Перші солдати, під вогнем переправившись, зачепились на правім березі, створили плацдарм, але ж їм підмога потрібна, щоб не загинули!.. Наші односельці кинулись до нічної переправи, пропонують свої послуги, навіть діди, не лякаючись обстрілу, підганяють до шелюгів рибальські душогубки: сідай, хлопці, двічі не вмирати!.. Мама моя теж взялася за весла, їй першим рейсом довелось перевозити телефоністів з катушками, і коли вона, лишивши мене, малого, в шелюгах на березі, відчалила і разом з іншими човнами зникла в темряві, то... можете уявити мій стан?
— Справді, таке важко забути.
— Сиджу, ловлю дрижаки в темряві, вітер шумить очеретом, всюди — то далі, то ближче — стрілянина не вщухає. З пітьми протилежного берега раз у раз випорскують струмені трасуючих, вогні ракет шугають у бік ріки — так моторошно стає від них. Думав помру, поки мами діждусь, та чи й діждусь? — всяке тоді бентежило дитячу душу... А мама, повернувшись, обійняла мене похапцем, підбадьорила і знов у рейс, мені ж наказала сидіти в кущах і не плакати, ждати її. Цілу ніч не спала переправа, всі трудились, мама до самого досвітку не кидала весел... Як я боявся за неї, одначе вона без єдиної подряпини вибралася з-під вогню, згодом ще й медаль їй видали за переправу... "Може, це ради тебе, сину,— казала потім,— річка пощадила мене".
— Хто б подумав, що синові її доведеться спостерігати Ріку з орбіти... З-під самих зірок нагледіти світленьку оту звивину на планеті, земний той капіляр — це ж яка сильна апаратура потрібна?
— Найсильніша апаратура — ось тут вона,— з легким усміхом Космонавт кладе руку до серця.— Тільки, бувало, ріка вийде з тіні, одразу тобі легше стає на душі.
І, може, щоб далі не вести мову про це, він знову склеплює повіки. Бриж —лягає на його крутому міжбрів'ї і вже не зникає. "Молодий, міцного покрою, а тягар пережитого залишив на ньому свій карб,— думаю про сусіда.— Перевантаги, перенапруги нервів, та ще самота, безмежна космічна самота... На орбіті, як і в окопі, мабуть, найстрашніша людині самотність".
Стюардеса, проходячи салоном, торкаючись сюди й туди поглядом пасажирів, затримала свої сині — більш звичайного — на Космонавтові, котрий ніби дрімав, напівзаплющивши очі, хоча обличчя його й зараз зберігало веселий вираз. Дівчина пристояла, певне, очікуючи якогось запитання від нього чи жарту, як було перед цим, коли він забавляв її казочками про свою фантастичну везучість у різних азартних іграх; не діждавшись цього разу ніякої реакції, дівчина стенула плечем, сама собі посміхнулась і далі поплила по салону з виразом на обличчі трохи ображеним. Можливо, й вона помітила, що сон Космонавта не справжній, вдаваний, що крізь напівспущені вії він усе бачить? Дівчині хотілось, видно, більшої уваги від нього, адже, здається, вона вже дізналася, якого пасажира має на борту, згадати могла його по фотографіях тих часів, коли він був ще в скафандрі, був для всіх нас, планетян, істотою майже позаземною, а тепер ось він летить як усі, під її наглядом, і як усі недотямлює, в який спосіб рятівним жилетом користуватись...
Лайнер іде на великих висотах, але й тут уже ніч. Світло в салоні пригашене, залишились де-не-де тільки слабенькі сигнальні світлячки, зокрема й ті, що позначають запасні аварійні виходи. Стюардеса роздала бажаючим легкі, мов _ пух, гпзосто невагомі ісландські пледи, щоб пасажири, закутавши ноги й відкинувши крісла, могли спокійно відпочивати, доки десь там, за тисячі й тисячі футів під нами пропливає майже невидимий, але від того не менше грізний океан.
Спокій панує в салоні. У кріслах, зручно відрегульованих, люди напівлежать, і своїми неприродними позами вони й самі зараз схожі на космонавтів, якими їх деколи нам показує телевізія. Час тече рівно. Пасажири салону притихли, певне, вже сплять, а до нас із сусідом сон чомусь не йде. Космонавт вовтузиться в кріслі, якась там у нього незлагода: то подушечка випадає з-під голови, то плед сповзає, ніяк не вдається перетворити його на спальний мішок. Я свій плед ще не розгортав, спати не вкладався, мене знову тягне до ілюмінатора, хоча за склом зараз небагато побачиш: тьма і тьма, неохопні глибини суворої темряви, і лиш далеко-далеко внизу око вловлює присмерковий колихкий полиск океанних вод.
Сусід ніяк не вмоститься на своєму прокрустовому ложі, перекидається з боку на бік, то відкине плед, то знов кутається, ось він, нарешті, влігся, полегшено зітхнув, питаю, чи добре влаштувавсь, одначе, відгуку нема.
"Не йде на зближення,— думається мені.— Наче й відкритий, доступний, а все-таки..."
Скільки ось уже годин поруч, а крізь вузенькі щілинки в гострих його очах лиш коли-не-коли проблисне краєчок душі, трохи лукавої, невловної, заповненої тим, що не розголошується. Звідки на ньому цей покрив таємничості, несхожості з безліччю інших землян? І чи завжди це в ньому було, чи з'явилось, відколи побував там, де нам не довелось, відколи звідав те, чого іншим планетянам ще не випадало звідати? Поріг нового пізнання, він його переступив... Погомоніти охочий, однак до певних меж, зайвого не скаже, хлопець собі на умі. Таке враження, що він чогось недомовлює, з чимось остерігається, постає перед тобою не у всій відкритості. Кажуть, це в усіх у них так. І ті, що були на Місяці, після свого повернення також нібито не все розповідають із того, що їм відкривалося там, хоч бачили ж, мабуть-таки, щось надзвичайне, були вражені чимось, може, й розуму людському непіддатним, інакше-бо, чому декотрі з них повернулись на Землю в стані крайнього дотрясіння?
Сидимо поруч, а відстань між нами не меншає, жаль, звичайно, адже нагода така — ближче зійтись з космонавтом — трапляється не щодня. Зараз він приспокоїв-ся, видно, остаточно налаштувався на сон. Однак, по його диханню чути, що ні, не спить він. Коли ж сусід мій, поправляючи плед, знову заворушився, я, влучивши хвилю, ще раз пробую загомоніти, переступити межу віддаленості.
— Пробачте,— кажу стишено,— може, вам цікаво буде знати, що один із предтеч космонавтики доводиться мені досить близьким земляком...— І, витримавши паузу, додаю: — Це той геніальний самоук, чия уява ще в роки громадянської креслила на папері такі сміливі траси для вас...
З півслова збагнувши про кого йдеться, космонавт миттю вивільнився зі свого ісландського скафандра. Натиском кнопки підвів крісло, нахиляється до мене — чоло до чола:
— То ви родом з Полтави? — зазирає допитливо в вічі.— Чи, може, з Малої Виски?
— В усякому разі з тих країв, і дещо із земляцьких переказів про нього до мене докочувалось... В наших краях чимало людей ще пам'ятають із літ молодості того дивного чоловіка. Для декого з нас він справді був зоряною людиною...
— Ви самі знали його?
— Особистим знайомством похвалитись не можу, але те, що чув із людських уст...
— Розповідайте все, все,— близько нахилившись, гаряче підохочує мене Космонавт.— Це якраз те, за чим я давно полюю! Нічого не минайте, важлива тут кожна дрібничка, найменша крихітка фактажу... Адже ми ще так мало про нього знаємо! Для нас він — загадка!
Власне, й мені про свого дивовижного земляка не багато що є розповісти, до того ж не завжди й розрізниш, де маєш справу з фактами, а де з легендами...
— Кочегаром він був на цукроварні у нас,— пригадую від когось почуте,— потім механіком... А до неба він завжди мав потяг. Впорається у паровичній, тобто в котельні, забереться на дах і до пізньої ночі Місяць розглядає в саморобну підзорну трубу... так розповідають...
— Ну, а собою який він був? Що диваком його вважали, це відомо, а ось як людина... Скажіть, яким його малює народна уява?
— Був то, згідно з переказами, високий чубатий юнак, веселий, товариський... Дарма, що після тифу, а все в роботі, все було щось мудрує, вигадує, і руки мав золоті. Якщо допомога потрібна комусь із товаришів по цукроварні, відгукнеться одразу, не чекаючи потім ніякої віддяки за це. Взагалі, все матеріальне він мав за ніщо, побут власний для нього нічогісінько не важив... Зате в чому-небудь посприяти іншій людині, хай і мало знайомій, чимось зарадити їй, о, тут механік наш давав волю своїй винахідливості!.. Квартирні хазяйки, в котрих він мешкав, і діти їхні досі не нахваляться своїм квартирантом; стільці, лави, каструлі, швейні машини — все було поремонтує, полагодить власними руками. Першу-ліпшу річ, яку тільки око загледить, одразу бере на випроб, приміряється сяк і так, шукає, як би штуковину цю вдосконалити, в чім би поліпшити, щоб людині з нею легше було, зручніше. Досі згадують, які він добрі жорна людям робив, бо ж часи були трудні. У паровичній дотепно влаштував пристрій для полегшення праці кочегарів, запропонував пневматичний спосіб прочищення димогарних труб... Одне слово, то людина, видно, була з рідкісних, одержимих натур,— самий дух невситенності грав у ньому, дух постійних, вічних шукань...
— Пригадайте, будь ласка, що-небудь іще,— просить мене Космонавт.— Нам, ясна річ, відомі його публікації, але ж то праці іншого, пізнішого періоду...
— Ідеями Мореплавства він захопився ще бувши гімназистом, не розлучався з ними, відколи прочитав фантастичний роман про спорудження грандіозного тунелю під Атлантикою, під оцим-ось океаном, що десь там бурунить під нами внизу. Надпотужний тунель, що з'єднав би два континенти, йому зовсім не здавався чимось недосяжним. Однак де ж було взяти колосальну кількість енергії для будівництва такого розмаху? Саме тоді йому сяйнула думка спроектувати шахту, спрямовану до центру Землі, щоб здобути звідтіль потрібну для трансконтинентального будівництва енергію надр, а далі він планував ту ж таки теплоту земного ядра використати для реалізації ще сміливішого задуму — для польотів до сусідніх планет Сонячної системи...
— Спокій би дали хоч іншим планетам,— чуємо зненацька десь із-за спин голос стюардеси, яка, наближаючись від задніх рядів, встигла, певне, щось почути з нашої розмови.— На Землі стільки проблем, а декому інші планети спати не дають.
Останні слова вона кинула нам уже без усякої делікатності, мовила їх, віддаляючись, майже гнівно, аж ми з сусідові перезирнулись в непорозумілості: чого раптом ця симпатична особа розсердилась? Може, що всі сплять, а ми розмовляємо? Посміхнувшись, Космонавт зауважив, що гнів цю дівчину красить.
"А, зрештою, хіба ж і не має вона права на таке, хай і не досить тактовне, зауваження? — подумалось мені.— Справді, пекучих проблем на планеті безліч, проблем сьогоднішніх і завтрашніх, а ми тим часом...