Жінка зітхнула, але, зітхнувши, скоро заспокоїлась і затараторила. Вона дивиться на мене здивовано й питає: невже я не знаю Павла Єрмолайовича Романенка? Не знаю? Це її чоловік. От він стоїть! Вона з ним організувала комуну. Це перша комуна в їхньому селі.
Підходить Павло Єрмолайович — чорненький, невеличкого зросту чоловік. Він, очевидно, нічого не має проти комуни, навіть мало того: він радий комуні. Але він з більшою охотою почав розповідати мені про імперіалістичну війну і про те, як він дезертував з фронту. Коли він стихає, Романенкова знову насідає на мене.
— І дурна ж ота Пріська. Вона думає, що я відіб'ю в неї чоловіка. На чорта він мені здався? Що мені, мало свого? А от червоний куток занехає. Їй-богу, занехає! Повірте мені! Вона ж зовсім не образована.
— Це ви про червоний куток у комуні?
— Та в комуні ж!
І далі, мій друже, вона малює такі картини майбутнього своєї комуни, що навіть не віриться, що перед тобою стоїть зовсім доросла 35-літня (приблизно) жінка. Я бачив її усуспільнене господарство: плохенька шкапина, плужок і зовсім не злий собака: ввесь час махав мені хвостом. Павло Єрмолайович і Романенкова мають двох дівчат, старшій років 12.
А втім, все це тебе не обходить, і тому дозволь тут же сказати, саме чому я згадую в своєму блокноті цю жінку з степового краю.
Річ у тому, що в той час, коли Романенкова горіла пожаром неповторної революції, — саме в цей час в другій кімнаті "інтелігентні" сестри (можливо, милі, ласкаві жінки) демонстрували перед агітаторами жахливу некультурність і не менш жахливу відсталість. Одна, наприклад, коли її щось запитали про реконструкцію народного господарства, — вона, наприклад, навіть не зуміла вимовити це слово: "реконструкція". Правда, друга щось дуже упевнено говорила про Руссо, але й це не урятувало становища: мій подорожник, дуже мила і справді-таки інтелігентна людина, одвів мене в куток і сказав з болем:
— Який маразм! З якими негідними засобами вона робить спробу приховати свою порожнечу! До неї ж личить цей Руссо так, як приблизно до корови сідло. Але і не в цьому річ: річ у тому, що вона, ця міська "інтелігенція", інакше себе й не уявляє, як пупом землі. Яке нахабство!
Мій подорожник вийняв нервовим рухом портсигара й запалив папіросу.
— Нахабство і справді неабияке! — підтвердив я і одійшов до столу.
Але не встиг я сісти на лаву, як до кімнати зайшов один із наших візників і сказав, що надворі… дощ.
От тобі й маєш: тільки-но лютував бадьорий холодний вітер і раптом — дощ.
— Ви не дивуйтесь, — підходячи до мене, промовив т. Скляров. — Дощ зовсім не випадково саме сьогодні пішов; не завтра ж ми збираємось до "коровників"?
— До яких це "коровників"? — спитав я.
— А от за дві години побачите! — і товариш Скляров усміхнувся милою усмішкою.
І тоді я почув, що таке "коровники", і узнав я, чому саме сьогодні пішов дощ. Почуєш і узнаєш і ти, друже, коли будеш читати четвертий уривок із мого блокнота. А поки що — до побачення.
…Увійшла дружина Павла Єрмолайовича Романенка й сказала, звертаючись до мене:
— От вам, товаришу, наша адреса. Пришліть, пожалуста, для нашої комуни хоч невеличку бібліотеку. Пришлете? Ну, так тоді я вас нагодую добрим узваром. Ходімте!
Ми вийшли на вулицю. Йшов дрібний, мало не осінній дощ. Дружина Павла Єрмолайовича Романенка бадьоро ступала по калюжах і коли поверталася до мене, то в її очах я бачив той же надзвичайний блиск від пожару неповторної революції.
У р и в о к
ч е т в е р т и й
Третє відділення комуни "Червоний маяк"…Степовий шарабан похитується на ресорах, коні, "як огонь", розкуркуленого степовика енергійно вистукують копитами. Летить багно. Степова даль в тумані. Зрідка, коли налітає темна хмара, дощить.
Хоч я й їду до "коровників", але про "коровників" у цьому уривкові, так, на жаль, нічого й не занотую: по дорозі хутір, і не сказати про нього я ніяк не можу.
— А це що за хатки попереду маячать? — спитав я.
— Та це ж третє відділення нашої комуни — "Червоний Маяк", — відповів мені візник, хльоскаючи батіжком по спині норовистого правого жеребця Майора.
— Ну, так ви, будь ласка, зверніть на деякий час і туди.
За п'ятнадцять хвилин ми вже входили в перше дворище чотирьох осель. Великий плац був порожній, коли я заступав повз призьби. І тільки підійшовши до одного із хлівів, я побачив у ньому діда.
— Драстуйте!.. Здоровенькі були, діду!
— Га? Драстуйте!
— Хто тут у вас за керівника?
— За керівника, кажете? А хто його знає!
Скляров, що тут же був біля мене, трохи зніяковів: він допіру так гаряче рекомендував мені цю комуну — і раптом такий пасаж: невідомо навіть, хто керує відділенням.
— Що ви, діду, говорите! — з ледве помітним роздратуванням в голосі кинув він. — Так без догляду й хазяйнуєте?
— Чому там без догляду! Єсть там… — і дід махнув кудись рукою.
І саме в цей момент, відчинивши двері хати, на порозі зупинилась жінка. Скляров звернувся до неї. Вона підійшла до хліва й стала біля діда. Це була дуже мовчазна жінка, але це все-таки не пошкодило узнати від неї, що саме вона й керує оселями. Порається біля печі на 11 чоловік (їх тут зараз нема, це столярі й плотники, вони зараз в першому відділенні, і тільки обідати прийдуть сюди), — порається біля печі й керує цим селищем.
— Ви давно тут? — звернувся Скляров до господарки. — В комуні?
— Та з самого заснування колективу, — тихо посміхнулася та.
— А як же ваше прізвище?
Жінка сказала. І узнали ми, що це — дружина голови місцевої комуни. Скляров з задоволенням поінформував мене, що чоловік цієї жінки — відомий в районі активіст.
— Вас, мабуть, прислали сюди дати порядок цьому молодому відділенню?
Жінка ще раз тихо посміхнулася:
— Так.
Ми пішли оглядати хліви. В першому збилися вівці — до сотні. Пахло специфічним запахом.
— В цьому році підвезло нам, — сказала жінка, посміхаючись тією ж тихою усмішкою. — Що не вівця — то й пара. В оцьому місяці якраз зарясніли.
Скляров зловив маленького кучерявика й ніжно гладив його своєю долонею. Потім ми, пішовши на другий бік дворища, оглядали реманент.
— А на снігу не лежали? — питає мій хазяйновитий чичероне. — В декого, кажуть, реманент на снігу і досі вилежується.
— Ні, у нас цього не було.
Заходимо в хату. Пахне хлібом і ще якимсь невідомим запахом. В хаті пристаркувата жінка й дівчина років 7. Тут же я узнаю, що цю оселю тижнів два тому обстрілювали куркулі.
— Ну, а тепер тихо, — сказала керівниця відділення. — саме з того часу стало тихо, як ліквідували двох глитаїв, що ото поруч нам жили.
— Ну, комунарко, — звернувся я до маленької дівчинки, — Подобається в комуні?
— Ще б пак! Звичайно, подобається, — відповіла за дівчинку підстаркувата жінка. — Молочко для дітей єсть, хлібець єсть, а як весна прийде, до ясел відправимо. Вони тепер у нас зовсім по-камунському живуть. Молоде покоління требує іншого порядку: навіть з однієї миски не хоче їсти — давай їм тарілочку.
В хату зайшов і дід. Скляров, очевидно, ніяк не хоче пробачити старому його несподівану виходку біля хлівів, і тому він тут же вступає з ним в розмову. Із розмови виясняється, що, по-перше, діда нещодавно прийняли до комуни, а по-друге, виясняється, що старий — малосвідома людина і до того ж, мабуть, ніяк не може примиритися з тим становищем, що комуною керує не він, а така тихенька собі жінка.
— Але все-таки скажіть, діду, — знову запитую я його. — Як ви дивитесь на комуну: краще вам жити тепер, ніж жили ви раніш, чи гірше?
— Та про мене що? Однаково!
Але далі виходить, що зовсім не однаково, далі дід з зітханням згадує про час, коли він мав корову й конячку. Ми, звичайно, цікавимось, коли ж це було і де поділися його корова й конячка. І чуємо від діда, що це давно було і що корову й конячку заїли злидні. Словом, в особі діда ми розмовляли з типом того незаможника, який цілий вік мріяв зробитися хазяйчиком і якому тільки стареча неміч стала на перешкоді в його прагненні до підкуркульників.
— Зупинишся біля коней, подивишся на вівці і думаєш, що ти й справді хазяїн, — втішає себе старий і виймає із кишені люльку.
"Втішай, втішай, — думаю я. — Так втішає себе, можливо, не один дід, як ти, з третього відділення комуни "Червоний Маяк", Але таких онанітиків, на радість, серед молодого покоління я вже, діду, не бачу. Саме серед робітничо-селянського".
…Степовий шарабан знову похитується на ресорах…
У р и в о к
п ' я т и й
Олександрівські "коровники"Дозвольте одразу ж почати з того, що ми — на кордоні з Артемівщиною. Від Олександрівки, як і від решти найближчих сіл, заводи (Краматорський, Костянтинівський тощо) за кілька невеличких кілометрів. Отже, нічого нема дивного, що багато мешканців цих сіл працює, на згаданих заводах. Ці мешканці — дуже цікавий тип робітника: за часів середової, себто громадянської війни, себто з тих часів, коли по заводах надзвичайно важко було працювати, ці робітники, завівшись доброю коровкою і непоганим клаптиком землі, жили по селах і вичікували. Тепер вони, звичайно, знову працюють по заводах… не покидаючи, як і треба чекати, ні коровки, ні свого доброго клаптика землі. Прозивають їх тут "коровниками", а з якої ласки — про це ви будете читати далі…
…Ландшафт непривітливий. Чи то дощ забруднив це селище, чи, може, й справді люди тут якось інакше живуть, — у всякому разі і будівлі, і вулиці — все нагадує найглухіші закутки Слобожанщини. Це вже не Степ. Урочистості теж жодної: ні червоних прапорців, ні навіть… хазяїв.
— Скажіть, будь ласка, де живе ваш уповноважений? — запитуємо людину, що раптом виринула із воріт.
— А хто його знає! Оце днями розвівся з жінкою, так хто його знає, де живе.
Ми рушили до школи і по дорозі натрапили на помешкання Коопзерна. Увійшли. Поздоровкались. Сидять дві похмурі людини. Завкоопзерна і його секретар. Зав відповідає неохотно, хоч із розмови й виясняється, що Склярова він давно знає. Вияснюється також, що зава допіру переобрали: раніш він був ще й уповноваженим сільради.
— А де ж уповноважений новий?
— А я почім знаю?
Скляров і тут показує себе хазяйновитою людиною: ретельно переглядає відчитні книжки, робить виписки, розпитує.
— Будь ласка, — подає він мені папку з папірцями. — За місяць "Райкоопзерно" надіслало сюди до 70 папірців.