Сюди-туди, а час своє знає: біжить, як борзі коні.
Директор повів рукою по лисині.
— Так, весна минає… А Олеся відколи не у вас? — різко змінив тему розмови, дивлячись в Павелкові очі, що раптом втратили милий блиск.
— Не у мене? Як це не в мене? А хто ж їй жерти дає, не до вашого гонору сказавши?
— Я не про це питаю вас. Хочу знати, відколи живе сама.
— Як це вас так дуже болить, то я можу сказати… Ну, від початку квітня… Але ви спитайте, хто дав їй бульби й дров?
Катруся, що весь час насторожено поглядала то на батька, то на гостей, аж підскочила.
— Неправда! — скрикнула. — Від лютого не живе у нас. А картоплю й дрова з колгоспу дали.— Сказала і злякано зіщулилась у кутку.
— Цить, щеня! — гаркнув Павелко й замахнувся на дочку кулаком. — Пробачте на цьому слові, люди. Ви б її потроху лупили в тій школі, бо дуже стало сиромудре.
Директор не відповів. Сказав до Олексія Андрійовича:
— Підемо до неї. А ви, — звернувся до Павелка, — зайдіть сьогодні до сільради.
Біля воріт почули, як закричала Катруся і прожогом вискочила на городи.
Від батькових побоїв легше стало на серці в Катрусі. Вона обійшла городами й заховалася за Олесиною хатою. Чула, як розмовляли директор і Олексій Андрійович.
— Може, в інтернат добиватися?
— Не можна дівчину від землі відривати. Я не радив би. Подивіться тільки на городчик. Це робота працьовитих рук.
— А класне керівництво взяли б?
— Багато маю навантажень.
— А все-таки?
— Що ж, спробую… Ну, де вона поділася?
— Розшукати треба негайно.
"Треба розшукати", — тьохнуло в серці Катрусі.
Олеся вирішила піти до тітки на Заріччя. Глафіра Петрівна не любить, товариші назвали підлизою, а свого поганого вчинку не простить собі ніколи. Занесла курчат до школи. Завгосп прийняв їх, похвалив Олесю. Потім зібралась і, замкнувши двері на колодку, пішла.
На царині Олеся зупинилася і поглянула на село. Хоч у пригорщі бери. В долині, понад ставами, — левади, м'які, оксамитові… Покотитись би по них, припасти до землі, як до матері. Школа великими вікнами дивиться, наче говорить: "Невдячна…" І рідна хата глипає одним вікном з-за Павелкового обійстя: "Тепер ми справжні сироти. І ти, і я…"
Дзвенить раннє літо над ланами, щебече і кличе:
"Вернися, Олесю, вернися до нас!"
Вже темно було, як до Олексія Андрійовича прибігли дівчата-семикласниці з Катрусею.
— Прийшла. Самі бачили.
Олеся недовірливо підступила, коли вони увійшли до її хати.
"Де ти була? Що ти задумала?" — хотів було спитати Олексій Андрійович, але по змученому обличчю дівчини зрозумів, що вона багато пережила за цей день і питати нічого не треба.
— Ти не дивуйся, Олесю, що я так пізно. Буду, мабуть, у вас класним керівником, отож і обходжу своїх учнів перед екзаменами. Де твій учнівський куток?
Олеся спочатку не зрозуміла, чи це серйозно. Дивилася недовірливо то на подруг, то на вчителя. Погляд її чимраз яснішав, сповнювався радістю.
— Як? А чому ж це?
— Полюбились ви мені от і все, — розвів руками Олексій Андрійович. — Ви хороші дітки…
Він довго й діловито роздивлявся по кімнаті, переглянув Олесині книжки, потім нахилився до прив'ялого букету бузку на столі.
— Не пахне вже. Ходімо, наламаємо свіжого.
В обличчя вдарило тепле вечірнє повітря, густе від солодкого запаху пшениці та п'янкого бузку.
— Чуєте, як пахне земля? — сказав учитель. — Пахощами дихає. Легко тому жити на світі, хто чує її подих, кому вона пахне…
Олеся обвела радісним поглядом дівчат, щаслива усмішка заясніла на її вустах — все погане забулося. Хто сказав, що вона сирота? Вдихнула запашне повітря і притулилась до учителя, як колись давним-давно до матері.