Там, де були саги й непролазні хащі очеретів, де була сонна болотяна ідилія, там сталь і бетон, прийшовши як завойовники, порушили це болотяне царство, лягли як грань між хаотичним минулим і чітким організованим прийдешнім.
Уже не рипітимуть тут на піску драбинчасті хури, а ляскотітимуть буфери і стукатимуть на стиках рейок колеса швидких поїздів, доганяючи найпередовіші країни світу своїм сміливим і першим в історії маршрутом: Стара Іванівка — Соціалізм.
І тут із напівсередньовічної "дрімотної" Азії, поклавши Турксиб…
На Турксиб мене не пустив Гриша, нагло втрутившись. Поки я блукав отак очима й думками понад колією і заблукав аж геть у невідоме, Гриша викликав конкретну людину з того боку, десь із лугу.
До речі, йому набридло лічити, він уже був позагинував усі пальці, а зозуля, як навмисне, все кувала. Припало їй десь до серця сидіти на такій велетенській підпорі й розважатись проти вечірнього сонця. Кінець-кінцем, скандально за глитнулася й урвала.
З очеретів виплив човен.
Точнісінько так, як і колись. Тільки колись тут виїздив дідусь, флегматично поблискуючи веслами, на нетерплячий свист невідомого пасажира, а чи то на традиційне опере точне: "Подай перевозу".
Опереточний малоросійський дідусь (не український, а таки "малоросійський", староіванівський, ще й з люлькою в зубах) причалював, відпочивав, виливав воду з своєї посудини, а тоді вже не кваплячись перевозив нас на той бік. Це колись. Тепер ми будемо переїздити залізобетонним мостом.
Ну, а тим часом переїдемо так ще раз і перевезе нас востаннє цей хлопець, що жваво підігнав до берега і вискочив, притримуючи човна.
— Скільки ж ти береш? — запитав я підлітка, як уже їхали, знаючи, що біля Охтирки човнярі, користаючись із того, що по весні через Ворсклу там немає не тільки залізобетонного моста, а навіть будь-якої греблі, деруть з перехожих сім шкір за перевіз.
— Гривеник, — була офіціальна відповідь.
— Ого. А чого ж так мало, — не міг не здивуватись я щиро, з такої мізерної, менш ніж трамвайної ціни.
— Так постановило правління.
— Хто?
— Та правління ж, — повторив хлопець байдуже, так ніби це давно й загальновідома річ для кожного, що то за правління.
— Що ж то в вас, питаю, — пароплавна компанія, чи як (згадав бо, що такі компанії були біля тої ж таки Охтирки, але знову ж таки зорганізувались вони для того, щоб встановляти дракон ячу ціну і не збивати її один одному)?
— Колгосп, — зруйнував хлопець мою гіпотезу одним круглим словом. І додав замість пояснення:
— П’ятак з колгоспівців, гривеник з інших.
Он як. Виходить, що ми вже на колгоспівській території і Ворскло – це тепер виключно колгоспівська монополія з усіма "кораблями".
— А де ж ти гроші діваєш? – поцікавився Гриша. Замість відповіді хлопець показав чекову книжку.
— Ну да. Але ж ти міг би й не записувати, — вів Гриша своєї, недбало попихкуючи цигаркою в синє небо. — Та ти, мабуть, і писати не вмієш, еге-е…
Хлопець, видно, розсердився й змірив Гришу пильним поглядом від цигарки аж до голих п’ят включно. Потім чвіркнув у воду і гордо відрізав Гриші зразу на всі підступи:
— Я колгоспівець.
А вже аж по хвилині красномовної мовчанки (а що, мовляв, з’їв?) додав:
— А за це мені пишуться трудодні. Чим більше я здам гривеників, тим краще для мене, о.
— Понятно…
Та Гриша даремно турбувався про гроші.
На березі, куди хвацько причалював, пропливши через лабіринт вуличок в очеретах, наш молодий боцман, був ще один, але вже літній його колега. Тут же при березі стояли ще човни і було чоловіка 8 пасажирів. Відібравши у п’ятьох квитанції (це колгоспів ці, як мені пояснили потім, а квитанції їм видають у конторі колгоспу замість грошей, спеціально на переїзд), а на інших, виписавши чеки й забравши гривеники, старший забрав п’ятьох і відчалив. Решту звелів забрати молодому.
— Одначе, тут жвавий рух, — не то в жарт, не то серйозно констатував Гриша, даючи на кладці дорогу новим пасажирам, що поспішали до пристані. — Це все в город, мабуть.
— У город, — охоче згодився котрийсь, маневруючи мимо.
Вечоріло.
З купальні по насипу йшла юрба літніх жінок і затинали вони пісень, затинали як дружки по-дівоцькому. Що це вони, підгуляли десь, чи що.
— Яке сьогодні свято? — питаю в Гриші.
— Ніякого.
Диви. Як же це так, що й свята ніякого і літні жінки (селянки!) покинули десь печене й варене і свою індивідуальну замкнутість, зібрались отакою юрбою і, ходивши купатись, ідуть і вигукують пісень буденного дня?
Признатись, не те, щоб за останній час, а за ввесь свій вік (крім хіба на базарі чи в церкві) я ніколи не бачив, щоб тверезі жінки матері, вкінець засмикані і прип’яті до хати та збирались отакою юрбою та отакої загонистої співали, ще й голосисто виводили, щоб котилися луни лугом.
— Що це ви, — питаю, — дівуєте, чи жените кого, чи як?
— Еге ж, — озивається котрась зубата. — Женимо. А хіба приспічило? Галько! А біжи-но мерщій сюди, дивись який городськой. Та почекайте ж, мо’ й оженимо. Хоч одну, а з гурту виберемо.
— Це колгоспівці, — пояснив Гриша. – Дивуєшся? Ото ж бо. Я серед них родився й живу, а й то дивуюсь і не впізнаю. Не той народ. Це вони скінчили роботу і — гайда на річку. Щодня так…
Ось ми вже й біля цілі. Просто перед очима виринуло й розтяглося попід горою селище. Назвати його Старою Іванівкою у мене вже не вистачає мужності, а інакше — я ж бо не знаю, що там справді є. Хай буде поки що селище.
Але й то вже не колишнє, а навіть здаля відмінне селище.
У зелені тополь на колишній церкві (а церква це ж пуп) маячить прапор. Над шляхом хлопці тешуть і вкопують нові телефонні стовпи. Тягнуть дріт.
— Що це, електрифікація чи телефон?
Ні, це поки що телефон. Але незабаром буде й електрифікація, — пояснює присадкуватий чолов’яга з текою. Керівник, видно. Засмалений і запилений, він сідає поруч на допіру обтесаний стовп, закурює і, відповідаючи на запитання, діловим тоном розповідає про те, про що йому найбільше болить: про телефон, про електрифікацію…
Ось так ми відпочиваємо деякий час, гомонимо. Це на вигоні, перед самісіньким входом у село…
Хлопці закопують стовпи і тягнуть дріт.
А з насипу котиться безжурна дівоцька пісня. То йдуть матері, за кількасот літ уперше розкріпачені справді, випроставши спину і зідхнувши на повні груди, — то край мій співочий! Що був уже розгубив усі пісні і забув усі мотиви, крім печальних! Став на ввесь зріст і затинає юнацької, — радісно переживає весну відродження.
2. ТАМ ДЕ БУЛА СТАРА ІВАНІВКА
Білими сонячними трикутниками маячать крокви…
Насамперед мушу внести поправочку в Гришину й свою помилку. Не 300, а рівно 266 і не 6, а 13. Зробивши математичну маніпуляцію з відніманням, матимемо 253 й 13. От. Тут таки сталася катастрофа, сталася друга революція.
13 — це Стара Іванівка (смішно), але її немає, її не видно серед 253. А завтра її не буде зовсім, натомість буде 263, а три коли загубляться, то тільки через те, що їм не по дорозі, що попливши проти води, потонуть, як потонули й інші, що йшли проти, куркулями бувши.
Хто не з нами, той проти нас.
І ось ці 253 (двори, себто) розтяглися попід горою і хоч вони оддалік зовні мало чим різняться від Старої Іванівки, і хоч вони ще й досі ніби розпорошені, роз’єднані тинами і глицями, але то зовні, насправді ж віднині вони міцно пов’язані і становлять одне монолітне ціле, і ім’я йому – колгосп. Перший в районі колгосп, що не так давно виріс, а вже пишається з червоного перехідного прапора. Та про прапор і про інше згодом.
Тини й глиці — це вже не символ одноосібної відчуженості й егоїстичної ворожнечі, це вже просто будівельний (а почасти й паливний) матеріал. Все, що є з нього кращого, піде (і йде) на перебудову, на нову колективну будівлю, саме туди, де оце зараз серед селища дружно стукають сокири й дзвенять пилки. Там безугавно кипить робота.
Ви буди колись у Старій Іванівці, ви йдете нею через чотири роки і здивовано зупиняєтесь…і мерщій поспішаєте прочитати вивіску під червоним прапором. От.
Це майбутня, навіть і не фаланга Фур’є , а в стократ досконаліша нова форма соціалістичного співжиття.
Це колгосп. Новий колгосп імені небіжчика вчителя, т. Задорожнього.
Але, перепрошаю, — це тільки центральне колгоспівське дворище, обтикане допіру зведеними кроквами й наснажене будівничим гуркотом. Колгосп же скупчився навколо з усіма своїми замалим не півтори тисячами душ і мало не тисячею та гуртом засіяної і засадженої землі навколо.
Величезна сім’я…
Але не будемо стояти на вулиці й дивитись на крокви, бо нас може опанувати й скепсис. Ми, мовляв, бачили й не таке будівництво, он яке велетенське будівництво, а не якісь там крокви. І пішовши з вулиці, можемо так і залишитись при сумніві: яка ж, мовляв, різниця між старою Іванівкою і сьогоднішньою. Крокви поставити — дурниця, а завтра їх можна й порозвалювати. Кінець-кінцем, крокви є і в кожному дрібновласницькому господарстві.
Правильно. Не стіймо ж на вулиці.
* * *
Гриша пішов ще вчора полагоджувати свою справу, а я таки з учорашнього ж дня поліз по нишпорках, обмацуючи речі й людей, розпитуючи й гомонячи з своїми знайомими зі всею допитливістю й цікавістю, на яку тільки здібний, знавши це консервативне нерушимо село.
Я шукаю колгосп. Для мене важать не речі, а люди, ось ті самі, що я їх таки добре знав, знав їхню славнозвісну, здавалось непоборну дрібновласницьку обмеженість і був певен, що їх ніколи не переробиш, хіба що зруйнувавши вщент і кинувши в інше оточення.
Так от — я його знаходжу. Хай і впослі, але я теж відкрив Америку. Неймовірний і скептичний зроду (особливо щодо села) я її відкрив внаслідок якнайпильніших спостережень. І не для агітації — я її відрив для себе і здивувався. І не в кроквах — для мене важать не речі, а люди — і не в будівлях, — я побачив колгосп у людях.
Сам я був колись непоганий агітатор — мене на голу агітацію не візьмеш, — дай колупнуть (хоч я й не від селянського, а від робітничого кореня).
Отож я й колупав, де мені хотілося. Лазив і переконувався; гомонів із своїми знайомими і не впізнавав їх. Ну, і я можу сто раз залюбки підкреслювати, бачачи як на місці безнадійної Старої Іванівки виростає нова громада, що побачив колгосп у людях.
Ось у тих самих людях, що можуть ті крокви й будівлі ставити, руйнувати і ставити знову, що працюючи не за страх, а за совість, щиро пишаються з свого зростання, з свого одвойованого прапора.