Спочатку дівчата запитували Дмитра Івановича, з'ясовуючи незрозуміле. Потім він, за своїм звичаєм, почав їх запитувати, визначаючи, наскільки добре засвоєно матеріал.
Дмитро Іванович сидів за столом прямий, підібраний, у 'чорній гімнастерці, застебнутій, як завжди, на всі ґудзики. Його порубцьоване обличчя весь час посмикувалось, здавалося, думки перекочуються по ньому безперервними хвилями.
Дівчина, яку саме запитував Глоба, спіткнулась на одному з запитань. Він спокійно запитав іншу:
— Ви, Ясенецька.
— Теж... не знаю.,.— весело відповіла Ясенецька.
— А ви, Горовий? — лагідно продовжував . викладач.— Може, ви знаєте?..
Горовий червоніючи підвівся:
— Спробую.
Власне, він теж до пуття не знав цього питання, але якось язик не повертався сказати "ні". Адже тривалий час в армії він і бійців відучував давати негативні відповіді і сам відучився.
— Будь ласка,— промовив Глоба. Обличчя його заяснилося. Навіть і не бачачи колишнього свого командира, він, почувалось, гордився ним перед присутніми. Дівчата, перешіптуючись, дивилися на цих двох фрон-товиків-інвалідів, хоча якось мало й помітно було в цей момент, що перед ними — інваліди. З гідністю тримаються обидва — колишній ополченець і кадровий молодий офіцер, його командир. Обчухрало їх життя, але в обох почувається незломленість духу, і в стосунках між ними вловлюється щось таке, чого не збагнути сторонньому.
Горовий иервувавсь, відповідаючи. Збився раз, почав удруге. Дмитро Іванович слухав терпляче. А Горовому здавалось, що відповіді його плутані, нічого не варті, що він верзе якусь нісенітницю. Почував себе так, ніби стоїть на розпеченому до білого камені. Його все більше розбирав лютий відчай, гнів за втрачене, за свою непідготовленість. Нарешті Горовий злісно махнув рукою і ніби брязнув на стіл:
— Все.
— Що все, товаришу Горовий?
— Залишу... кину інститут! Хай горить вона, ця наука!..
— Що-о? Що ви сказали, Горовий? — повільно підвівся Глоба.— Повторіть.
Там були дні й ночі! І тут знову дні й ночі. Я просто спізнився на чотири роки... А тепер... не наздоженеш.
— Це ви кому кажете? — мовив доцент обурено. Руки його тремтіли на столі.— Від вас я цього ніяк не чекав.
Дівчата про щось шепотілися.
— Припинити розмови,— нетерпляче звернувся до них доцент, підвищуючи голос.— Вийдіть геть. Потім зайдете.
Студентки вийшли без заперечень.
Тепер фронтовики зосталися в аудиторії віч-на-віч.
— Так вам тут важко? — нагинаючись через стіл, роздратовано допитувався доцент.— Хочете шукати легшого шляху? Відстали від інших і вже в істерику? А пам'ятаєте...
Горовий відчув, як його понесло кудись у гарячу, задушливу прірву. Знав, що зараз Глоба заговорить саме про той давній випадок. І Глоба заговорив:
— Пам'ятаєте ту страшну пекельну ніч десь у степах за Новомосковськом?
— На жаль, пам'ятаю.
— А пам'ятаєте слова, сказані вами тоді? "Не чули... Поглухли... А тут — відповідай за вас..." І ще той стусан межи плечі?
— Пам'ятаю.
— Я теж. Ви мене тоді багато чого навчили, товаришу Горовий. Спочатку я був глибоко ображений вашою грубістю, жорстокістю, вашим невмінням користуватись своєю командирською владою, а пізніше... Пізніше я, думаючи про вас, шукав виправдань вам і вашій поведінці. Ви справді відповідали за нас, бійців, перед Батьківщиною. Ви тоді своєю лайкою вишмагали мене і, можливо, мали рацію. Бо я відстав від роти. Нині ми, волею Батьківщини, помінялися місцями. І хіба зараз я не відповідаю за Горового? Хіба мені не болітиме, коли він, фронтовик, відстане, кине науку і кудись у кущі?.. Скажіть, як я повинен буду назвати такий ваш вчинок?
Горовий мовчав, стоячи перед Глобою навитяжку.
— Так уже складається в нашому житті,— вів далі доцент, трохи вгамувавши себе,— що ми весь час відповідаємо один за одного. На одному етапі ви — за мене, на іншому — я за вас. Власне, я не хотів нагадувати вам про той давній випадок. Не подумайте, що я злопам'ятний...
— Я цього не думаю,—сказав Горовий щиро.
— Так от, щоб я більше таких розмов не чув,— сердито вимовив доцент.— Підтягніться, й не розпускайте нервів...
— Слухаюсь.
— Роти пішли... в фізику. Так, у фізику. І ви, товаришу Горовий, мусите доганяти.
Горовий вдався до жарту:
— Дозвольте виконувати?
— Виконуйте!
"А в нього таки є командирська струнка",— посміхнувся Горовий, опинившись уже,в коридорі, і впарений, присоромлений, але з полегкістю на серці пішов назустріч дівчатам.
1947