Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.
Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.
— Розходьсь, розходьсь... представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.
— Е, дядьку Микито, вже було...
— От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..
Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.
Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.
Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.
— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.
В самого руки трусились.
Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.
Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.
Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.
— Чого ти?
— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.
Щось рипнуло, принишкли.
Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.
Тиша. Знову стук.
— Хто?
— Я.
— Та я, Ларин...
— А, Іван, ти... Зараз.
Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.
— Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.
Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:
— Гаси.
Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім'ю.
— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.
Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.
Пішли. Ларин проводив.
За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.
Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.
Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.
Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли.
Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам'яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.
...Липкий і тягучий морок.
Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.
— Хе-хе... Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер... жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.
Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) "казуса".
— А ліхтаря забув... отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.
— Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай... Хоча, от дурень я, Андрій же там...
Задзвонив телефон...
— Так... Я... Що?.. Що?..
Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух.
Втратив всяку рівновагу...
Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.
Коли Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо... Ні лиця на ньому, ні вигляду...
Без всяких ознак життя.
Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.
Ніяк не міг збагнути всього, що сталося... Потім до телефону і подзвонив:
— Дайте міліцію...
А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.
(Журнал "Всесвіт", 1927, № 37)