А ти, комісаре, знай, що про тебе нам усе відомо. На Полтавщині в тебе дружина й двоє дітей. А там є наші похідні групи... Про наше побачення – нікому! Зрозумів? Виводьте!
Сабіна привезли в село, біля його хати розв'язали руки й хустку на очах. Олександрові залишалася година для сну.
Справи в колгоспі пішли успішніше. Селяни були раді своїм корівкам. Щодня до хат під'їжджала підвода з бідонами, в які зливалося молоко для держави. Рештки його залишалися колгоспникам. Роздав Сабін по дворах і свиней, і коней. Домовився, що селяни в травні здадуть їх колгоспові. На поля вивозили гній і перегній, готували парники й теплиці, очищали зерно для майбутньої сівби...
Після того, як він побував у криївці, минуло не більше місяця. Якось Олександр увечері прийшов до хати. Не встиг роздягтись, а на порозі – знову гості. Засмальцьовані однострої на хлопцях аж блищали – їх не прали щонайменше кілька місяців. Блищали безсердечною сталлю й автомати та кріс.
— Пане голово, ви арештовані! Поїдете з нами. Пістолета покладіть на стіл! – мовив старший із трьох і підійшов до Сабіна. – Не раджу чинити спротив!
Олександр витяг із-за ременя револьвер і поклав на край столу.
— Руки назад!
Зв'язали їх сирицею. На очі накрутили хустку, складену вчетверо. Вивели його на подвір'я й усадили на сани – сніг навколо ледь не по коліна. Везли довгою, як собача пісня, лісовою дорогою під завивання хурделиці й вовків-сіроманців. Не бачив Олександр ні великих смерек, ні сосен — лише вдихав насичений ароматний запах хвої.
— Тпру-у! – натягнув віжки візник, — приїхали!
Сабіна підвели до великої дірки в землі, що неподалік сосни, поваленої буревієм.
— Залазьте, пане голово, тут драбина. Друже Щасливий, приймайте гостя!
Олександр спустився на дно криївки. Щасливий велів хлопцям розв'язати гостеві руки й зняти хустку з очей. Перед Сабіним постала невелика кімната зі столом посередині. Стіни – із соснових стовбурів. Освітлювалася вона великим гасовим ліхтарем, що висів на стелі. На стіні – портрети Тараса Шевченка й Степана Бандери. В кутку – пічка-буржуйка.
— Сідайте, прошу! – мовив господар криївки, вказавши гостеві на табурет. Одягнутий Щасливий був у випрану й свіжовипрасувану гімнастерку кольору хакі, з-під якої виглядав комір вишиванки. Широкий офіцерський ремінь підперезував тонку його талію. Кремезні плечі аж двигтіли мускулами. На молодому обличчі – гарно підстрижені вуса й борода. – Михайле, а подай-но нам чаю!
Він сів навпроти Олександра й пильно глянув у вічі. У того обличчя гарно поголене, ніби на весілля зібрався. Жоден м'яз на ньому не здригнувся.
— То скажи мені, чоловіче добрий, — почав розмову Щасливий, — що тебе приперло аж із Полтавщини в наші краї? Там тобі роботи не було? І тут вирішив попрацювати?
— Була робота в райкомі партії, — відповів Сабін. — А потім викликали й сказали, що треба їхати на Тернопільщину й завершити колективізацію.
— І ти був упевнений, що нам тут колгоспи вкрай потрібні?
— А чому б і ні? Уяви собі, що селянин ваш має дві десятини землі, а в нього – четверо дітей. Кожному після смерті батьків залишиться по пів десятини. А в дітей буде ще по три-чотири дитини. Поділи пів десятини на три. Мізер! Тому краще створити колективне господарство, працювати в ньому, як робітник на заводі, отримувати зарплату грошима й продуктами.
— І про землю свою забути? – засміявся Щасливий. – А на трудодні отримувати копійки, які заберуть як позику державі.
— Чому забути? Це – селянська земля, тільки в спільній власності.
— І якщо хтось не хоче бути в колгоспі – йому його частку тут же віддадуть? Скажуть: "Візьми, дорогенький, працюй і дивися, що в колгоспі життя краще"?
Олександр не відповів нічого. Брехати, що так і буде не хотів. Добре знав, що з колгоспу ніхто нікому землю не віддає. Не хочеш там працювати – їдь у місто, а земля насправді вже не твоя!
Щасливий прочитав його думки:
— Виходить, що не все так гарно у вашому королівстві, товаришу Сабін?
Олександр мовчав, а щоб не видати хвилювання, взяв кухоль і відпив чаю з лісових трав: чебрецю, м'яти, підмаренника. Ці запахи повернули його в літо, коли демобілізувався й приїхав до рідного села. Дружина з дітьми вже повернулася з евакуації. Зустріч, сльози радості, мрії про майбутнє.
— Ні́чим крити? – запитав Щасливий. — Я багато розмовляв із твоїми земляками з Великої України. Тож розумію одне: колгоспи створюються радянською владою тільки для того, щоб можна було безкарно забрати все вирощене й вироблене в Московію. І саме кремлівські іроди розпоряджатимуться продукцією, а не селяни, не голови колгоспів і навіть не райкоми з обкомами! Москалі продаватимуть її, купуватимуть собі гарні авто, будуватимуть дачі, що сяятимуть золотом. А селянам – рабська праця й дуля з маком на вигадані трудодні. Так я кажу чи ні?
Сабін кивнув головою.
— Отож, комісаре! Таких як ти знищуємо, щоб окупаційна радянсько-більшовицька влада знала, що тут господарі ми. В одній із наших стрілецьких пісень співається (у криївці розстелився його гарний тенор):
Повстань, повстань, народе мій,
Берись за зброю вмить,
І хай під окупантами
завжди земля горить!
Щоправда, радянські композитори вкрали цю мелодію, а поети переінакшили текст, тепер їхня пісня "Священная война" звучить із усіх брехунців. Але, думаю, це не надовго. Ми повернемо собі нашу державу й пісні, нашу віру й усі народні скарби.
Щасливий усміхнувся, допив чай, сказав як зав'язав:
— Залишаємо тебе живим за те, що роздав маржину селянам. Тепер вони не приречені на голодну смерть. Бо врятує їх молоко. Хай по склянці на кожного мешканця, але це вже їжа. Отже, щось у тобі людське ще залишилося. Мені особисто ти сподобався тим, що не маєш переляку, не просиш пощади, як це робили твої попередники. Але знай, що тільки-но почую, що ти знущаєшся над народом – я й мої хлопці не забаряться. Повісять на гілляці, як і Коновалова.