Нові постріли, хряск, гул, скрипливі удари — і вже криги лізуть тяжкими пластами одна на одну, ламаючи свої краї, лишаючи ззаду темні провалля. Льодові страховища множаться, дрібнішають і все з більшою люттю кидаються на спини сусідів. Їх підганяють, гурмою натискаючи ззаду, нові й нові уламки крижаної броні, ставлять на дибки, знов кидають долі, штовхають, сердито гуркочуть, тріщать, риплять лунким рипом. Ріка ворушилася скрізь, скільки ока. Облямована білими рямцями непорушних берегів, вона стала тепер синьо-сірою, мінливою масою, що з непереможною силою стягає з себе навісну крижану шкаралущу. Та не видно кінця цій шкаралущі. Вже проповзли повз Драйкройцен чорними гадюками загорожі рогаток, вже заховались десь далеко за заворотом, а зверху нескінченною чередою без кінця суне крижана тріскотлива гурма, все вскорюючи свій рух, все дрібнішаючи, перемелюючи сама себе в тісних обіймах шаленої боротьби.
Офіцери стояли зачаровані дикою силою могутньої стихії. З сусідньої землянки вискочила купка салдатів, збуджених гуркотом криголому, і теж в остовпінню спинилась на березі.
З німецьких закопів почулись голосні вигуки, їм відповідало радісне гура з російського боку. Повідь звільняла салдатів від тяжкої сторожівки, напруженого очікування на взаємні напади. Забувши про небезпеку, вони висовувались із закопів, дивились через бруствери на шалений біг двинових крижин.
— Яка краса! — захоплено мовив ротний.
Але раптом Остюк удруге нервово сіпнув його за руку і тривожно скрикнув:
— Вода! Ротний, вода!
Ніби натискаючи на ріку своєю величезною, незміренно-тяжкою масою, крижаний потік видушував коло берега темну воду, і вона тремтливими язиками лизала засніжені схили, оголюючи чорну землю, ковтаючи сніг.
"Справді, заллє заколи, котрі на низькому", — мельконуло в ротного, і він наказав вістовим:
— Усіх командирів негайно до мене.
Та не встигли вістові виконати доручення, як коло землянки з'явився захеканий, з вибалушеними від жаху очима Борзяк, лементуючи:
— Вода, в передньому закопі вода!
— Перейти в другу лінію, до середини острова, де вище, — командував ротний салдатам, що звідусіль, перелякані несподіваною повіддю, бігли до командирової землянки.
З німецьких закопів почулось кілька пострілів і заф'юкали одинокі кулі.
— Дурні, не бігайте по чистому! Забули, що на позиції? Геть униз, у ходи сполучення.
— Аж там заллє, потопимось!
Дійсно, вода підіймалася на очах, наче кипіла у великому казані. Ріка рушила разом, несподівано, на всьому своєму просторі, і багатоверстна водяна маса не знаходила місця в річищі, дерлася на береги, наводячи жах на закони. На російському низькому березі видно було, як між дротяним павутинням і першою лінією затемніла, все збільшуючись, водяна смуга. Вона наявно наближалась до закопів, погрожуючи поглинути їх.
Ротний тривожно зміряв очима висоту Драйкройцена. Два метри біля берега, три, чотири посередині. Окремими шапками де-не-де покрівлі землянок.
— Ну, як і заллє — не відразу. Це спочатку так спухло від раптового напору, поки внизу лід не рушив. Далі сходитиме.
Але вода не сходила. Невеличкими спочатку потічками просочувалась вона в передні заколи, утворюючи на дні ріденьку холодну грязюку. Салдати з наказу і з власної волі після першого переполоху кинулись латати низькі місця, накидаючи побіля закопу валики, загачуючи улоговини й вирізи, куди могла увірватись вода. Працювали мовчки, гарячково, тремтливими руками. Здавалось спочатку, що це врятує. Вода на скілька хвилин — може, півгодини — наче трохи навіть відступила.
Величкові казав Шамотнявий, що зріс на тихій Росі:
— Бачив я не однорік криголоми. Це вже потім, як горішня вода піде, затопити може.
Ротний бігав на задньому березі і лаяв себе:
— І хотів же був посмолити човни заздалегідь. Тепер хто й зна, чи не потріскали з морозу.
Коло човнів, що з осени ще лежали догори днищами, як величезні чорні риби, поралися скілька салдат, вирубуючи їх з мерзлої землі, підтягаючи вище на берег, щоб не знесло водою.
А вона знов почала видимо прибувати. Крижини на ріці неслись суцільною масою, перекидаючись одна через одну, здіймаючись сторчака і знов поринаючи в воді. З ріки йшов невгамовний тріск і гул, наче тисячі сокир воднораз рубали сухий ліс, наче стадо тупотіло довгим дерев'яним мостом, ревло і кидалось.
Раптом крики й постріли з передньої лінії. Вода зірвала в горішній частині загати й бурхливим струменем ринула в закіп. Він умить сповнився до краю пінястою хвилею, що неслася в нестримному русі вперед, через острів в долішню — вниз по течії ріки — частину. Захоплені струменем салдати, кидаючи гвинтівки, в нелюдському жасі вистрибували нагору з закопу, бігли до середини острова. Декого бурний потік збив з ніг, і він захлинався в холодній воді, хапаючись за завороти траверсів, драбини для виходу з закопів, підпорні стовпчики критих брустверів.
Шамотнявий бачив, як ринув по земляних сходах униз брудний водоспад до дверей глибокої землянки кулеметників і притиснув її дощаті двері, що відкривалися назовні. У маленькому віконці, вирізаному вгорі, з лускотом дрязнуло скло й показалось перекривлене жахом обличчя кулеметника з диким зойком — "рятуйте!" Але вода — не встиг Шамотнявий зміркувати, як допомогти товаришеві, — линула нестримно в віконце й заховала навіки в підводній печері нещасного.
Звідусіль рвали повітря крики про допомогу, серед сосон мелькотіли постаті салдатів, що рятувались від лютої стихії — і це збудило увагу німців. Їхній закіп заляскотів пострілами. До криків на острові долучилися зойки поранених, стогін розстрілюваних беззахисних людей. Ротний, Величко і ще декілька, хто зберіг здатність володіти собою, спиняли збігців і скеровували у ходи сполучення в середині острова, наказуючи загороджувати їх з боку переднього закопу. Окремі групи салдатів, обливаючись потом, шаленіючи в запалі гарячкової праці, закидували ходи землею, тягли дошки й кілки, щоб зміцнити загорожі, не допустити воду розливатися далі по плутаній, як у мурашнику, мережі закопів і ходів сполучення.
Але цих дірок було надто багато. Не встигали працьовники загатити в одному місці, як вода пробивала собі дорогу в другому, третьому, натискала з усіх боків методично і невмолимо. Скоро й друга лінія закопів обернулася в каламутний струмень, що тяг униз по течії дошки, кілки, драбини, зрушував бруствери, заливав землянки...
Остюк наче скляними, паралізованими очима дивився, як пухне ріка, як, наче каша з велетенської крупи, мчить криголом по Двині і, наче каша-таки, цей криголом усе вище й вище стає, повзе краєм своїм по берегу Драйкройцена, забирає в нього крок за кроком. Ось уже берег заввишки лише половина первісного, третина, четвертина. Ось скоро криги сховають острів під своїм страшним меливом, сховають і його, молодого Остюка... Остюк кам'яніє від жаху, не в силі поворухнутися, прикутий до страшного видовища, до невблаганної крижаної лавини. В ухах шумить від її ненастанного гуркоту, шарудіння льодових платин, хрускоту, хряску, плюскоту хвиль. Він не чує, як хтось сіпає його за шинелю й тягне до землянки:
— Ставайте на покрівлю, тут вас заллє.
І справді: вже всі заколи, всі ходи сполучення повні води, вона гадючками стелеться по самій поверхні острова, заливає все навкруги, миє внизу стовбури дерев.
На покрівлі землянки згромадилась купка сполотнілих людей. Вони сидять на цьому горбку, попустивши безсило руки, тиснуться один до одного, дрижачи і безтямними очима дивлячись на невблаганну стихію. А вона, хихочучи, підповзає до ніг, зрадливо ластиться до рятівничого горбка. Добре, що цей горбок із заднього боку острова укритий від німецького ока шерегами сосон. Там, на передньому боці, справа гірша. Рідкі дерева не затуляють цих островків на острові. Німці, не боючись одвітних пострілів, — бо ж і не може їх бути, — вискакують просто на бруствери і стріляють у беззахисних людей на вибір, як у тирі, як полювальник на облаві в загнаних у безвихідний закуток звірів. На горбках то тут, то там падають люди. Живі роблять собі загороди з мертвяків, ховаються, приклякши до землі, за тілами своїх товаришів. Але це кепське прикриття. Вода підмиває м'ясну загорожу, тягне вниз по схилу горбка, лишає все менше місця живим, лише їхні ноги находять собі опертя, але небавом вода підходить до ніг, м'яко обвивається навколо, ллється в халяви чобіт. З божевільними криками люди кидаються в крижану воду, де вброд, де вплавки добираються до дерев і цапаються по них, як мавпи. Але сірі стовбури сосон аж десь високо вгорі мають віти. Зрадливі сухі гілляки нижче не витримують ваги людського тіла — і падає воно важким лантухом униз, в каламутні хвилі, повні піни з розритої землі, з затоплених землянок. Німці зо сміхом цілять по соснах, збиваючи людську дичину. З їхніх закопів чути, як шиють кулемети частим цоком, але це вже не на Драйкройцен.
Драма продовжується і на низькому російському березі, де Двина залила першу лінію і, як ховрахів, вигнала тисячі людей із закопів. Групами й поодинці, зі зброєю й покинувши зброю, бігли вони вгору, до другої лінії під частим вогнем немилосердого ворога. До кулеметів долучились гармати. Білі клубочки шрапнелі повисли над злощасним берегом, збільшуючи паніку й криваві жертви. Нарешті обізвались російські батерії, позбавлені берегових спостерігачів і телефонів. Шрапнель по німецькому високому берегу, граната — по німецьких батеріях. Артилерійський бій заглушав хряскіт крижин, стрясаючи повітря могутнім кашлем страховищ, свистом і шумом набоїв. Батерії били гарячково, безладно, то зливаючи голоси в одночасних вигуках, то перериваючи їх коротшими й довшими павзами. І вони зробили, однак, своє діло: змусили німецьку піхоту зайти в заколи, сховатись у бліндажах і припинити почасти розстріл потоплених людей. Їхні постріли порідшали — та й затоплені люди — хто загинув, хто знайшов собі нарешті притулок.
Це на березі...
А на острові рятунку не було. Власне, це вже не був острів — було озеро, оточене звідусіль крижаним берегом. Дерева таки врятували його. Криги, натикаючись на сосни, ставали під натиском води сторчака, налазили одна на одну й утворювали своєрідний бар'єр.