобчиху привчив, а горобчиха вже горобенят. Ні до кого не летять, тільки до Володьки! Вся сім’я підживляється у Володьки на кепці! Ну і Володька! Як це він уміє!
Женька водив пальцем по сибірських просторах. Спочатку він думав про Володьку хороше, а потім став думати про Володьку погано. Дуже задається. Куди ж там,— круглий відмінник! А вчительку як побачить, так не тікає, а підходить і каже: "Здрастуйте!" А вона теж: "Здрастуй, Володю!" Стануть і говорять. Про що вони говорять? Подумаєш, велика цяця! От якби його відлупцювати як слід, то знав би, як задаватися. "І віддухопелю,— думав Женька,— сам, може, й не подужаю, але ж з Левка теж підмога".
Женька уявив, як це вони з Левком духопелять Володьку, але тут його погляд упав на цвяшок, на фартушок-слинявчик та соску, і войовничий настрій його одразу спав. Він перевів очі на годинник. Лелечко! Велика стрілка повернула уже на восьму, а у нього не вивчено ще ні одного уроку. Женька знову тяжко зітхнув, одинадцятий раз за ранок, і, вже ні про що не думаючи, взявся до книжок та зошитів. Він розв’язав задачу про поїзди, знайшов-таки, де течуть ріки Об з Іртишем, і тільки узявся переписувати домашнє завдання, як ось — стук-стук!
Ну, звичайно,— перед вікном стояв Левко. Побачивши Женьку, що так старанно виводив пером, він здивувався. Хіба хлопці не сповна розуму так запопадливо мережать пером білий аркуш паперу?
— Що ж це таке, Женько? — спитав уголос Левко.
Левко був на волі і міг бігати, міг гасати, а Женька сидів під замком.
— Знаєш що, Левку, ти помовч,— сказав він сердито.— Чого ти ломишся у вікно? Шибку розіб’єш.
Але Левко не звернув ніякої уваги на Женьчине бурчання і з подивом на обличчі допитувався:
— А хіба що: номер не вийшов?
Женьці і без цього було досадно, а тут ще здалося, що Левко таки побачив соску й фартушок-слинявчик, і він крикнув:
— Іди геть від вікна! Це твоє вікно? На своє спирайся. А на паше я сам буду спиратися. Та ще й руки які: по лікоть у грязі! Шибку вимажеш. Іди свою маж.
Женьчині слова про руки не сподобалися Левкові, він нахмурився і сказав сердито:
— Чого ти задаєшся? Подумаєш: руки чорні! А в самого які?
Мама вранці примусила Женьку вимити руки з милом, і він
не без гордості ткнув одну з них просто Левкові під ніс:
— На, дивися.
Левко розізлився ще дужче.
— Хіба ти їх сам мив? Мати примусила!
— То й іди геть,— відповів Женька і, схиливши голову над столом та висунувши трохи язика, взявся за ручку.
Але Левко не пішов геть, він переступав з ноги на ногу і придумував, що б його сказати, щоб вразити приятеля в саме серце. Нарешті надумав і випалив:
— Теж мені у відмінники пнеться!
— А що ж ти думаєш? І допнуся! І відмінником буду, і піонером стану, і на екскурсію поїду. На моточовні "Ластівка". Я вже з Ольгою Терентіївною говорив. Он що!
Женька безбожно брехав, бо любив говорити все всупереч, особливо коли сердився. Левко здивувався, аж рота роззявив, але швидко отямився і єхидно сказав:
— І рюкзак Ользі Терентіївні на плечі піддавати будеш, як Володька?
Це єхидство зовсім розлютило Женьку. Він схопився з місця, підскочив до вікна і закричав скільки сили:
— Я тобі сказав, щоб ішов геть! Хай тільки випустить мама, знатимеш тоді!
— Подумаєш,— зневажливо відповів Левко,— я тобі сам надавати можу!
Далі розмову провадити було вже неможливо. Левко подався геть, а Женька став ламати голову, як його написати без помилки: чи — "ключик и замочек лежали на столе", чи "ключек и замочик лежали на столе". Подумавши, він відклав ручку, заплющив очі, розвів у різні боки руки і став їх зводити. Як попаде палець на палець, то напише "ключик". Того дня пальці у Женьки не зіткнулися, і він а чистим серцем, вже не задумуючись, написав: "ключек і замочик лежали на столе".
Упоравшись з уроками, він пройшовся по хаті, наблизився до цвяшка із слинявчиком. Ну і клятий слинявчик! Добре, як в обід мама прийде сама, а коли з Ялинкою? "О, а це що у вас таке? — спитає Ялинка.— Немовля завелося, чи що?" — "Спитайся, Ялинко, про це у Женьки",— одкаже мати. "Як немає у вас немовляти, то для чого ж слинявчик і соска, скажи, Женько?" — спитає Ялинка.
Женька знову витер піт і з відчаєм подумав: "І навіщо мама його зберегла? Могла б уже давно викинути. А тепер і тремти, як осиковий лист!"
Він постояв проти слинявчика, подумав, потім пройшов до умивальника, зняв рушник, став на стілець і повісив його поверх клятого слинявчика й соски, ще й розправив так, що вже було видно ні крихітки. Злізши з стільця, він одійшов на п’ять кроків, помилувався з своєї роботи; переконавшись, що все добре, пішов до вікна.
Було нудно. Матері треба було ждати ще півгодини.
Вікно з кімнати виходило у двір. У дворі було порожньо. Рябко лежав у повітці. У бур’яні під парканом пищали курчата. Півень, сидів на огорожі і кричав скільки сили "кукуріку". "А де ж це Левко? — подумав Женька. Він уже скучив за приятелем.— Може, на ферму до лошат подався чи де грає в волейбола?"
Женька прочинив кватирку і закричав скільки сили:
— Левку, Левку, де ти?
Левко сидів по другий бік огорожі у себе у дворі і драв мед з очеретинок. Минулого року Левків батько привіз для різних потреб віз очерету. Він так і залишився під тином. Як дикі бджоли та оси довідалися про це, так і налетіли. Наглядять собі очеретинку, зроблять з воску хатку, наносять меду, покладуть яєчко і запечатають. А Левко з Женькою стережуть. Побачать, що дудочка запечатана вже, і давай її на поживу. Розламають очеретинку, мед вип’ють, а з воску роблять кульки і ховають в кишені — хай лежать, може, коли знадобляться.
Левко порався з черговою очеретинкою, та почувши, що його кличе Женька, обізвався, аж луна покотилася на десяту вулицю:
— Я тут ось, мед деру! Іди сюди!
— Не мо-о-о-жу!
— Чо-го-о?
— Мати зам-кну-ла! Іди ти сю-ди-и!
— За-а-раз!
— І очеретинок з медом прихопи!
— До-о-бре-е!
Через хвилину Левко стояв уже під вікном у Женьки і подавав йому через кватирку очеретинки. Про свою недавню сварку вони вже забули. Навпаки, Левко говорив своєму замкненому другові:
— На оцю очеретинку. Диви — дудка яка! Тут, мабуть, меду, меду!
Женька трощив очеретину, а Левко захоплено дивився на приятеля.
— Смачний?
— Ох же ж і смачний!
— Дай і мені трохи.
Женька відсмикнув від рота очеретинку і сказав, ладний розсердитися:
— Чого ти просиш? Ти ж уже їв.
— Ну то й що,— так само ладний спалахнути, відповів Левко.— А як уже їв, то хіба більше не хочеться?
— Ну візьми! На! На! Скупердяга, ненажера! На, візьми, забирай свій очерет! Їж сам! Сам, сам їж! Можеш хоч і весь сам поїсти. Подумаєш! Мама сказала, що вона теж привезе очерету. Тоді і в мене буде свій мед. І сам увесь поїм, сам, сам, сам! А ти хоч і не проси. У тебе хіба очерет? Дудочки, як волосинка, а мені як привезе мама, так кожна дудочка буде як рука! Тоді скажеш: "Женько, Женько, дай і мені". Тільки немає дурних,— були, та вивелися. Дам тобі такого меду, що ого!
— А мені мама теж привезе, із Протічка, а там він — тобі й не снився такий!
— Ну й іди до своєї матері. Чого ти стоїш тут? Це наш двір, а не ваш. У себе і сміти очеретом. Дивися, понакидав! А мама тоді: "Візьми, Женько, мітлу, підмети, прибери". Так мені це робити, а не тобі. Іди, йди, кажу!
— Ну й піду мед драти, а ти сиди.
— Можеш!
Забравши свої очеретинки, Левко подався із двору.
Ох, який же ж і сердитий був Женька на нього! "Такий скупердяга! Дав чи не дав, а вже: дай і мені. Ну і їж сам!"
Женька ліг грудьми на підвіконник, сперся головою на долоні і думав про Левка.
"І чого він такий? І не вчиться, і макоцвітним прикидається, і ридає, коли садовлять за книжку. Ото б тільки бігати та бігати. Так і дурний може побігати, коли тобі повна воля. А спробуй побігти, коли на стіні слинявчик і соска, коли двері замкнені і коли мама, як вогонь! Тут не дуже розбігаєшся, а хоч сядь та й плач. А він ще, Лев скупердяжний, задається: "Виросту — капітаном стану". А як він може стати капітаном, коли не вчиться зовсім? Думає, як знає "право руля", "так держи", то й наука уся? А географію треба знати? Ага! А арифметику? А мову? Бо як ти поговориш, коли зустрічний матрос — іноземець, а треба спитати: "Як тут ближче до Африки?" Не буде Левко капітаном. А я буду. От сяду до книжок і буду вчитися, вчитися, вчитися! І цілий день, і цілу ніч. Хай тоді скільки завгодно каже мама: "Женько, піди трохи побігай". А я нікуди не побіжу, буду худнути та худнути, увесь змарнію, самі очі зостануться. От прийде Ялинка, а мама: "І що його на білім світі робити, не знаю! Завчився хлопець, не їсть, не п’є!" От як буде. Хай тоді позітхає та пожуриться. І замикати не буде, навпаки, двері навстіж кидатиме. Тільки я — й кроку з кімнати. А схудну — хай схудну; захворію — хай захворію; умру — хай умру, тільки щоб не назовсім. Лежатиму, а вона у сльози. І Ялинка плаче, а Левко стоїть, хлипає, ніс витирає. А мені хоч би що!"
Англійської мови сьогодні не було, але насуплений Женька рішуче підійшов до полички, взяв підручник і став вичитувати на всю кімнату, приказуючи: "Хоч тебе і трудно, а все одно вивчу, брешеш!"
Женька так зачитався англійською мовою, що незчувся, як у двір увійшла його мама. Попереду неї біг Левко і, зазираючи у вічі, просив:
— Тьотю Оришко, ну простіть, простіть Женьку. Він більше не буде.
— Що "не буде"?
— Ну, балуватися. Їй-право, не буде. І слухати буде, і вчитися буде. Ну, простіть, простіть його!
Левко був вільний цілий ранок. Він міг би побігти куди завгодно, але не побіг нікуди. Яке ж гуляння без Женьки? Хіба з ким так набігаєшся, як із Женькою? Ні з ким і ні за що на світі!
Клацнув замок, відчинилися двері. Левко у сіни проскочив перший і знову, зазираючи тьоті Оришці у вічі, благав:
— Ну, простіть його, простіть, він більше не буде!
Женька почув розмову тоді, коли Левко і мама були вже в кімнаті.
— Ти що, спав? — спитала мама.
— Еге, спав! Учив!
— Що ж ти учив?
— Англійську мову.
— А уроки вивчив?
— Все вивчив, і задачі поробив, а Об тече осьдечки...
— Стривай, сідай і розкажи все по порядку.
Женька сів і з натхненням, кричачи на всю кімнату, став розповідати уроки. Правда, з ключиком і замочком щось у нього вийшло непевне. Добре, що мати помітила:
— Те-те-те! Переплутав, усе переплутав! — і стала пояснювати, як треба писати "ключик" і як треба писати "замочек".