хрип... хрип...
Парфен, з люттю загнавши лопату в землю, обертається до хлопців:
— Хлопці, що ж це робиться, га? Була Україна, радянська земля, а тепер буде якась Трансністрія?
Хлопці мовчать, застигши в суворих задумливих позах.
На ґанку клубу з'являються локотедент Анушку і поліцай Романюка з чиїмось портретом у руці. Несе він його урочисто, мов ікону.
Романюка (загледївщи, що хлопці стоять). Чого поставали? Кланяйтесь! Не бачите, короля несу.
Хлопці, обернувшись до короля спинами, ревно беруться за роботу.
Анушку [вказуючи натаєм на цвях над дверима). Тут!
Романюка, зіп'явшись навшпиньки, береться прилаштовувати над входом портрет короля Михая. Як не повісить, а він усе висить криво.
Анушку (сердячись). Ідіот!
З дверей клубу в цей час з тріском вилітають декорації — поламаний, потрощений полтавський краєвид. Жандармські чоботи вигортають через поріг книжки клубної бібліотеки, ударами відкидають їх далі на подвір'я, аж до рову. Видно, як юнацькі руки, кинувши лопати, жадібно потяглися до книжок.
Анушку (помітивши це). Назад!
Романюка. Ба! Які грамотні! Ин-ти-ли-ген-ція!
Анупвку. Запам'ятайте собі, пане Романюко, раз і назавжди: віднині з місцевої молоді готуєте для великої Романії лише добрих селян, скотарів, землекопів... Інтелігенції нам вашої не треба — своя осточортіла.
Взявши собаку за ошийник, Анушку гордовито йде до приміщення. Наслідуючи його, Романюка, так само бундючно йде оглядати прокопаний рів.
— Мілко, мілко,— строжить він на хлопців.— Беріть ще на один штих!
— Беремо! — гудуть хлопці, налягаючи на лопати.
— І ширше! Щоб ніяка собака не перескочила. — Пане поліцаю! Та вже й ви його не перескочите!
— Киньте мені ці смішки,— буряковіє Романюка.— На кутні ви ще в мене засмієтесь!
Знов захрипіло радіо. Урочисто передається наказ: "...Всі жителі цієї території відповідають своїм власним життям і життям своїх родин за будь-яку шкоду, заподіяну румунським або союзним військам.
За саботаж, за будь-яке пошкодження військового майна і матеріалів, за поруйнування залізничного полотна, за перерізування телеграфних і телефонних проводів винні каратимуться розстрілом на місці".
Романюка (до хлопців). Чули? Тож-бо шануйтесь!
Підкрутивши вуса, випнувши груди, Романюка поважно покрокував до клубу.
Радіо. "Будьте розсудливі! Не чиніть недружелюбних актів по відношенню до армії та чиновників, які будуть вами управляти. Видавайте тих, хто має терористичні або саботажницькі наміри, так само й тих, хто — всупереч нашим наказам — все ще приховує зброю..."
Пугач. Тоді видайте мене, хлопці!
Гречаний. Що ти верзеш? Недоречні тут твої жарти, Семку.
Пугач, А я не жартую. Мене кожен може зараз видати, бо я... я той, хто приховує зброю!
Хлопці мимоволі озирнулись.
Гречаний. Теж мені герой... Думаєш, ти один такий?
Кравець. Коли вже на те пішло, то я, признатися, теж маю деякі недружелюбні наміри.
Бурятинський. А я, по-вашому, з паном Анто-неску на мирову пішов? Будьте певні, Бурятинський теж за душею дещо має...
Дмитро Попик, Зброї тепер на полях ого-го; кому не лінь — поназбирував.
Б є л і ч к о в. Та чи скористатися нею доведеться?
Гречаний. Запаси, бачу, у вас є... (Покосившись у бік клубу). А ось тільки чи місце нам тут про такі речі говорити?
Кучер. То, може, зберемось деінде?
В цей час зашелестіла поблизу кукурудза і, вишмигнувши з неї, біля рову з'явилось жваве дівча з вузликом у руці.
Кравець (штовхнувши Гречаного). Парфене, сестра он! Полудень принесла.
Дівча (кинувши Парфенові вузлик з харчами). Там і записка.
П арф єн (до сестри). Добре... Ну, все. Мотай додому!
Дівча знов пошелестіло в кукурудзу. Доки хлопці пригощаються пирогами, Парфен читає записку.
Бурятинський (наминаючи пирога, звертається до портрета короля). Криво ж вони тебе повісили, шановний громадянине король. Недоладно. Краще б униз головою.
Гречаний, дочитавши записку, рве її на дрібненькі шматочки.
Пугач. Від кого то?
Гречаний. Володимир Степанович вістку подає. Кравець. Де він?
Гречаний. То тут, то там: по людях... на напівлегальному, можна сказати, становищі.
Дмитро Попик. А сім'я?
Бурятинський. Сім'я його встигла виїхати.
Гречаний. Відрізали їх, вернутися довелось... Зараз в Катеринці в знайомих переховуються.
Пугач. Що ж Володимир Степанович пише тобі?
Гречаний. Та... зустрітися треба.
Бєлічков. Чи не нову школу хоче відкрити?
Гречаний. Може, й відкриє. Адже перше вересня наближається...
І по-робочому, сплюнувши в долоні, Парфен з розмаху заганяє лопату в землю, з люттю відвалюючи глибу за глибою, перекопуючи ровом знайому, сотнями ніг втрамбовану стежку, що вела раніше від вулиці до дверей колгоспного клубу.
Розбурханий чужомовний лемент заповнює вулицю, насувається до центру села. Розвихреною ордою рухаються через Кримку румунські королівські війська.
Тріщать садки. Кружляє пір'я по дворах. Летять у плетені каруци оберемки награбованого збіжжя. В повітрі — свист батогів, лайка...
Нахмурені, зосереджені хлопці, припинивши роботу, спідлоба стежать за просуванням військ. Оддалік за спинами хлопців видно, як повільно падають зрубані дерева сільського парку. Догоряють перед клубом звалені купою книжки й декорації.
Ідуть і йдуть війська. Артилерію тягнуть волами, погоничі босі або в постолах, пошитих з автомобільних скатів, декотрі сидять з батогами на волах верхи.
При цій картині Бурятинський не може стримати усмішки.
— Ей, пан,— звертається він до королівського вояки, що осідлав худого круторогого вола.— Куди їдеш, пан?
— Ла Москва! — відповідає чужинець, не зрозумівши насмішки.
— А чи не далеко це буде для пана?
— Ла Москва, ла Москва,— віддаляючись, тонуть в загальному гомоні слова їздового.
Вслід за регулярними військами з галасом повалили ватаги страхітливо патлатих, задичавлених румунських циган.
Романюка {висунувшись із вікна клубу, горлато звертається до хлопців). Бачите, й пани цигани пожалували до нас! Це їх сюди спеціально аж із Романії перекидають. Щоб колгоспи помагали нам розтягувати! Першими посадниками на нових землях будуть.
— Таких патлатих ми ще й не бачили,— перемовляються між собою хлопці.— Мародери з них, видно, першокласні...
Анушку (з'являючись з Консулом на ганку). Ось вони йдуть, наші конквістадори, перші носії великої ідеї румунізму...
Риплять циганські каруци, бредуть ватаги, сп'янілі від грабунків, зажерливі, крикливі. Бачимо, як край шляху два роз'ярілі цигани, зчепившись, мало не зубами видирають один в одного з рук живе порося.
Гречаний (в задумі). Яка ідея — такі й носії:
Смеркає. Хлопці повертаються з роботи додому. Перед тим як розійтись, зупинились на перехресті. Помітно, як у кожного на грудях з-під сорочки випинаються книжки.
Гречаний (до Кучера). В тебе що? Кучер {вдаривши себе кулаком в груди). Шіллер! Гречаний {переводить погляд на Бєлічкова) ?.. Бєліч&ов (повторюючи Кучерів жест). Франз£о! Гречаний (переводить погляд на Мишу Кравця) ?.. Кравець. Герцен.
Бурятинський. А мені попалась брошура про ДОГЛЯД за тваринами. Ну я ж не винуватий: що попалось, те й рятував.
Степ. Шумлять і шумлять під вітром польові лісосмуги, що розділяли раніше землі сусідніх колгоспів. Далеко від села, понад однією з таких посадок, колючою, загущавленою, повагом ідуть Володимир Степанович Моргуненко і троє любимих його учнів: Гїарфен Гречаний, Дмитро Попик і Андрійко Бурятинський. Моргуненко — з сучкуватою палицею в руці, на плечах у нього старий брезентовий дощовик. Всі ще помітно схвильовані зустріччю.
Бурятинський. Володимире Степановичу, де ж ви тепер?
Моргуненко (посміхнувшись). А я тепер так: і ніде і всюди. Шкільному вчителеві, знаєте, добре: куди не піде — по всій окрузі в нього учні та учениці, всюди йому притулок дадуть... А ви ж там як? (Дивиться на Гречаного).
Гречаний. Та як... Все пішло шкереберть... Вирішили — підемо гуртом до вас, порадимось.
Моргуненко. А от гуртом ходити тепер якраз і не теє... Наказу хіба не чули?
Дмитро Попик. "Більше трьох не збирайсь..." Але ми з дому якраз утрьох і вирушили.
Моргуненко. Виходить, це я вже четвертий? (Не без лукавства). Ну то хай: весь гріх на мені.
Гречаний. Як нам далі бути, скажіть, Володимире Степановичу. Вчили ви нас тоді, коли було легко, учіть і тепер, коли важко.
Шумить під вітром лісосмуга, де-не-де вже прижов-куючи по-осінньому.
Моргуненко (замислившись). Порадити... навчити... А як вам самим серце підказує?
Гречаний. Серце підказує... діяти!
Дмитро Попик. Боротись!
Бурятинський. Або — або!
Моргуненко. Я радий, що ви самі це збагнули. Боротись — в цьому тепер весь смисл нашого життя.
Крок за кроком вони вийшли на край лісосмуги. Звідси несподівано розгорнувся перед ними широкий краєвид на долину річки Кодими. Видно Катеринку, Кримку, Кумари й інші прикодимські села, що потяглись аж до обрію. Далекими шляхами рухаються через степ чорні фургони румунських обозів.
Всі зудинилнсь, в задумі окидаючи зором рідний степ.
Гречаний (з гіркотою). Трансністрія...
Попик. Володимире Степановичу, як ви гадаєте: на скільки це? На місяць... на два?..
Моргуненко. Може, й надовго. В усякому разі, до боротьби треба готуватися до тривалої.
Бурятинський. Головне — почати. А з чого почати? Може, клуб, оте гніздовище їхнє, спалити?
Моргуненко. Спалити — це від вас не втече. Спершу треба організацію створити міцну, боєздатну. (До Гречаного). Підберіть найвірніших, створіть із них для початку щось на зразок комітету — бойове ядро.
Попик. Нам би хотілося, щоб з розмахом, щоб усіх одразу підняти.
Моргуненко {нагнувшись, підняв із землі заір-жавлену обойму, набиту патронами). Починати треба з малого, з отакого. [Подає обойму Гречаному). Бо навіть велике полум'я виникає, як відомо, з маленької іскри.
Хлопці зацікавлено розглядають обойму.
Гречаний. Наші. Невистріляні...
Бурятинський. Котрийсь бідолаха не встиг, видно, вистріляти.
Парфен рукавом стирає із патронів іржу. Вчитель деякий час стежить за його вправними, неквапливими рухами.
Моргуненко [мовби сам до себе). Чи думав я коли-небудь, що вкладатиму в юні оці руки... патрони замість книг.
Високі вихори ідуть над степом. Услід обозам потяглась на шляхах курява.
Попик. Ми вже зброю збираємо, Володимире Степановичу. У нас там всі аж горять до діла.
Моргуненко.