А їхали так довго тому, що дядя Кузя свавільно захопив весла і заходився гребти. Він запевняв, ніби замолоду здорово гріб, але раз у раз ловив веслами таких "щук", що ми з Павкою аж умлівали з досади. Ми ревно благали його віддати нам весла, але цей дядя Кузя був навдивовижу впертий.
Причалили ми до нашого постійного місця — біля жовтого каменя. Зелена Гатка — це такий довгастий острів вздовж правого берега Дніпра, весь порослий деревами та лозняком. Дядя Кузя вискочив з човна, поплював на пухирі, що понабігали на долонях, і запитав, що йому робити далі.
Ми попросили його нарізати жердин для намету. Дядя Кузя озброївся ножем і подався у зарості.
Поки він різав жердини, з нами сталася велика прикрість. Ви знаєте Славка Шуляка з сьомої школи? Ні? Дивно, його весь берег знає. І от цей самий Славко Шуляк з компанією наскочив на нас і хотів зігнати з нашого місця, бо йому, бач, воно теж до вподоби! Ну, тільки не на таких напав! Ми з Павкою теж не слабаки, ми твердо відказали, що нікуди не підемо і краще нехай не лізуть, бо знатимуть! Тоді Славко став нахабно наскакувати на нас з кулаками. Ми з Павкою теж не стерпіли, та й хто б стерпів? Але їх було аж четверо, і нам таки добре перепало б од Славкової ватаги, якби не дядя Кузя. Він несподівано з'явився з-за кущів, шпурнув на землю нарізані жердини і, засунувши руки в кишені, мовчки рушив на противника.
Славко Шуляк спробував було огризатись: "Бач який, думає, як в окулярах, то його хтось боїться!" — але все ж трохи відступив назад.
— Що ти сказав? — страшним голосом гримнув дядя Кузя.— Ось я вам, шалапути, покажу, як вторгатися в чуже відомство!
В паніці Славкова компанія вмить накивала п'ятами.
Дядя Кузя засміявся, гордовито поглянув на нас, і я вперше подумав: здається, з цим кумедним дядею Кузею можна мати справу.
— По правді кажучи, я б не відмовився трохи підкріпитися,— признався дядя Кузя, ніжно поглядаючи на кошик з їжею.— А про дніпровську юшку я вже років із десять мрію…
— Вітько, а мухи? — сполошився Павка.— Ти не забув про мух?
— Це я забуду? — Я витяг з кишені й показав Павці коробочку з наловленими мухами.
— Зараз ми з Вітькою настьобаємо сухлаїв на юшку,— заспокоїв дядю Кузю Павка.— А після вечері будемо рибалити.
— Уточніть — що таке сухлаї і як їх стьобають? — зацікавився дядя Кузя.— Може, і я стьобатиму з вами?
— По-нашому це означає — наловити верховодок,— пояснив я.— Ми настьобаємо самі, а ви, Кузьмо Свиридовичу, краще хмизу на багаття назбирайте.
— О, щодо багаття, то я старий професіонал,— завірив дядя Кузя.— І багаття можу, і намет напнути можу. Коли я був піонером…
— Піонером? — здивувалися ми. Ось воно що, дядя Кузя також був піонером!
Павка зашморгав од хвилювання носом і — наважився:
— А ви… штани тоді теж рвали?
— Штани? Ну аякже! Звісно — рвав. Який же хлопчисько не рве штанів?
Павка радісно перезирнувся зі мною і з надією висловив те, що давно вже наболіло на душі:
— Певно, і на парі іноді каталися?
— Як? — не зрозумів дядя Кузя.— На якій парі?
— Ну… двійки у школі хапали?
— А-а, ти ось про що! Ну ні, братухо, чого не було, того не було.
Павка розчаровано зітхнув. Ну що ж, добре, хоч із штанами з'ясував, все ж, можливо, мати менше дорікатиме.
Доки ми з Павкою стьобали сухлаїв, дядя Кузя напнув на жердини плащ-намет і розпалив вогонь. Ні, я таки здорово помилився, гадаючи, що дядя Кузя занудливий буркотун. Та він же зовсім простецький дядько! А якби ви почули, як він весело виспівував:
Ми ковалі, червона молодь,
Ключі ми долі куємо.
Здіймайся вище, важкий наш молот,
В крицеві груди ми б'ємо, б'ємо, б'ємо!..
Юшка у нас вийшла на славу. Наївшись досхочу, ми стали човном на кілька метрів од берега — на глибині — і закинули частину закрихи. На гачки ми насаджували заздалегідь розбиту черепашку. В товстих дяді Кузиних пальцях черепашка розповзалася, мов шматочок драглів. Він довго мучився з нею, обурюючись: "Як може дурна риба клювати на таку гидоту?" Але, як я вже сказав, дядя Кузя був надзвичайно впертий і не заспокоївся, доки не навчився насаджувати черепашку, як справдешній дніпровський рибалка.
Дотемна ми наловили зо три десятки густірок, а дяді Кузі пощастило навіть витягти чималенького підуста. Тепер він уже розхвалював наш "метод" і обіцяв "обов'язково поділитися набутим досвідом зі своїми київськими приятелями-рибалками".
На ніч ми залишили рибу плавати в лозовому сапеті, а самі посідали навколо багаття й випорожнили до дна кошик з харчами.
— Якби ж тільки не проспати світанку,— зауважив я.— На світанку найкраще клює.
— Не проспимо, чого б ми проспали? Ось ранком станемо он туди, трохи вище, і натягаємо повен сапет риби,— разхвастався Павка.— Правда ж, дядю Кузю?
— Ану, тихше,— спинив його дядя Кузя.— Помовчимо хвилинку і послухаємо.
Павка замовк, і ми стали слухати, але нічого не почули.
— Чуєте?
— Ні,— призналися ми.
— Ну як же? — здивувався дядя Кузя.— Послухайте, як дихає Дніпро.
І справді — Дніпро дихав. Так: "хлюп-хлюп" — тихо і "хлюп-хлюп" — голосніше… "Хлюп-хлюп" — тихо й "хлюп-хлюп" — голосніше. Ніби людина уві сні, рівно й спокійно. А ми з Павкою ніколи й уваги на те не звертали.
Уздовж усієї гатки палали вогні, бо була субота, а в суботу на Дніпрі рибалок сила-силенна! Дядя Кузя задумався, і Павка (він уже зовсім перестав його боятися) запитав, про що він думає. Дядя Кузя засміявся і сказав, що пригадав свого знайомого київського композитора. "Ого! — сказали ми.— Композитора!" У нас з Павкою не було знайомих композиторів. Та дядя Кузя додав, що той композитор пише дуже нудну музику. І от, на його думку, якби той композитор опинився зараз тут з нами, послухав би, як дихає Дніпро, побачив би ці вогні над водою, це зоряне небо, то, напевне, і написав би щось путнє. Це дядя Кузя відчуває по собі, хоча й не композитор.
Потім ми з Павкою вчилися співати давньої пісні — "Ми ковалі". Дядя Кузя казав, що це одна з найкращих пісень, і ми повірили, бо й нам вона дуже сподобалася. Особливо лунко у нас виходило: "Б'ємо, б'ємо, б'ємо!"
Вже перед світанком ми заповзли в намет, щоб хоч трохи поспати.
* * *
І, напевне, любісінько проспали б схід сонця, якби не розбудили в'їдливі комарі.
Ми з Павкою були певні, що дядя Кузя, напрактикувавшися звечора, почне завзято рибалити. Але він чомусь не дуже пильно стежив за поплавцем, а все більше роздивлявся навколо, ніби раніше не бачив, як за лиманом сходить величезне червоне сонце, як несподівано з'являється з прозорого туману весь вогнистий від проміння пароплав, як ранковий вітрець осипає росу з тонких лоз… А може, він, бідолаха, і справді нічого цього не бачив? Хіба в тому міністерстві що побачиш?
Раптом Павка вирячив очі й диким голосом прошипів: "Підсаку!" Я схопив підсаку і, вибравши влучну хвилину, підвів її під рибину.
Оце-то був підуст! Підустище!!! Дядя Кузя аж підскочив і поклявся — будь-що, а переплюнути отого задаваку Павку. Я теж так вирішив, та дарма: такі підусти щодня не клюють.
Закриха наша скінчилася, до того ж риба клювала дедалі гірше. Пора було вертатися додому.
До нас наближався буксир.
— Причепимось? — запропонував Павка.
А що ж, шмагати на веслах проти течії, коли до причалу шість кілометрів, а ми вже зголодніли, мов вовки? Дядя Кузя теж визнав, що наш план "цілком раціональний" і до нього він залюбки приєднується.
Буксир тягнув за собою шестеро барж, і ми, порівнявшись з останньою, причепилися до неї.
На лихо, на цій баржі попався дуже сердитий шкіпер. Він лежав проти сонечка, голосно лаявся і погрожував нам усілякими карами, якщо ми не відчепимо човна. Підвестися ж самому й відчепити нас йому, очевидячки, було лінь. Дядя Кузя теж не мовчав і гаряче звинувачував шкіпера у бездушному ставленні до живих людей. Отак, під крик і сварку, ми й плили собі за буксиром.
Вже біля самої пристані шкіпер захрип і перестав кричати. І ми вирішили плисти далі — аж до нашого причалу.
За пристанню ми зустріли київський пароплав, що йшов до Наддніпрянська. На його палубі було багато народу. Я звернув увагу на якихось людей з портфелями в руках: вони схилились через поручні палуби і пильно придивлялися до нашого дяді Кузі, показували на нього руками. Я запитав дядю Кузю — чи не знає, хто вони такі? Він сказав, що знає: то їдуть члени тієї самої авторитетної комісії, головою якої був він. Та ці авторитетні члени, видимо, ніяк не могли збагнути — дядю Кузю чи не дядю Кузю вони бачать перед собою. Та й не дивно, адже на ньому був старий, з проламаними крисами, солом'яний бриль, вилиняла гімнастерка і солдатські, підкачані до колін, штани. Тільки окуляри залишилися ті ж самі — київські.
В цей час сердитий шкіпер на баржі, відпочивши, підвівся і щосили загорлав:
— Ану, відчепи човна, гладкий чорте! Чуєш? Бо й окуляри позбиваю!
— Від чорта чую! — миттю відгукнувся дядя Кузя.— Бач, розвалиться його паршива баржа, коли ми ще трошки проїдемо. Сам розлігся, немов ситий кіт, і думає, що нам легко на веслах шмагати!
Авторитетні члени стенули плечима і відійшли від борту. Вони вирішили, що це все-таки не дядя Кузя.
А дядя Кузя зірвав з голови бриля, помахав ним услід пароплавові й бадьоро гаркнув:
— Привіт, сухлаї! В понеділок зустрінемось!
Я вже не міг роздивитись обличчя авторитетної комісії, тільки бачив, як вона заметушилася по палубі.
Сердитий шкіпер лаявся з дядею Кузею аж до нашого причалу. Коли ми, нарешті, відчепилися, він, здається, був навіть невдоволений з того,— з нами йому було веселіше. На прощання дядя Кузя кинув шкіперові на баржу пачку цигарок і сказав, що з великою приємністю проїхав за буксиром. І ми, забравши улов, пішли додому.
От і все. Бо потім дядя Кузя став працювати в отій своїй авторитетній комісії, і я його більше не бачив. Але, признатися по правді, з того часу я таки став заздрити Павці за його дядька. Незважаючи навіть на те, що Ївга Свиридівна, як завжди, випікав ним Павці очі.
Тепер ми з Павкою з нетерплячкою чекаємо наступного літа, бо дядя Кузя твердо пообіцяв нам махнути рукою на всякі курортні Сочі й приїхати до нас у Наддніпрянськ на всю відпустку рибалити.
І що ж ви думаєте? Неодмінно приїде!