В розквіті, в самій красі перестала існувати людина... А скількох нас чекає те ж саме? Може, й зараз когось уже нема з тих, на кого тут ще відважують на вагах сухарі... І така мене раптом лють узяла на тих, що прийшли, вдерлися, що стільки нам горя принесли, нівечать наші життя!.. Ліда якимось відстороненим поглядом дивиться перед себе, наче для неї все довкола тут дивне й незрозуміле — і ліс цей нічний, і люди, що, раз у раз сварячись, клопочуться над сухарями, і кужелі смолоскипів, що димлять з-поміж гілля роз'ятрілим ганчір'ям, скапують жирним вогнем.
Ледь освітлена постать дівоча стоїть переді мною в забейканій, якійсь недоладній своїй шинельчині, стоїть зігнувшись, стужено підпирає спиною сосну. Золотиста цівка сосни біжить угору, зникає десь у темній височині. Чути, як дужий вітер зі стугонінням перебігає верхами.
— Як гуде,— каже Ліда, дослухаючись до стогону верховіть.— Кажуть, це нагадує морський прибій... Той артилерист був родом з приморського міста... Ти коли-небудь бачив море?
— Ні.
— І я ні...
— На нашу долю тільки море крові зосталось.
— Та ще ж і краю цьому морю не видно. Чомусь мені врізалась у пам'ять та ніч. Може, що,
розстаючись, Ліда руку мені подала, чого раніш не робила.
До своїх ми повернулися вчасно, ще за темноти, а от ділити сухарі (розкладаючи їх, як було заведено, купками на плащ-наметах) уже не довелось, роздали абияк, на хіп-хап: не до них було, на світанку — наступ, атака!
Майже місяць перед тим сиділи фріци навпроти нас через балку, через яругу, укріпившись на протилежнім узліссі. В землю вкопались, дріттям оплелись, а як сонечко — на бліндажах онучі сушать, нахаби... Після кількох наших невдалих атак, коли тільки трупом встелилось дно балки, настало щось схоже на затишшя, снайпери лише перестрілювались. І ось цей світанок із залпом "катюш"! Не знаємо, звідки вони взялись, як дістались у ці нетрі, і взагалі їхню музику ми тоді вперше почули. Але ж який то був залп! Сліду не стало від фашистських поганих онуч, полум'ям усе взялося та димом, і ми разом ринулися в той дим...
Цілий день тривав бій, із-за кожного стовбура дзизкали кулі, кожне дерево доводилось у них відвойовувати. Лише надвечір, коли противника вибили з лісу, змогли ми нарешті перевести дух. Вибити вибили, але ж скільки і наших лягло! По всьому лісу шинелі сіріють, розпластані, лежать наші хлопці серед торішнього листя, серед перших пролісків та дикого часнику, що всюди так і лізе тут із землі, та нікому вже не потрібен...
Ідемо надвечір з політруком серед знівеченого лісу, по місцях, де був бій, впізнаємо серед полеглих то того, то іншого, і раптом він каже:
— Дивись!
Між пеньками валяється сумка з червоним хрестом, і неподалік і сама медсестра розкинулась у кирзових своїх чоботятах. Під шинеллю, широко розтікшись, кров затужавіла: вся прикипіла нею наша Ліда до землі. Лице зовсім спокійне, рука вільно відкинулась, а збоку, помічаю, напіввисипавшись з кишені, виглядають... сухарі! Підсмажені, пшеничні, ті самі, видно,— мої. Тільки не до них уже Ліді: в небо кудись задивилась, незрушно, навік...
Товариш мій умовкає.
Чайка в дивовижній терплячості все ще біліє на темнім уламку граніту, через який уже раз у раз перехлюпує хвиля.
Море помітно розгулюється. Ніякої в ньому зараз блакиті, сама сталевість, весь його простір аж попід обрії сивіє зовсім по-осінньому. І лише там, далеко, де з-під хмари снопом проміння іноді сонце пробризне, морська гладінь одразу ж спалахне в якомусь місці — ненадовго утвориться на ній, сяйнувши зовсім як улітку, сонячна галявина. І доки вона є, доки над нею не зімкнулася тінь, ми з товаришем мовчки дивимось на той, кинутий у просторі, хисткий острівець сонця, що серед безмежжя сивих вод усе перед нами сліпуче горить і трепеще.
1974