І в диму пороховому...
Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.
Гомін... Буря... Коні... Тіні.
Передзвони. Перегули...
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.
Розімчали коні серце.
Рознесли його степами.
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.
Коні... Тіні... Передзвони.
Перегуки. Канонада...
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає...
Тоне...
Пада...
Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.
Обернулась, не сказала.
І, не сказана, пропала.
Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися* навіки.
За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки...
Беатріче... Беатріче!..
В час вечірній, час печальний
Я тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
і махорки тиміам...
1925
МОНГОЛІЯ
І
За Каспієм тиша і синь,
Сипучі піски Кара-Куми...
Іду я з вітрами один –
Ідем ми до сонця у куми.
Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
Шумлять і шумлять комиші над Аму*
І йдуть, і хвилюють ордою.
І шастає вітер, неначе Тимур,
По джунглях важкою ходою.
"Куди ви? Куди ви?... — шепоче крізь сон. –
Заорані соняшним ралом
І довтий мовчальник — азійський пісок,
І мертва брова Кос-Аралу.
Заорана слава... Умерли віки...
Давно одгриміли моголи...
Куди ви? Куди ви?.. До цих кишлаків?
Їм слава не сяла** ніколи!
Брудні і убогі там діти й батьки,
Покірні уздечці джамана***,
Пасуть свої вівці і ралять піски
Під спів, під молитву шамана
Брудні і убогі Алтай і Таджик...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту!
Куди ви?.. Куди ви?.."
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара,
І скаче пустелею вітер-басмач****,
І свище в пісках до Бухари.
Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
II
Пісок і пісок, солончак і кизил,
Узгір'я, та джунглі, та спека.
Нікого ніде,— тільки втома та пил
Та щось маячить там здалека.
То юрти, мов копи на полі чужім...
І знову — нікого до краю.
Десь інколи джунглями вепр пробіжить.
Десь тихо допшур* заридає.
В азійських пісках під шатром голубим,
Мов грач** недосвідчений шахи,
Розкидала доля злиденних рабів
Недавніх ярим-падишахів.
Верблюди і вівці... Собака та кінь...
і йди, хоч на край цього світу!
Над юртами — мертва, розпечена синь,
А в юртах — замурзані діти.
Пісок і пісок...
А як день догорить,
Аж десь з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри.
По мертвих пісках попливе караван:
Не турки, не гунни, не скити***,—
То тіні важкі, як тягучий туман,
То тіні віків пережитих.
Встають і проходять по мертвих пісках —
Пильнують уславлені вої
Єгипет,
Багдад,
Індостан
і Дамаск
І землі Росії чужої.
Проходять зирнути, чи й досі стоять
Їх межі од моря й до моря,—
Од мурів китайських до синіх Карпат,
Од хащів Сибіру по мрійний Багдад,—
Чи й досі їм землі в покорі?!.
Шумлять і шумлять комиші над Аму. Нікого...
А хто там з ордою?!
То шастає з воями грізний Тимур
В Європу важкою ходою.
Шепоче пісок від нечутних копит,
І хмуриться зморшками чоло.
Він знає, що там би азійський джигіт!..
Що треба б Європі Могола...
Та гей, і дарма. Одбуло — не вернуть.
Що вмерло — довіку не встане.
І ходить печаль від уральських розпуть
По соняшний Ганг Індостану.
III
Пісок і пісок...
Ось звідсіль Тамерлан
В Каїр становив свої стопи.
Ось цими пісками ходив Чингісхан
Трусити за душу Європу.
І тіпався світ від вузеньких очей.
І тьмарилось сонце від скрипу.
Дрижали в огні під азійським мечем
Європа,
Китай
і Єгипет.
Дрижали...
Умерло. Згоріли вогні.
Зогнили Монголії квіти.
Умерла луна у віках в далині...
Нікого ніде,— тільки юрти одні,
А в юртах — замурзані діти.
Брудні і убогі ойрот і таджик,
І сила кумисом полита...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту,
Не вирити силу...
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара.
І скаче пустелею вітер-басмач,
І свище в пісках до Бухари.
IV
Даремно шумлять комиші над Аму,
Даремно сумують ледачі.
Навіщо потрібен той сум і кому?
Навіщо цей вітер басмачить? —
Копає пісок, мов копитами Як,
Розгнузданий, дикий... Ой леле!
Чи з того ж прокинеться сила твоя,
Дрімотна азійська пустеле?!
Голодна...
Німа...
А як день догорить,
Ізнов з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри...
Давно одгриміли Чингіз і Тимур.
Змінила їх славу "Уклейка"*.
Даремно про давнє гнусавить допшур,
Та марить вві сні юломейка**:
"Куди ви? Куди ви?" — шепоче крізь плач.
Туди, де вогонь не згорає!
Звідтіль, де Батиєва слава цвіла,
З-під гір золотого Алтаю.
1926
НАД РОССЮ
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду,
Кличе когось.
Сонце встає і по барві
Світ розстеля,
Пальцями, ввитими в хмарінь,
Благословля.
Думу вудилища клонять
На поплавки.
Тихо...
Лиш шелести ронять
Рухи руки.
Часом рибинка дурненька
Вдарить на ґвалт...***
Й знову тихенько...
тихенько
Хвилі на вал.
Втомлений шумами міста,
Зойком сирен
Любий цей, в синім намисті,
Росяний день.
Любо так пити устами
Липневий сок,
Радісно стежить очами
На поплавок.
Шепче й киває осока
До ситнягів:
...Прийдуть одні в синій спокій,
...А там і другі.
Далі!
Іду звідціля я
Далі, до лук.
Радісно в серце ціляє
Соняшний лук.
Знову вудлища клонять
На поплавки,
Вдумливо шелести ронять
Рухи руки.
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду..
Кличе когось.
РИБАЛКИ
Сонце схилилось над кряжем –
Дивиться в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
"Нумо, Іван..."
Човен. Як сковзалка, води.
Весла — блискучі мечі.
Шепіт осоками бродить,
В далях хтось пісню виводить,
Та перепілка кричить.
Там, за тією сагою,
Там, де рокити старі,—
Сивий дідусь над кугою
Зніме з тичок ятері —
На ніч тихенько розставить...
Скриє тички в куширі...
І перехрестить осоки,
Щоб берегли до зорі.
Місяць і зорі високі,
Небо і води глибокі,
Зорі внизу і вгорі,—
Щоб берегли до зорі...
Сонце сховалось за кряжем,
Кануло в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
Сонце сховалось за кряжем.
"Нумо, Іван..."
1925
ТОВАРИШАМ
В намулі днів,
О, скільки вас завмерло,—
Погас вогонь, на попіл перетлів...
Багато кинули знесилено знамена,
Спалили кораблі.
Та то дарма!
Ну що ж...
(Нехай і шкода).
Де ж зичить нам довічного вогню?
Глянь! —
То йдуть весняним льодоходом
Нові
На ню,—
На працю ту,
Марудну і буденну.
Із гною зводити новітній Вавилон..
Осанна вам, знесиленим,—
Арену
Цю ви угноїли...
Я бачу ваші ймення,
Як вчую темп
Мозолистих колон.
Припало вам
Кипіти у вулкані.
Щасливий,
Хто м'ятежив і кипів...
Сьогоднішнє:
Скріпляти дрібен камінь
Трудних таких,
Политих потом днів.
Осанна ж їм,
Трудівникам невпинним.
Що йдуть з упертістю дрібної комашні
Робить основу небувалого донині...
Перекують хай на перо новій дитині
Ваш меч,
Гартований
В кривавому вогні.
ВУЛИЦЯ
Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні...
Огні...
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані,— там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.
Огні...
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна,—
Чоло молоньї колять і січуть...
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.
Біжать повз кам'яниць німих
Туди...
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим, тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль...
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться...
І крутяться на місці.
БРАТОВІ
Проходять дні...
Згадав я:
пах любистку...
Базарять горобці в хворості під тинами...
Дихнули млосно чебрецем піски злотисті,
Зашептані і заколисані борами...
Метелики на калюжках і жовтороті гороб'ята,
А за левадами, в багні — манюні воюни...
І ми, як воюни — з піску будуєм хату,
В ганчірника вудки міняєм за штани.
Дивилось сонечко, моргало і сміялось:
"Заждіть, ось матінка з поденної прийде..."
А ми безштаньками по берегу ганялись,—
Рогіз, лопуцьки їли цілий день.
Співали "Молочай" (а молочай колючий),—
Там про китайську душу й ще про щось,
Не знать мені, про що, лише такий співучий
Не стрінеться мотив, і стріть не довелось.
Татусь приходив пізно у суботу
У цеглі весь... Аршин і ватерпас... *
Заморений з надмірного клопоту,
Приносив суслики і сухарі для нас.
І весело було...
У даль шляхи манили...
Плели корони ми на Йвана з ситнягу...
І вірили у щось...
І вірити хотіли,—
В веселий сміх... у райдугу-дугу...
А потім —
хмарні дні...
А потім батько п'яні...
(Терпіння проточив слизький хробак)
І мати вічно бита...
Все, як у тумані.
Поденна...
Сльози...
Вкинулась злоба.
В брехні зросли, а няньчила ненависть...
(Ходу з жадобою присосує земля...)
І сині обрії онучами зап'ялись:
Позад — імла...
і спереду імла.
А там —
вогні... бої...
І рух швидкий невпинний,—
Щоб все вмістить, одразу світ обнять.
Та скорий рух прискорює горіння —
вітри і дим... і попіл...
Догорів?
Благословлю
ключі
вертать.
"ГАЗАВАТ"
То ліра війни і печалі...
Болить моє серце від болю.
М. Булатович
О, краю мій! О, мій народе сірий!
У перший раз (за скілько це віків?)
Підвів ти голову, затуркану без міри...
І знов хотять зіпхнуть тебе у прірву.
У прірву рабства, в царство батогів.
Недолюдки! Раби крові і злота!
Кретини від культури!
Як давно
У корчах б'ється світ — на зверхній позолоті
"їсть очі" вічних війн і заколотів,
Незмитого позорища плесно.
Переділили світ на шмаття між собою
І гризетеся, як собаки за маслак.
"Святиня..." —
І святих гуртуєте юрбою,
А раб
Мовчить, обдурений, та йде за них до бою,
Лише
стиска кулак.
Аллах, Христос, десь Будда і Єгова...
Силенна рать пророків і богів
І всі — святі, і всі жадають к р о в і,
Зовуть під прапором великої любові:
"На газават!..
На газават!.."
(за ваші упруги*).
Великий газават (облудливий і п'яний)
За віру!, рідний край... за націю... царя...
Укоськали раба Євангеллям, Кораном,
Днедавніх римлян нові могикани,
І ріже брата брат...
І десь горять
І плачуть діти в полум'ї пожарищ,
Збирають злидні в камені руїн.