І Лукич на них реагував досить спокійно. Лише переглянувся через стіл з лейтенантом, протер кулаком вуса і нічого не сказав. Можна було подумати, що вони вже звідкись знають про все це.
Зате інші гості загули, мов потривожені бджоли. Як? Знову оті виродки виповзають із своїх щілин? Знову хочуть накликати лиха, їм ще мало війни та руїни?
— Вип'ємо за мир! — Дружно задзвеніли келихи в натруджених темних селянських руках.
— За нашу надію, за Радянський Союз!
— За здоров'я всіх, хто не хоче воєн!..
В хаті було повно гостей. Заради свята посходилися всі Штефанові брати з дружинами, з синами та дочками.
Щедра Бежіка тільки те й робила, що бігала з глеком до льоху та назад. В ці години вона існувала тільки для інших, для того, щоб когось припрошувати, частувати, пригощати, і ця роль, видно, цілком вдовольняла її.
Красуня Ілонка теж сиділа за спільним столом, розшарівшись, розцвівши поміж своїми двоюрідними сестрами та братами.
Виткі, чорні до блиску коси розкішно спадали їй на плечі, мов у дорослої дівчини.
Звичаї чемності не дозволяли їй втручатися до розмов старших, але все, про що йшлося між ними, вона чутливо приймала до серця і в думці палко здоровила всіх, кого здоровила її численна рідня, і кляла тих, кого рідня проклинала.
Крізь збуджений гомін голосів, крізь передзвін келихів до Ілонки долітали страшні чоловічі слова про якусь загрозу нивам та дітям, але такої загрози вона не могла собі повністю уявити зараз, у цій атмосфері шумної дружби та взаємної довіри, що панувала за столом. її ніщо не лякало в цьому чудовому світі, де було стільки радостей, де було стільки людей, дорослих, умілих та сильних, і всі вони разом — коменданти і хлібороби — казали в одне і присягалися на одному. Краще було б зовсім не згадувати за столом про ті осоружні війни, яких більше не повинно бути,— адже їх не хоче ніхто.
Шкода тільки, що зараз поміж присутніми нема Лошакова, не дзвенить його чарка молодецьким красивим дзвоном... Де він? Чому його нема?
Перебігає легка хмарка, Ілончині очі темніють, щоб за хвилину знову засвітитися радістю: десь на селі глухо ударили бубни, скликаючи всіх на карнавал. Пора!
Гості встають.
Вилетівши з подругами надвір, Ілонка дзвінко заспівала — на мотив "Катюші" — якусь свою угорську пісеньку.
Буйний святковий карнавал з гиками та гуками, з бубнами та цимбалами б'є у вузьку вуличку напролом. Гомін свята, уже обгримівши вздовж і впоперек тісне село, нарешті виривається на його околиці, у світлі простори нив та виноградників.
Чолом тобі, земле, мати врожаю!
Цей рік земля щедро віддячила сентіштванцям за їхню невсипущу працю. Протягом літа наливалися тут під сонцем рясні виноградні грона, блищали, сивіли, обтягуючи кущі.
Тепер урожай зібрано, і виткі лози з полегкістю відпочивають, позвисавши на тичках, густо переплівшись клубками розкішного листя.
Поміж виноградниками, курною польовою доріжкою валом валить карнавал. Поперед веселої процесії поважно ступають заклечані коні, запряжені в дерев'яного високого воза, вздовж якого розляглася величезна дубова бочка з вином. Зверху на бочці красуються загримовані дівчатка, наряджені в білих русалок, у вінках і стрічках, кожна з келихом у руці. Поміж ними — Ілонка.
За возом ідуть невтомні музики, пливуть натовпом танцюристи, здіймаючи за собою хмару куряви.
Дорога в'ється на сусіднє словацьке село Поставці. Вже здавна так повелося, що цей день завершується приходом у гості до поставчан, таких же засмаглих, жилавих виноградарів та хліборобів. Поставчани всім селом вийдуть на шлях зустрічати сентіштванців, і тоді до пізньої ночі клекотітиме на луках під високими зорями свято, лунатимуть співи, гухкатимуть радісні бубни.
Це — потім. А поки що куриться дорога, вирує карнавал і далеко біліє Ілонка над морем чорних капелюхів. Пливе, мов чайка, мов чиста мрія, що її оце підняв і несе над собою розвихрений ліс темних, вузлуватих, натруджених рук. Небо над нею казково блакитне, видно Ілонці далеко, їй, щасливій, здається, немовби вона рухається в повітрі, летить... Понад мереживом плантацій, понад жовтими стернями, понад розбитими танками, що де-не-де бовваніють самотньо на полях... Ліворуч, удалині, Сіріє могутня гора, облямована чагарниками.
Зійти б на її верховину!..
Ілонка шукає очима Лукича і лейтенанта. Вони теж крокують у цьому врочистому поході, не могли ж вони відмовитись, коли їх просили цілим селом.
— Лейтенант! їді сюда!.. : Ілонка махає комендантові своїм кухлем, закликає
вгощатись. Адже він ще зовсім тверезий!
— їді, пожалуйста!.. Випий до дна!
Лейтенант іде далеко в чоловічому натовпі, проте Ілонці здається, що він зовсім близько, ось тут. Ніколи раніше вона не почувала себе з ним так близько, просто і природно.
Він щось весело відповідає Ілонці, звертаючись через голови, за суцільним галасом їй нічого не чути, але в неї лишається таке враження, немов щойно оце між ними відбулася чудесна розмова, варта всіх інших розмов, яких вона хотіла і які не могли відбутися раніше..
Лейтенант мовби враз відкрився дівчинці своїми загадками, і те дивовижне, героїчне, що розповідав про нього Лукич, Ілонка тепер, здається, вже могла б сама пояснити і доповнити.
Жаль, що немає Лошакова. Він мусив би бути тут, як і всі. Він має повне право на сьогоднішнє свято. Бо хто ж, як не сержант, був вартовим і захисником оцих рясних виноградників, що принесли людям стільки втіхи та радості.
Ночами, коли весь Сент-Іштван укладався спати, Лошаков з Лукичем, озброївшись автоматами, вирушали в свої нічні обходи, пильнуючи, щоб ніякий ворог не забрався на плантації, щоб ніхто не порушив спокою мирних осель.
Мама не раз говорила Ілонці, гасячи лампу: "Спи, доню, не бійся нічого...— і, кивнувши в темряві на вікно, додавала: — Там Лошаков і Лукич..."
— Ілонко, чи не спорожніла бочка? Вгощай, хочемо пити!..
Дівчата й молодиці, розхристані та гарячі після танцю, оточують воза, вимагають свого. Обличчя їхні пашать здоров'ям, лисняться від поту. Ілонка разом з подругами, юними виночерпійками, жваво наповнює келихи золотистим напоєм.
— Сервус! (На здоров'я!)
Недопите вино дівчата випліскують високо вгору.
— Ілонко,— витираючи губи, весело каже одна з молодиць,— де Лошаков?
— Він нам допомагав збирати виноград та возити снопи,— напівжартома додає інша,— ми йому обіцяли... могорич!
Дотепи, сміхи, лукаві поблиски чорних очей... Справді, де ж він?
А він у цей час уже недалеко. Мчить назустріч карнавалові безлюдною доріжкою поміж безкраїми виноградниками, везе з міської комендатури дуже важливі вісті...
Ластівки супроводжують його, на льоту залицяються до нього. Біле вересневе сонце мигтить і мигтить, заплутавшись двома світляними клубками у спицях велосипеда.
І раптом сержанта чимось дошкульно ударило в ногу нижче коліна. За мить по цьому на виноградниках почувся легкий постріл. Ляснув і завмер. Згарячу Лошаков проїхав ще кілька метрів" тоді помітив, що з пробитої халяви чобота у нього сочиться кров. Кинув геть велосипед, зняв автомат, випростався, перемагаючи біль. Але ніде нікого й нічого. Нагріта млосна тиша, мерехтливе повітря, таємнича клубкувата зелень безкраїх виноградників. І зненацька знову постріл. Куля тонко просвистіла біля самого вуха. Лошаков інстинктивно пригнувся, круто вилаявся: він встиг помітити, як неподалік за кущами звився димок. Старанно прицілившись, Лошаков з коліна послав у тому напрямку коротку автоматну чергу...
Одним з перших постріли почув лейтенант. Його натренований слух весь час був мовби настроєний на такі звуки.
— Увага!
Вечірко рішуче махнув рукою, і музика змовкла.
Зловісна тінь пробігла по обличчях вражених учасників карнавалу.
Всі зупинились, примовкли. Хто стріляє? Чому?
Лейтенант і Лукич, опинившись одразу поперед інших, стояли, насторожено прислухаючись в далечінь, похмуро оглядаючи місцевість. Ілонка, завмерши на бочці з кухлем у руці, не зважилася в цей момент чіпати своїх комендантів: такі вони стали раптом серйозні, зосереджені, неприступні.
Напруга наростала. Жінки розгублено перешіптувались. Гнівно загули чоловіки. Навіть ті, що вже були добре напідпитку, враз протверезились. Не терпілося знати, хто стріляє на виноградниках.
— Кому наше свято — не свято?
Лейтенант і Лукич, про щось радячись на ходу, швидко рушили вперед. Слідом за ними ринув увесь ч похід. Однак це вже був не карнавал. Це вже рухався роздратований натовп, гнівний, лютий, сторожкий.
На бочці не лишилось нікого. Коні йшли самі за людським натовпом. Порожні кухлі безладно подзеленькували в передку. Дівчата-виночерпії вже десь розсипалися поміж дорослими, забувши про свої веселі обов'язки.
Велосипед! Ілонка перша помітила серед шляху перекинутий боком сержантів велосипед. їй здалося, що сержанта вбито. Зойкнула, закричала не своїм голосом:
— Лощакова вбито! .
А він тим часом, зачувши близький гомін, підвівся над. виноградними кущами, живий, спітнілий, весь вкритий дорожнім пилом, і зробив лейтенантові якийсь знак рукою.
За хвилину вже всі були коло нього. Оточили сержанта тісним колом, схвильовано оглядали, розпитували. Ілонка стояла, не чуючи себе, приголомшена незвичайним виглядом сержанта. Пррєтрілений, закривавлений чобіт, наспіх перетягнута ременем нога, вияложена в пилюці міська цукерка, що стирчала з сержантової кишені,— все це було зараз страшним, таємничим, незбагненним для неї. В кількох словах Лошаков доповів лейтенантові, що сталося.
— Звідси він стріляв,— пояснював Лошаков, показуючи лейтенантові лігвище під густими кущами, де, видно, ще зовсім недавно лежав бандит.— Але поки я сюди добрався, тут уже нікого не було. Відповз...
Слід вів попід кущами кудись на захід.
— Спершу тебе треба перев'язати,— сказав Лукич, добувши з кишені засмальцьований індивідуальний пакет.
— Доки Лукич з кількома молодицями робив Лошакову перев'язку, лейтенант розподілив учасників карнавалу на групи, призначив старших і, розтлумачивши їм завдання, розіслав людей в різні кінці виноградників. Важко дихаючи, чоловіки на ходу висмикували з землі замашні кілки, що по них вився виноград. Хтось розмахував у повітрі зірваною з воза люшнею.
— Швидше давай, бо скоро вечір,— чула Ілонка чиїсь слова.— Якщо не встигнемо, то темрява його врятує.
Біля бочки з вином не зосталося нікого.