Лють закипала у Чайки і, щоб заглушити її, він розмовляв з товаришами про звичайні буденні речі.
— Ну, Семене, що там твоя Параска пише?
— Та все про злидні... Корова подохла, а коня забрала комісія. Десь тепер і мій Чалий воює...
— Треба воювати. Сказав Лубенський і з почуттям справленого обов'язку замовк.
— Так... — Та тобі треба. Ти прав собі добуваєш... Добудеш, в обидві руки! саркастично засміявся Чайка і розмова увірвалася.
Поруч у бліндажі за рубленою стіною бубонів голос, роблячи довгі назви:
— Блажен муж, іже не ідєт... Не сволодать Марфуткє, не сволодать!.. іже нє ідєт на совєг нєчєстівих і на путі... Пойду, гріть, поляжу, да й помьорла... і на путі праведних... Я штоп ти сдохла, акаянная!..
— Це Михеїч молиться й лається, промовив Семен, що вже встиг зазнайомитись з сусідами.
Йому ніхто не відповів, але кожен подумав про бороданя Михеїча, уральського старовіра селянина.
Михеїч довго ще вичитував слова псалтиря, мішаючи незрозумілі йому слова псалмів і в голос висловлені думки.
Десь далеко на Уралі кинув бородань своє господарство, з яким зрісся своєю істотою і зараз турбує його господарчими турботами згадка про далеке село, де Марфутка лишилась на господарстві, певно дочка, або невістка, і не зволодає з ним.
— А я. хлопці, в атаку з піхотою піду, хреста зароблю! висловив у голос свою думку Лейба.
— Заробиш... дерев'яного... відповів Чайка.
Пізнього зимового ранку, як на світ позначалося, порушив спокій гарматний вибух. Горохом розсипалась крихка тиша по замерзлій річці та в очеретах болот, і більмастий день не в силі був позбирати того гороху...
Навколо редуту і над редутом гриміла стихія олива та стали, шматуючи землю. Біла земля вкривалася чорними плямами, а повітря наситилося пороховими пахощами.
Люди сховалися у бліндажі і полохливо тулилися до купи. Тільки дозорчі стежили за полем перед редутом та Лубенський, справляючи свої обов'язки спостерегача, направляв трубу в бік ворожих позицій.
Раптом вибухи стихли. Люди поставили новий кулемет замість розтрощеного ворожим набоєм та однесли в запільну частину редуту двох забитих дозорців.
Бородань висунув голову з бліндажу, перехристився широким хрестом:
— Акаянниї!.. І не покладаючись на тишу, знову сховався у бліндаж, розмовляючи сам з собою: "Атєчєство!.. Єжелі ти царь — іді с намі кров пролівать!.. Мінє атечество, а тебе? а тібе, спрашіваю, што?.. куріцин пуп?...
Це Михеїч на самоті допитував царя, в години чорного розпачу та звірячого жаху. Як же-ж наставало заспокоєння, прокидалися в ньому вікові забобони, заглушені жахом, і охав тоді Михеїч, і прохав у старого бога, певно, такого-ж бородатого, як і він, прощення гріхів.
Батарея пристрелювалась. Лубенський передавав до телефонної землянки:
— Перельот! Правіше!.. Ноль — ноль — два!..
— Питає командир, по чому стріляємо. Кричав Лубенському Семен.
— Кулеметні щити! Тепер стихія вибухів перекинулась на той бік, де німецькі лейби, чайки, михеїчї та семени очікували на свою пайку заліза чи олива.
В редуті люди повиходили із сховищ і весело дивилися через амбразури в бік "ворога".
— Молодця антилєристи! вигукував експансивний молодий салдат.
— Молодця, коли нас не б‘ють, розважливо промовив старший.
— Буває, бовкнув хтось...
Раптом у повітрі зашуміло, як од тисячі крил. Люди кинулись до бліндажів, але набої випередили.
Олив'яний дощ шрапнелі, гряд крихкої криці бризантів, вулкани великокаліберних гранат скупчилися коло редуту, в редуті і по-над редутом.
Не встигла ще впасти підкинута вгору земля, як знову реві ляскіт...
Працювала фаланга.
З моря реву і гримання виривалися тоненькі струмочки людських стогонів. Пошматовані люди з одірваними руками й Ногами, з розпоротими животами благали допомоги або смерти. Ніхто не допомагав, лише залізо щедро дарувало смерть.
Ті, що сховалися в бліндажі, були придушені обвалами і нелюдський стогін чувся з-під землі.
У щасливому куточку в бліндажі Чайки і Семена чоловік сім очікувало на смерть. Чайка сидів на апараті, що давно вже не працював, бо дроти всі було перебито набоями. Втягнувши голову в плечі, прихилившись до Чайки, сидів Семен. В найдальший куток забився Михеїч.
— Господі Ісусє! Господі Ісусє!.. вигукував він і божевільними очима дивився на отвір бліндажу.
Як же гарматний рев дійшов свого апогею, бородань-уралець, забувши свій старовірський звичай, що не дозволяв лаятись "чорним словом", вигукнув:
— Братци!.. Царіца небесная!.. Я мать твою в царей і царенят!..
— Правильно! "Я то царіца небесная!" Передражнив Чайка Михеїча.
Новий скажений вибух заглушив слова. Перед самісеньким отвором бліндажу вибухнув набій і два молодих салдати, що сиділи ближче до отвору, посунулися вниз на живих людей. Михеїч схопився за плече і зблід.
Ще теплими трупами наполовину затулили отвір, а ранене плече Михеїча сусід зав'язував брудною ганчіркою.
Над вечір стрілянина почала вщухати. Я як засутеніло — все змовкло.
Німці видимо одклали свій наступ.
Туман вставав знову над болотом та річкою і обволікав вечірні силуети.
Перший вийшов з бліндажу Чайка. Наступаючи на трупи, присипані землею, ковзаючись у кривавих калюжах, пішов він до того місця, де мав свій пункт спостереження Лейба Лубенський.
У сутінку вечора чулись стогони людей, що копали, та глухі голоси з-під землі.
Чайка шукав Лейбу і, нарешті, знайшов. Цейсівська труба, яку "не жаль, коли й розіб'ють", цілісінька стреміла над бруствером, а коло неї, підігнувши коліна до підборіддя, заплутавши пальці у власних кишках, лежав захолонувши Лейба. Шкляні очі, запорошені землею, дивилися кудись у бік.
— От тобі й хрест, пошепки промовив Чайка і пішов до бліндажу..
— Убито Лейбу, сповістив він Семенові.
Команда санітарів забирала ренених та одкопувала завалених землею. Михеїч, йдучи з редуту в-останкє, з неймовірною огидою поглянув на чорну пащу.
— Будь ти проклят!..
Свіжі салдати зміни, з жахом телят в кошарі різниці, збивались у купки і шептались.
Чайка послав Семена ладнати дріт до батареї, а сам лаштував апарата.
*
Як було полагоджено телефонний звязок, Голубенко подзвонив до редуту:
— Наказано нам у двох тримати пункт спостереження. Зараз іду до тебе...
Через півгодини Семен розповідав Чайці віч-на-віч, сидючи в телефонному бліндажі:
— Капітан сердиться. Каже: сволочі, спостережень підчас бою не передавали, звязку не підтримали...
— Шкодує, що мене не вбито? Нехай тепер сам держиться...
Дні проходили за днями, а на фронті настала відносна тиша. Ні Чайку, ні Голубенка не змінили, як то завжди робилося після важких боїв, а Чайка довгими ночами, гартуючи помсту, очікував на зміну.
Але капітан Постоєв, зневірившись, певно, у можливості здихатись Чайки, вирішив спровокувати його на дисциплінарний злочин. Одного вечора передали Чайці з батареї, що командир призначив його за свого денщика. Такого знущання не сподівався Чайка і, як божевільний, метався по редутові, а йдучи на батарею, сказав Семенові:
— Ну, хай курва запам'ятає. Тепер вже йому амба!
Голубенко, що ввесь час мовчав, підсунувся до Чайки ближче й прошепотів:
— Ти, Ваню, тільки так, щоб ніхто не знав... Тихенько... Я як що, до німців тікай і я з тобою...
Чайка махнув рукою і пішов.
Капітан не спровокував Чайку на дисциплінарний злочин. Хоч як був збентежений Чайка, а стаючи до нових обов'язків, не протестував, ретельно "козиряв" капітанові, а той підозріло, з затаєним здивованням дивився на нього...
На третій день після нового призначення Чайчиного на батареї заговорили про наступ.
Батарея мала пробивати колючий дріт супротивника, для проходу піхоти. Пристрелюватись по дротові пішов сам капітан Постоєв і от вже зрана передає Голубенко з редуту № 16 капітанову команду на батарею.
А Чайка готувався. Він твердо вирішив далі не одкладати своєї помсти. Старанно почистив "ногана", перерахував кулі в барабані і поклав револьвера у кишеню "насипом". В землянці, де Чайка спав з иншими "халуями", лишилася кобура з шнуром, якого ніби причеплено до револьвера.
План був такий: над вечір, як покличуть капітана обідати на батарею, а про це Чайка сам передає телефоністам, вийде він назустріч Постоєву і в тому місці, де перед редутом № 16 у бальці поплуталась ліщина, він застреліть капітана.
Нетерпляче Чайка чекав вечора, а як, нарешті, передали капітанові, що його очікує обід, вийшов з батареї, тримаючи в кишені спітнілою рукою револьвера.
Чайка сходив у лощину, од нервового напруження зціпивши зуби.
На фронті лунали поодинокі вибухи.
Дійшовши до низу лощини, він зупинився. Вгорі, з боку редуту з'явився силует людини.
"Він"! подумав Чайка і витяг револьвера з кишені.
Чоловік не йшов, а біг по схілові гори і, коли він наблизився, Чайка впізнав Семена. Він був без шапки, з чола стікала чорна смужка крови, а правою рукою тримався за голову.
— Що таке, Сеньо?
— Поранено! промовив тремтячим голосом Голубенко і одвів од голови закривавлену руку.
— А капітан? з напруженою тривогою запитав Чайка. Рука доболю тиснула револьвера.
— Капітанові... голову одірвано!., і Семен побіг далі на батарею.
Чайка скам'янів. Револьвер випав з руки. Ні думок, ні чуття.
Тільки якась невимовна порожнеча.
І раптом відкілясь з глибини піднявся шквал скаженої люти, що вилилася в дивовижній лайці, в якій редут № 16 було сплутано і з богом, і з матір'ю, і з гробовою доскою, і з вірою, і з кров'ю. А як останні слова затихли у пустельній лощині, Чайка безсило сів на землю край стежки, що вела до редуту № 16 і, гірко, по-дитячому заплакав...