Отже, Софія з джмеликом разом повернулися до дупла й продовжили розмову:
— Послухай, дорогий Кульбабчику, зазвичай сім'я джмелів справді живе короткий вік, покоління дуже швидко змінюються, але яке яскраве і насичене джмелине життя! Поживеш — побачиш. Від вашої праці дуже багато всім-всім користі. Взагалі, ви — одні з найдавніших мешканців Землі. Ви живете десятки мільйонів років на Землі. Ви надихали великих художників та мрійників-винахідників на чарівні картини та створення сучасних гвинтокрилів і літаків!
— Це дуже цікаво! Дякую! — всміхнувся Кульбабчик. І раптом знову засумував:
— А бджоли живуть довше? — вже з відтінком заздрощів запитав джмелик.
— Бджоли живуть довше, — підтвердила Софія.
— Я їх не люблю! — дзумкнув джмелик.
— Навіщо витрачати свій час на нелюбов?
— А й правда, навіщо, — зітхнув та швидко погодився із Софією джмелик.
— Я хочу, щоб ти пишався своєю джмелиною родиною: ви, наприклад, значно працьовитіші, ніж бджоли!
— Це правда?
— Так!
— А вони хвалилися, що все інакше!
Софія всміхнулася.
— Так, послухай мене, Кульбабчику, ви, джмелики, настільки теплі всередині свого маленького тільця, що ви єдині, хто здатний рано-вранці, коли повітря для інших комах ще холодне, збирати нектар.
— А бджілки так не вміють? — з іскорками перемоги в маленьких оченятах запитав Кульбабчик.
— Ні, не вміють. Але я не про це, — серйозно мовила Софія. — Любий, не витрачай своєї енергії на злість, заздрощі.
Тут підвелася старенька сова й додала:
— Ви, красені-джмелі, працюєте поки світить сонечко: зранку до вечора. Упродовж дня облітаєте в п'ять разів більше квітів, ніж бджоли. Так що пишайся собою та своїми працьовитими родичами!
Кульбабчик подякував Софії та її матусі за щиру розмову. Й щасливий повернувся до свого гніздечка. Всі джмелі родини Кульбабчика після тяжкої, але дуже приємної праці над квітами яблуневого саду відпочивали. Не спала тільки мати, все чекала на синочка:
— Ой, Кульбабчику, довго тебе не було. Переживала! — і Мати-джмелиня крильцями заколисала синочка.
Весна-літо пролітали, як завжди, дуже швидко. Якось Кульбабчик вночі порахував, що йому лишилося жити менше двох тижнів. І джмелик сам собі пообіцяв:
— Я не буду жалітися та заздрити бджілкам. Житиму кожен день яскраво, бо я так щемко люблю луки ароматних трав та квітів, пишні квітучі сади; люблю всю свою смугасту родину, яка дружно вмивається вранішньою росою та теплим дощем, яка класно працює, а потім гарно відпочиває: смачно снідає медом та співає джмелиною мовою веселих пісень.
Минули два тижні… Проте ніхто із джмеликів з великої дружної родини сном не забувся… У всіх був гарний настрій, всі продовжували завзято працювати. Кульбабчик усім читав книжку чарівних казок, яку йому подарувала старенька сова. Всі були щасливі.
Минув ще тиждень. Потім ще. Листя на деревах позичило в сонця золоті барви, настала осінь. Від своїх друзів-метеликів Кульбабчик почув, що знову до мами прилетіла сова Софія. Зачерпнув джмелик у квітку-дзвіночок меду й поніс як гостинець до Софії та її старенької мами.
— О, Кульбабчику, тільки-но про тебе згадували з мамою! Вітаю!
— Добридень! — поставив кошика й став добирати слова, щоб запитати про те, що бентежило. Софія прочитала його думки.
— Мабуть, дивуєшся, що ти й уся твоя родина продовжуєте радіти Сонечку, дощу, травам, хоча літо вже минуло, адже так?
— Так, — задумливо відповів Кульбабчик.
— А ти радій! Ніхто нічого в нашому дивовижному житті не може передбачити. Ніхто! Навіть наймудріші, найстаріші серед нас. Але кожна добра справа винагороджується. Щоразу по-чарівному. І це закони життя на Землі.
— Це означає, що можу жити вічно, скільки захочу, так? — хитро замружився Кульбабчик.
— Вічно — ні! Але скільки будеш відчувати силу, бажання та потрібність світові!
— Я житиму стільки, скільки відчуватиму свою силу, бажання і, що потрібний, — задумливо повторив слова Софії Кульбабчик.
— А мені час повертатися до своєї домівки. Рада була побачитися, Кульбабчику! — почув уже над собою голос Софії, яка швидко здіймалася у височінь.
Кульбабчик подякував Софії та й полетів додому, до родини, бо на нього чекало багато справ.
Казка про Білого ворона
У Львові на даху старого будинку навесні в родині чорних воронів народилося біле пташеня, та ще й із блакитними очима. Батько неабияк засмутився через це. Адже їхній рід шляхетних круків дуже відомий серед міських воронів. Вони були скрипалями, якими пишалося все місто. У них завжди народжувалися міцні, здорові й обов'язково чорні пташенята. Поява білого вороняти була дивним та жахливим випадком на думку більшості чорних ворон.
Пташенята підростали, але біле вороня залишалося білим і з кожним днем все більше дратувало батька й особливо сестер з братами. Надії батька, що білий ворон з часом потемніє, не справджувалися.
Брати та сестри з чорним оперенням постійно дражнили білого. Захищала бідолашного тільки мати. Мало того: білий птах ще й відмовлявся їсти м'ясо! Мати крадькома годувала його кашами, ягодами та різним насінням.
Обурення батька зростало що не день: син не хоче полювати, не їсть як усі… Якось білий птах залишився наодинці з ненькою:
— Мамо, я вже підріс, літаю, зумію сам себе прогодувати. Я полечу від вас?
— Може, синку, так справді буде краще!
Змахнула сльозу, обняла крилами сина й відпустила. Білий ворон полетів. Довго літав, допоки не знайшов на Замковій горі дупло в старому дубі.
Він часто навідувався до батьківського дому, підглядав у віконце, як там живуть його рідні, але залітати до оселі боявся. І дуже сумував за мамою. Інколи все ж вони бачилися: залітав до неї, коли всі інші були на полюванні.
Минуло кілька років. Поступово птах звик до самотності. Й одного зимового дня Білий ворон дізнався від своєї далекої родички сороки про пожежу у батьківському будинку. У країні точилася війна. На жаль, скрізь було небезпечно, навіть у таких захищених містах як Львів. Брати й сестри Білого ворона у той час були на гостині в своїх лісових родичів, а батьки загинули в полум'ї.
Ох, як тяжко переживав білий птах утрату батьків. Вибачив усі дитячі образи братам і сестрам та вирішив полетіти до них. Круки-погорільці після страшної пожежі перебралися на дах сусіднього будинку. Довго спостерігав за ними здалеку. Але в серці Білого ворона не зникав острах, що його не приймуть рідні. Тож вирішив вдатися до хитрощів. Підлетів до старих будинків, що оточуюють міську ратушу, залетів у кілька димарів й вилетів звідти чорним птахом. Поглянув на своє відображення у шибках — і не впізнав себе. Заспокоївся, отже, брати й сестри теж не впізнають.
Прилетів і тихо постукав у вікно:
— Вітаю! Це я, ваш далекий родич з Києва, пустіть, будь ласка.
Чорні ворони впустили родича. Нагодували ягодами, пригостили чаєм. Й почали розпитувати про Київ, в якому ніколи не були. А зараз через війну боялися туди летіти.
Білий ворон був дуже розумний. Він, незважаючи на свій юний вік, багато знав, у покинутих будинках шукав книги з історії птахів, тварин, людей і читав, читав…
— Київ чарівний, як і Львів, у будь-яку пору року. Проте кожне місто зі своїми обличчям і характером ні на кого не схоже, як, наприклад, і птах, — Білий ворон розповідав про Київ та Львів так цікаво, що брати й сестри літали з розтуленими дзьобами за ним по колу.
Рано-вранці одна з сестер вирішила гарно пригостити гостя й почала готували суп із… голуба. Білий ворон лише від запаху пташатини ледь не знепритомнів. Це помітили брати та сестри, але першого разу йому вдалося відвернути їхню увагу. Він запевнив, що дуже стомився в дорозі, йому трохи зле й він не хоче їсти.
Але й надалі, коли брати та сестри збирались на полювання й запрошували його з собою, білий птах завжди казав, що в нього щось болить: крило чи вушко. Все це почало ставати вельми підозрілим.
Якогось ранку чорнопера сестра звеліла всім летіти з дому, бо оселю треба ретельно прибрати та провітрити. І ось чорна пташина зграя вилетіла з-під даху. Аж тут пішов мокрий сніг. Деякі з воронів навіть захотіли повернутися додому, проте старша сестра не дозволила.
Вони кружляли всі разом понад містом, але здобич не траплялася. Вирішили податися на Замкову гору. І там серед вікових дерев помітили маленького горобчика, котрий кульгав через поранену лапку. Миттєво і гучно старший брат проголосив:
— Буде свіже м'ясо на обід! Бачите горобця, карр-карр. Мерщій!
Усі стрімкою зграєю впали на малечу. Усі, крім одного… Білий ворон підлетів збоку до горобчика і вибив його крилами з полону братів. А тоді відкинув у густі кущі.
А тим часом сніг, який перетворився на справжню хуртовину, змив сажу, яка встигла стати чорним пір'ям білого птаха. Раптом усі побачили, що це їхній рідний брат, який загубився для них кілька років тому.
Чорні брати та сестри були обурені всім: і тим, що Білий ворон їх обманював, і тим, що він зовсім не схожий на них, а надто тим, що мав нахабство лишити їх смачної їжі.
Вони погналися за ним. Наздогнали, нещадно били дзьобами. Безталанний білий птах ледь встиг сховатися в якусь покинуту нору. А хуртовина тільки посилювалася, вхід закидало снігом. Розлючені родичі-круки покружляли над норою та й полетіли геть.
Минуло кілька годин. Коли все вгамувалося, Білий ворон вилетів, розправив свої білосніжні крила й поглянув навколо: яке все було мальовниче, нарешті у місто прийшла справжня зима. Й хоча птахам взимку завжди складно, білий птах був щасливий. Це була його пора. Він був непомітним, його пір'я зливалося зі снігом… А ще на деревах лишилася справжня смакота: солодкі після перших морозів горобина, шипшина, можна було ще знайти горішки та шишки.
Наближався Новий рік. І ось до головного свята залишилося кілька годин. І саме тепер Білому ворону раптом стало дуже сумно. Він пригадав батька, маму, як вони разом з братами та сестрами збиралися великою родиною, прикрашали маленьку гілочку ялинки червоно-помаранчевими ягодами та золотими намистинками, їх матуся зберігала як талісмани ще від своєї прабабусі. Й хоча йому, крім мами, ніхто справжнього тепла не дарував, він усе одно дуже добре згадував ці родинні свята.