Жаль

Незабаром почувся перший дзвінок, і почали сходитися та з'їздитись гості. Софія розмовляла з гостями, але між веселою розмовою у неї все снувалась думка: "А що ж то князя нема?"

Пані Турковська була зовсім заклопотана. Вона метушилась по цілій господі: то в салон зайде поговорити з гостями, то в кухню забіжить: просто зовсім зморилась. Добре, що Софійка вміє забавити гостей, а то вже прийшлося б розірватись. Пан Турковський щось не має таланту бавити гостей: повагом собі походжає по салону або сяде й поведе якусь поважну розмову з одним гостем, а за інших забуде. Зате ж Софійка звивається, мов ластівка: і з паннами пощебече, і з панями чемненько поговорить, і паничам щось закине.

Дуже їй весело сьогодні, вона любить велике товариство. Чому се тільки той князь не їде? Пора б уже!

Гостей все більше та більше прибува, а князя як нема, так нема. Се почало непокоїти навіть і пані Турковську. "Що, як він зовсім не приїде? Се вже бог зна що буде! Адже тоді панії висміють, бо всі знають, що князь мав приїхати. Правда, аристократи пізно приїжджають, але ж і для аристократа вже пора б!.."

Аж ось залунав дзвоник… Так, се він прибув, князь!

Князь повагом увійшов до салону. Він був чоловік вже немолодого віку, але ще бадьорий, обличчя мав досить приємне, довге сивувате волосся зачісував так зручно, що його не здавалось дуже мало. Був невеликого зросту, ціла його постать була дуже аристократична, рухи зграбні й поважні.

Господар і господиня пішли назустріч князеві. Господар надто низько вклонився князеві, господиня теж надто ввічливо повітала його. Князя попровадили до салону і рекомендували декого з гостей (звичайно, не всіх!); меншої дочки теж не рекомендували (нащо там ще з дітьми докучати князеві?). Тільки Софію підвели до нього.

– Наша дочка…

– Дуже приємно!

"Вона досить миленька!" – подумав князь.

Софія знов повернулась до пань, а князя почав бавити господар. Князь сидів на чільному місці, але йому було видко звідти рожеву канапку і на ній Софію. Софія чогось іще більше оживилась, її очі сіяли, обличчя злегка зашарілось. Вона то легенько сиділа на канапці, то зривалася з неї і миготіла поміж гуртом панночок. "Чистий метеличок", – подумав князь; очі його все звертались до постаті Софії. Нарешті, якось увільнившись від господаря, він почав поступати на той куток, де стояла нова канапка. Софія, власне, сиділа на ній і розмовляла з якоюсь панею, граціозно відкинувшись на спинку канапки і склавши ручки, її постать в ясній сукні гарно відбивала на рожевому атласі. "Далебі, вона премиленька!" – знов подумав князь.

Власне, тепер та пані, що розмовляла з Софією, встала, і князь постарався зайняти її місце.

Князь повів з Софією розмову: він зняв річ про міські зимові забави, концерти, театри і таке інше. Далі річ зійшла на музику (се теж тема досить звичайна в розмовах з панночками). Князь просив Софію заспівати що-небудь; вона довго відмагалась, далі згодилась.

Софія попросила якусь негарну панну провадити на фортеп'яно, далі заспівала французький романс "Si tu m'aimais!", досить чисто вимовляючи слова. Голос її не був дуже сильний, але, як то говориться, "для дому" дуже приємний; в її співі не було якогось великого виразу (та й сам романс не дуже вимагав того), але виспівала вона свою п'єску досить миленько. Під час того співу обличчя мало вираз невинний, але трошечки зальотний, вона разів зо два скоса поглянула на князя.

При перших нотах романсу князь усміхнувся і подумав: "А, і сюди залетіло теє "Si tu m'aimais"! О, князь чував той романс не раз! чув і в концертах від модних сопрано, чув його і в елегантних товариствах… Отже, прийшлось почути ще й тут. "Однак вона гарненько співає, справді, нічого собі! Чиста пташечка!" – думав князь, не зводячи з Софії очей.

– Дуже дякую! Ви вчинили мені правдиву втіху вашим співом. Vous chantez et enchantez, – мовив князь по скінченні того співу.

Софія тільки злегка всміхнулась на відповідь, скромно спустивши очиці. Князь просив іще співати, але Софія не схотіла, відмовившись утомою. Вона відійшла від піаніно і сіла знов на канапці. Князь сів біля неї знов, та щось уже й не відходив.

Пані Турковська з великою втіхою поглядала на ту пару. Проходячи біля дочки, вона кинула на неї уважний погляд, Софія відмовила їй тріумфаторським поглядом. "О, вона у мене розумна дитина!" – подумала пані Турковська.

Раз було князь поглянув на годинник: дванадцята година. "Чи не піти вже додому?" – подумав він, однак зостався.

Незабаром покликано було гостей до вечері. Князеві прийшлось сидіти поруч із Софією. Він їв небагато і мало звертав уваги на кулінарні заходи господині, але зате молодій господині, своїй сусідці, увагу немалу оказував. Пані Турковська не була в претензії на князя. "Справа наладжується добре!" – думала вона.

Через який час після вечері гості почали розходитись. Прощаючись, князь обіцяв відвідувати часами Турковських, "їх милу сім'ю". Нічого й казати, що сім'я та відповідала дуже радо на милу обіцянку.

Ледве зачинились двері за остатніми гостями, як Софія припала на канапку і, усміхаючись, замислилась.

– А що, мамочко, добре ми з канапкою поводились сього вечора? – питала вона у матері, лукаво поглядаючи.

– О, ти у мене розумниця! – відмовляла пані Турковська, теж усміхаючись. – Ну, що ж тобі князь там говорив? – запитала вона.

– Що?.. нічого… так, всякі речі! – відповіла Софія.

Пані Турковська любо поглянула на неї.

– Ну, добраніч, моя дитино! Ти, певне, дуже втомилась? – і мати надто щиро поцілувала свою любу доню.

Заснувши, Софія потопала у золотих снах.

Примітки

2

У тому спогляданні застала Софію Надя, увійшовши в салон.

– Що ж то, знов до роботи берешся? – спитала вона в сестри не без іронії в голосі.

Взагалі від тої пори, як канапка стала в хаті, сестри зробились якось менше прихильні одна до другої. Надя майже завжди оберталась до сестри з якимсь посміхом, а та відповідала їй гордо або з прикрістю. Так само й тепер Софія відповіла на те запитання не дуже мирним тоном:

– А що ж? Хіба й мені так, як тобі, треба сісти та скласти ручки? Адже сьогодні теж будуть гості, то, здається мені, не пошкодило, якби й ви взяли стирочку та хоч би з того піаніно трошки пил змели!

– Змітай сама, коли вже тобі так до сподоби тая робота! А мені не потрібна ні тая робота, ні тії гості! – і з тим словом Надя вийшла з хати.

Софія мало звернула уваги на тії слова, її тільки вразив тон, з яким Надя вимовила те слово: гості.

"Що вона собі думає? Завжди, як має князь прибути, то вона мені якісь штуки строїть! Що я їй винна?.. Ну, та дарма!.."

Софія скінчила роботу, старанно сховала стирочку, потім вернулась і сіла на канапці. Вона так любила сидіти на тій рожевій канапочці і потопати у рожевих мріях. Тут їй ніхто не заважав марити досхочу. Сливе по цілих днях вона сиділа там, і тільки які-небудь гості перебивали її мрії, – найчастіше то був князь.

"Він досить приємний, той князь. По всьому видно, що аристократ: і манери, і вирази, і поводіння – все те в нього так тонко, аристократично виходить. Тільки, що не дуже молодий, але які ті молоді, що я бачила: ні один з них не вміє так гречно розмови повести, так до ладу все сказати, як той князь… Що-то як чоловік багатий: якось зовсім інший вигляд має, навіть рухи немов якісь вільніші… от як у князя… Сьогодні мама спитала мене: чи хотіла б я бути багатою? Я думаю!.."

Сі розмаїті мрії перебив князь. Софія з усміхом встала до нього на вітання. Той прихід її не здивував зовсім і не збентежив. Князь бував у них майже щодня і часами сидів досить довго, надто в остатні дні: не раз було скілька годин пробуде у них. Але сьогодні князь був якийсь немов збентежений, та й було-таки чого: сьогодні не для звичайних відвідин прибув він в господу панства Турковських, ні! Сей день мав рішити всю його прийдешність. Так, князь наважив зробити освідчення панні Софії. Не обійшлось тут без вагання: все ж таке одруження похоже на mésalliance, рід Турковських не належить до аристократії. Але ж князь почував, що життя без Софії стало для нього неможливим, і думка одружитися з нею запанувала над ним безповоротно. "Що ж, – вона хоч і не іменитого роду, але чесної сім'ї. Турковська – дуже миленька фамілія. Та така врода, як у Софії, може скрасити всяку фамілію, вона вроджена бути княгинею!.. Але як то вона прийме моє освідчення? Вона така молодесенька… правда, без віна, але все ж!.. Ну, та якось-то воно буде! Il faut bien courir le risque!".

З такими думками увійшов князь у господу Турковських. Серце його дуже билось, але він повів справу, як належить чоловікові поважного віку і високого роду: говорив тихо, з великим шануванням, але голосом чоловіка, певного в собі. Скінчивши свою річ, він схилив голову і ждав відповіді.

– Я згоджуюсь, – тихо забриніла та жадана відповідь.

Щасливий князь не зважився глянути в очі Софії і… добре зробив!

Незабаром він попрощався і пішов додому, не тямлячись від втіхи.

Софія зосталась сама… коли се раптом увійшла, майже вбігла, в салон пані Турковська.

– Ну, що? що тобі князь казав?

– Освідчився. Просив сповістити його, коли має бути весілля.

Про те, як Софія прийняла те освідчення, не було й речі. Сама Софія навіть не згадала про те, а пані Турковська не вважала потрібним питати. Мати з дочкою без слів порозумілися.

За годину сім'я Турковських сиділа за столом і радилася.