Кому пахне земля

Роман Іваничук

Сторінка 2 з 2

Сюди-туди, а час своє знає: біжить, як борзі коні.

Директор повів рукою по лисині.

— Так, весна минає… А Олеся відколи не у вас? — різко змінив тему розмови, дивлячись в Павелкові очі, що раптом втратили милий блиск.

— Не у мене? Як це не в мене? А хто ж їй жерти дає, не до вашого гонору сказавши?

— Я не про це питаю вас. Хочу знати, відколи живе сама.

— Як це вас так дуже болить, то я можу сказати… Ну, від початку квітня… Але ви спитайте, хто дав їй бульби й дров?

Катруся, що весь час насторожено поглядала то на батька, то на гостей, аж підскочила.

— Неправда! — скрикнула. — Від лютого не живе у нас. А картоплю й дрова з колгоспу дали.— Сказала і злякано зіщулилась у кутку.

— Цить, щеня! — гаркнув Павелко й замахнувся на дочку кулаком. — Пробачте на цьому слові, люди. Ви б її потроху лупили в тій школі, бо дуже стало сиромудре.

Директор не відповів. Сказав до Олексія Андрійовича:

— Підемо до неї. А ви, — звернувся до Павелка, — зайдіть сьогодні до сільради.

Біля воріт почули, як закричала Катруся і прожогом вискочила на городи.

Від батькових побоїв легше стало на серці в Катрусі. Вона обійшла городами й заховалася за Олесиною хатою. Чула, як розмовляли директор і Олексій Андрійович.

— Може, в інтернат добиватися?

— Не можна дівчину від землі відривати. Я не радив би. Подивіться тільки на городчик. Це робота працьовитих рук.

— А класне керівництво взяли б?

— Багато маю навантажень.

— А все-таки?

— Що ж, спробую… Ну, де вона поділася?

— Розшукати треба негайно.

"Треба розшукати", — тьохнуло в серці Катрусі.

Олеся вирішила піти до тітки на Заріччя. Глафіра Петрівна не любить, товариші назвали підлизою, а свого поганого вчинку не простить собі ніколи. Занесла курчат до школи. Завгосп прийняв їх, похвалив Олесю. Потім зібралась і, замкнувши двері на колодку, пішла.

На царині Олеся зупинилася і поглянула на село. Хоч у пригорщі бери. В долині, понад ставами, — левади, м'які, оксамитові… Покотитись би по них, припасти до землі, як до матері. Школа великими вікнами дивиться, наче говорить: "Невдячна…" І рідна хата глипає одним вікном з-за Павелкового обійстя: "Тепер ми справжні сироти. І ти, і я…"

Дзвенить раннє літо над ланами, щебече і кличе:

"Вернися, Олесю, вернися до нас!"

Вже темно було, як до Олексія Андрійовича прибігли дівчата-семикласниці з Катрусею.

— Прийшла. Самі бачили.

Олеся недовірливо підступила, коли вони увійшли до її хати.

"Де ти була? Що ти задумала?" — хотів було спитати Олексій Андрійович, але по змученому обличчю дівчини зрозумів, що вона багато пережила за цей день і питати нічого не треба.

— Ти не дивуйся, Олесю, що я так пізно. Буду, мабуть, у вас класним керівником, отож і обходжу своїх учнів перед екзаменами. Де твій учнівський куток?

Олеся спочатку не зрозуміла, чи це серйозно. Дивилася недовірливо то на подруг, то на вчителя. Погляд її чимраз яснішав, сповнювався радістю.

— Як? А чому ж це?

— Полюбились ви мені от і все, — розвів руками Олексій Андрійович. — Ви хороші дітки…

Він довго й діловито роздивлявся по кімнаті, переглянув Олесині книжки, потім нахилився до прив'ялого букету бузку на столі.

— Не пахне вже. Ходімо, наламаємо свіжого.

В обличчя вдарило тепле вечірнє повітря, густе від солодкого запаху пшениці та п'янкого бузку.

— Чуєте, як пахне земля? — сказав учитель. — Пахощами дихає. Легко тому жити на світі, хто чує її подих, кому вона пахне…

Олеся обвела радісним поглядом дівчат, щаслива усмішка заясніла на її вустах — все погане забулося. Хто сказав, що вона сирота? Вдихнула запашне повітря і притулилась до учителя, як колись давним-давно до матері.

1 2