Як самопочуття?
— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.
— Маю підстави, сину…
— Ти знову хочеш пофілософствувати про смисл життя? Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою під акомпанемент вертольотного рокотання.
Бездонне зоряне небо над ними.
— Я вже вийшов із того віку, коли…
— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися мудрістю.
— Що ти хочеш від мене, тату?
— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…
— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.
— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми з тобою такі різні, майже чужі… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…
— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні мудрствування і самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість, якесь самолюбування водночас— Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?
— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.
— Я з дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.
Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:
— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?
— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?
— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…
— Він усіх любив…
— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…
Джозеф розсміявся:
— І ти хочеш, аби я постійно носив при собі цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку, і не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джозеф досить безцеремонно відхилив батьківську руку. — Колись згодом, батьку, коли стану бодай полковником.
Син довго сміявся, а генерал дивився на нього, приховуючи біль.
— Це я винен, що ти виріс таким… Я хочу востаннє порадити, як батько синові…
— Ти знову хочеш мені запропонувати відмовитись від польоту за програмою "Зевс"? Але чому? Я хочу літати! Я доклав немало зусиль, щоб домогтися цього права. І ти мені ні в чому не допоміг, батьку!
— Я міг би тобі й перешкодити. Але не робив того. Ти сам творець власної долі.
— Як ти любиш довго балакати, батьку. Якщо я справді творець власної долі, то я пішов спати. У мене завтра напружений день, і зараз я хочу одного — заснути і добре відпочити.
Джозеф солодко позіхнув, і було важко збагнути, чи він просто хоче подратувати батька, чи справді вибився зі сну.
— До речі, ти мені можеш розказати хоч щось конкретно про програму "Зевс"? Що тебе так бентежить?
— Я не маю права нічого тобі говорити конкретно, але… я передчуваю біду. Програма "Зевс" не буде виконана ні за яких обставин. І я не хочу, аби ти, мій єдиний син…
— Ти хочеш, щоб полетів інший? Замість того щоб забезпечити виконання відповідального завдання, щоб все зробити для нашої безпеки, ти, батьку, намагаєшся просто усунути мене від польоту?! Мені соромно. Врешті безпека — то клопіт полковника Фореста. А він своє діло знає! Думаю, ти можеш залишити собі оті передчуття біди. Я не хочу більше про це слухати! Я солдат! І цим все сказано, пане генерал. Ми з вами — солдати!
— Тобі справді байдуже, в чому полягатиме суть програми, яку ти будеш виконувати? Що ти знаєш про програму "Зевс"?
— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грішми ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі "Зевс" поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.
— Не поставить, сину. Ти загинеш.
— Всі ми колись загинемо. І ті, котрі не братимуть ніякісінької участі у виконанні програми "Зевс", також. Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.
А стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, ловила істеричні голоси вертольотного неба і відгукувалась бентежно на генеральській долоні усіма глибинами свого вивареного колись у старій каструлі молюскового єства.
Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги.
Захід. Сонце. Твоє і моє.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно мовчав, а інколи жартував: "У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — говорити тільки правду".
Чорна широка борода надавала його лисій, завжди ретельно виголеній голові досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, навіть у Туреччині ніколи не бував, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.
У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:
— Полковнику Форест! Полковнику Форест!
— Я слухаю.
— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом о дев’ятнадцятій годині й сорок три хвилини не можу, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.
— Чому не використовувалась дублююча система?
— Причини розслідуються.
— А що з тридцять сьомою? В чому справа?
— Поки що важко щось сказати напевне. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.
— Хтось заходив до бункера останнім часом?
— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика автоматично проводилася вчасно.
— А хто останнім заходив до третього бункера?
— Ви, пане полковнику. Разом з генералом Девісом.
— Дякую за інформацію.
Полковник Форест незадоволено скривився, почухал свою лису голову, врешті солодко позіхнув:
— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати вкрай важко, вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити для профілактики, щоб ніхто не звинуватив у бездіяльності.
Як нам набридло все. Чи просто ми
втомились?
Від мудрих слів і від ганебних дій.
І навіть цвіркуна сюрчання безневинне дратує нас.
Але як вижив він? Як вижив цей цвіркун між космосом і
атомом?
Як вижив він на полі бою за добро?
Заплющуєм повіки ще лиш на ніч, та мов назавжди.
Нам вже все одно. Одне болить, дратує, спать не дасть —
цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,
порушив наш священний спокій,
перекричавши мегатонну благодать.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера стара Анна пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелася на ноги, тільки втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, вона, геть глуха, не побивалася надто. І нам те буде, й нам те буде. Для кого ж все, як не для нас? Анна ще затятіше бралася до будь-якої посильної роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, котрій давно перевалило за сорок, та Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, мов казковий гномик, і глуха як пень, стара Анна була колоритною фігурою. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти на мигах. Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча й навіщо бачити, коли знаєш, що він живий, здоровий і що можеш просто гордитися своїм сином-генералом. Він уже не такий красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок… Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.
Анатоль діждався, коли всі сіли за стіл. Налив по чарочці бренді. Вже ніхто нікуди не поспішав. Вечір. І запрограмоване відзначення річниці — вісім років тому помер старий Петер Девіс.
Повсідалися, притихли — стара Акна, молодцюватий Анатоль, уже беззубий, зате прекрасної роботи протези час від часу білосніжно висвічувалися стриманою усмішкою, довговида, якась винувато-здивована Лілі та її двадцятип’ятирічний син, Ерік, з молодою дружиною, вони вчора приїхали на роковину. Ерік — водій на далеких трасах, вилицюватий, дитинно насуплений. А Катрін — юне чорнокосе створіння з хлопчачою зачіскою і меткими очима, вона ще освітлювалася зсередини самоусвідомленням того, що вона вже заміжня жінка, дочка власника кількох бензоколонок. Вони з Еріком побралися лише минулого року, тож стара Анна бачила Катрін вдруге. Та й Еріка, відколи той утік з дому на самостійні хліби, не бажаючи бабратись на фермі та коло землі, вона бачила дуже рідко.
В небі над будинком з надривним гулом пролетіли важкі бомбардувальники.
Анатоль спроквола відкашлявся, взяв до рук чарку і, відкинувшись у глибокому кріслі, хрипкувато промовив:
— Ну, от ми й зібралися… Лілі, не перекинь батькову чарку, — тарілка та повна чарка старого Петера Девіса стояли на чільному місці. — Сьогодні з нами немає Констанція й Джозефа, вони в нас люди військові, — на обличчі Анатоля засвітилася шаноблива і водночас зверхня усмішка. — Де вже їм опускатися зі своїх небесних висот до наших земних низин… Одне слово, хай земля буде пухом нашому батькові, твоєму, Еріку, дідові…
Анатоль випив, поставив чарку на стіл.
За його спиною у глибині кімнати світив кольоровим екраном телевізор.