Тут зараз і злягло до нього народу з цілого села, а жиди перші. Таке єму кланяються, таке розпитуються, таке витаються, просять з собою до корчми. Василь з кождим гречно, ввічливо витаєсь, але каже:
– Я, каже, панове господарі, і ви купці, до корчми з роду не ходжу, бо горівки і до уст по беру; великого свята треба, аби я випив склянку пива або вина. Так я се чотирнацять літ у війську жив, так і тут гадаю жити, тому вам за вашу ласку гречно, уклінно дякую!
– Ай вай! герсти? – аж скрикнули жиди, та аж посоловіли, ззираючись один на другого. А Василь до них і каже:
– Чого вам так дивно стало, купці? Хіба ви не чули, що по других краях селяне не п'ють, та за тото які вони здорові, які багаті!… Господи! аж душа радується, як чоловік лиш подивиться на таке село, чи то в Мораві, чи в Чехах, чи в Австрії, чи на Тиролю. А преці там люди і о половину таких добрих грунтів та такої благословенної землі не мають, як нам її Бог дав у нашій красній Галичині. Але земля божа, бо так каже: не толоч мя п'яно, оброби мене гарно, а вроджу тобі дармо .
– Герсти? – кажуть жиди, – як же то чоловік, котрий тяжко працює, може так жити на світі, аби порцію горівки не випити, га?
– А як жили люди на світі, доки ще чорт ту прокляту горівку не вигадав? або як живуть тепер ті хлібороби по других краях? Таже вони багато тяжче там працюють, як наші люди, а преці нема у них ні тільки снороватих, ні тільки калік, ні тільки недужих, як тут у нас: на котрого там ні глянь – жирний та здоровий та веселий, як рицар який! а те все робить, що горівку не п'ють. Ану киньте ви кавалок свіжого м'яса у горівку, най у ній годину постоїть, яке воно стане? аж чорне, так перегорить. О, та горівка найбільша є отрута на світі! гірша від аршенику. Від аршенику від разу загинеш, а від горівки ходиш цілий твій вік, як не по своєму світі.
– Кім, Мойше! – крикнув Смок на Гулиса, тай забралися як вибиті і ще здалеку чути було, як шварциюркали, та плювали, та за бороди микались. Видно було, що пішли прямо до війта, а Василь каже до людей:
– Видите, люди? Аби єго хто поліном перевалив, то так не осердиться, як аби хто на горівку яке згірне слово сказав. А знаєте чому? бо вона їм загонить християнина і з усім єго маєтком у кишеню, як ту дурну рибу в вершу; тому я її не те що пити, але і видіти не хочу, і ноги мої у корчмі не буде, доки жив буду. Її треба дужче сокотитись, як казні та криміналу, бо я сам переконався, що межи десятьма, що сидять у казнях та у тяжких дибах, дев'ять запевне з причини горівки туди дісталися. Бо де яке убійство, де який рабунок, де яке головництво або непотрібство сталося, то усе при п'янстві, усе при горівці. О, коби то ви до мене у неділю загостили, то я би вам таке уповів та попрочитував, що в вас би серце зодриглося. Да сим разом вибачайте, пани господарі, бо нині день робітний, та ніколи мені у бесіди заходити, а то ще маю і до пан-отця духовного піти і їм поклін віддати, бо так годиться. Священики великі школи учаться, то в кого ж нам і порадитися, як не у них? Вони не лиш у церкві вітці наші, але і в кождім способі; хто їх слухає, той добре гостить і лиха не одного втече.
Отак говорив Василь, зібрався красненько, тай пішов до священика, а люди як стануть пискувати та горлувати!
– А се що за пан такий великий обібрався нам звідкись? – крикнув Федір Чобанюк. – Ми єго прийшли привітати яко гречного, та на честь запросити, а він нам науку давати, як дітям яким! – сякий він такий! Ми обійдемось і без єго честі! Що ми за діло таке! Що у жандарях був? Я видів і жандарів! овва!
– Овва! – повторив Гарасим Величко і собі, – ви кажете, а в нього може нема і крейцара при душі, та тому соромиться з нами і до корчми піти, бо тут випало би і єму честь покласти, а нема відки. Тільки мабуть і маєтку у нього, що на нім, та тільки і щастя, що отець єму лишив хатку і городець, а то би був ще і сів громаді тягарем на плечі!
– Овва! – обізвався і собі Гриць Сомин, – і я служив давно у війську, та таких паничиків много видів; купив собі десь у жида пару цинових медаликів, та тепер ними хвалиться та дудуриться, гейби який кріль! Будемо видіти, доки лиш того панства стане, чи надовго. Коби лиш наш Мортко здоров та єго у свої руки дістав!
– Ба що ви отсе, люди, кажете? – обізвався Гнат Лаба, чоловік ще молодий. – Він добре говорив тай розумно. Ліпше б ви зробили, щоби-сьте услухали, що він говорив. Хіба ви не виділи, як жиди перепугались від єго бесіди? Він зовсім розумний чоловік, коби лиш і ми так! Жид дурного не перепудиться, не бійсь! Від сегодня моєї ноги у корчмі не буде, се аби-сьте знали, люди!
– А моєї тож само! – сказав Семен Нарівняк, господар також ще молодий, – хвалити Бога, що такий чоловік у село прийшов. Буду до нього що неділі приходити, аби мені що з книжок читав; се ліпше, як по корчмах волочитися та жидівську паскуду пити. Бо мені оногди один старий чоловік у місті показував, що сам на свої очі видів, як жид у горівку плював, а то невже ж на інше, як на того, аби людей за собов повернути та християнські душі споганити.
Отаке-то собі у Срібнарові про Василя говорили. Одні хвалили єго, що розумний та тверезий, другі знов гудили, що гордий і що до нікого не ходить, як лиш до пан-отця, до Складана та до Правдарюка, а подеколи і до громадської канцелярії, де рахунки перезирає і письма перечитує. Війт не хотів єму з разу на се позволити. Та він як пішов у місто до старости, так і виніс відти таке письмо, що пан писар Обдзіркевич аж побілів як стіна, прочитавши єго. Аж тут нараз у селі, як би запалив!
– Таже у нього, – каже один, – тільки грошей, що ніхто їх не годен і перераховати, не то що!
– Що ти кажеш, брате?!
– Таже Запоточного Маруня на свої очі виділа, що у нього грошей міхами!
– Брате ж ти мій! відки ж він їх тільки набрав?
– Хіба ж ти не чув, що він фармазон? Фармазони – се такі люди, що душу свою чортові записують, а він їм за тото, братчику, тільки грошей старчить, кілько вони самі хочуть.
– Та як мене тепер довги та не одна біда присіла, то бим далі і за душу не дбав! – каже другий.
– Я сам такий, – каже третий.
– Тепер я аж догадуюся, – каже четвертий, – що мені Запоточний оногди розказував, ще і забожився, що се правда. Він, каже, скоро вечір, так зараз вікна позатикає, двері позамикає, і аж поза опівніч, доки кури не запіють, з кимсь так голосно говорить, а то так, що аж хата дрижить. А книжок, каже, у нього таких, що і на віз би не забрав, не то що. А одна, каже, між ними така велика, що аж страшно на ню дивити, а чорна, чорна!… що той жук, чорна!
– Се вже то певне від нього, щез би!
– А від кого ж?!
– Але як би се могло бути, коли він оногди і в церкві був, і хрестився, і хрест цілував, усе так само як і другі люди?
– Хіба ж ти не чув, що диявол може такий туман пустити, що нам видиться, що се він у церкві, а він собі дома сидить та хрест святий ножем коле?
– Що казати не казати, – обізвався Гнат Сокирка, – а він несамовитий. По світі богацько дечого буває, що ми тут і не знаємо. Чув і я про ті фармазони. Але нехай я в нього розуму попробую!
Отаке то собі в Срібнарові говорили та цокотіли, але Василь о те не питав. Купив собі добрий кусник поля, купив обширно місце на хату і на обійстя, і став будуватися порядно. Майстрів собі аж з міста вивів, і такі єму вже будинки попоставляли, що ока годі з них спустити, усе на швабський спосіб: і не великим коштом, і обширно, і чисто так, що аж любо було дивитися. Навіть пан-отець не раз приходили та дивилися, а Складанова Катерина казала, що і в пана якого не може ліпше бути, та ні краще.
3. ЯК ЗАПИСУЮТЬСЯ ТРИДЦЯТЬ СРІБНАРІВСЬКИХ ГОСПОДАРІВ У ФАРМАЗОНИ
Василь лишив Запоточного у своїх старих хатах, а сам, перенісся у нові, аж тут прибігає до нього одного вечора Стефан Притуляк, що жив з Василем ще з хлопця собі у приятельстві.
– Гарно побудувався! – каже Стефан.
– Що ти ще гарно, – каже Василь, – коби ти то видів, як у Німеччині господарі побудовані, тогди би ти аж знав, що то гарно, і як то повинен кождий господар мешкати.
– Боже мій добрий! а ми мусимо у таких кучах поневірятися, що аж душі не мило.
– А хто ж вам винен?
– А вже ж ніхто, як ми самі; бо за ті гроші, що пропиваємо, міг би кождий з нас таку хату мати, як ти тепер.
– Та лиш таку? Каменицю з поверхами міг би мати!
– Василю! як то ми собі з малих хлопців товаришували. Не сказав би ти мені одну річ, що тебе запитаю?
– Скажу.
– Ти, брате, фармазон?… Люди так кажуть!
Василь подумав чимало, тай каже:
– А вже ж, нігде правди діти, фармазон. Але я се лиш тобі кажу, а ти тримай язик за зубами, коли хочеш добре гостити, бо з нами, фармазонами, жарту нема.
– Я знаю: але не міг би ти мені хоть трохи що про тих фармазонів уповісти?
– Не можна!
– А як би хто хотів з нас у фармазони записатись?
– Якби вас було тридцять на раз, тогди можна, тогди вас приймемо.
– І більше би ся найшло, не то тридцять; мене багато уже просили, аби я з тобою говорив яко твій давний приятель, але я все не міг якось на тебе вдарити. Лиш одно мені скажи, Василю: якби ми записалися у фармазони, чи можна нам якого щастя та гаразду сподіватись?
– Такого щастя та гаразду, якого ви ще не зазнали і вашим розумом не годні зміркувати. Але треба у перед фармазонську пробу витримати.
– А яка ж того проба?
– Сім літ, сім місяців і сім неділь по фармазонських заповідях жити.
– А вони тяжкі?
– Такі легкі, що їх може хто-небудь сповнити.
– А багато є тих заповідей?
– Десять; але на них треба присягу зложити.
– У кого?
– У нашої старшини.
– А де ж вона?
– Де її треба: і тут може прийти.
– Коли?
– Коли схочете, навіть і в отсю неділю, що прийде.
– Приклич її, братчику; я не журюся, що не буде нас тридцять. Нам біда так уже доїла, що нам усе одно, хоть і зараз гинути. А якже ж ми можемо від тебе довідатися, коли і як і що?
– Як мене у неділю у церкві не буде, тогди знайте, що маєте до мене усі опівночі прийти, і там у отій світлиці на мене ждати. Посвіту там не буде, але тото ніщо, за те не дбайте. А скоро учуєте, що вдарить щось у хаті три рази, як клевцем у ковало, тогди нічого не бійтеся, але уходіть у отсю світлицю сміливо, вам і волос з голови не спаде, за те я, Василь, тобі ручу.