Вслуховується у себе: чому саме це почуття називають болем і чому воно вважається неприємним? Хіба приємність не є умовне почуття? Ні, то не біль, а приємне, переконував себе, приємне, чорт забирай, та ж приємне!
"Це не біль, а приємне, не біле, а барвисте, — твердив подумки, а часом і шепотів. — Приємно, але ні — жах!"
Жах — це стогін, котрий розриває ілюзію на сотні білих клаптиків. Тоді й приходила до нього Стеля. Смішно казати: приходила стеля, але коли писати Стеля з великої літери, то не смішно. Бо та таки й справді може прийти.
Біла постать нахилялася над ним і питала стурбовано:
— Тобі погано?
І він забував про Стелю. Лежав із заплющеними очима, мовчав і вдавав, що дрімає чи спить. Хитрував отак, бо хотів, щоб її голос, оті два слова, зовсім не білі, а швидше рожеві чи голубі, ні, таки рожеві, не зникали так раптом, аби насолодитися ними вволю. Хай би сказала щось іще, бо йому так любо слухати той м'який і тихий голос. Знав, що звуть її Мартою, і в тих хвилях, коли мозок розм'якшений, коли думки спалахують, як іскри, і гаснуть (так буває і в півсні) йому здавалося, що ім'я "Марта" дуже близьке до слова "мати", є в ньому лишень оте грубе, ніби сокира, "р", яке розрубує його навпіл.
Пам'ятає, як було, коли вперше її побачив. Власне не її, а зелені, невеликі очі, ніби нагад про зелений світ, кирпатенький носик, такий якийсь ніжний, трохи кумедно задертий і довжелезні вії, що раз-по-раз опускалися, що робило її обличчя трохи здивованим. Так, це було перше чудо, яке він побачив, повернувшись після небуття у цей світ.
— Як вас звуть? — пошепки спитав.
Тоді він пізнав друге чудо, коли почув її голос, А ще ім'я, яке таке близьке було до слова "мати".
Невідь од чого вона зашарілася. О, як чітко побачив він той тонесенький червінець її щік. Ну а потім? Потім почала снуватися нитка, ота невидна, нематеріальна, тепла, але й нерозривна.
Була й боязнь. Може, й не боязнь, а тверезе остереження. Це почуття існувало весь час. Розумів свій стан, вона розуміла його також. Залишаючись сам, не раз питав себе:
"ЯК ЦЕ ПОЯСНИТИ? ЦІ ВВІЧЛИВІСТЬ, ПРИЯЗНЬ? ЧОМУ ВОНА НЕ СТАВИТЬСЯ ДО НЬОГО СУХІШЕ? І, ВРЕШТІ, ЧИ МАЄ ВІН ПРАВО НА ТАКЕ ПОЧУТТЯ?"
Заливала хвиля протесту. Так, тіло його, мізерне, напівзнищене, волало, воно бажало того почуття, як спраглий води і як голодний їжі. Виступало на поле, оголивши шаблю свого доказу, проти іншого войовника, котрий народився в мозку чи з мозку і також оголяв свою шаблюку. Тіло бажало вбити Тверезий Розмисел (так звався отой вояк із мозку), а Тверезий Розмисел — Тіло; власне, те почуття, якого хотів, а не міг дозволити.
— Треба вбити! — горлав йому Тверезий Розмисел.
Тоді закушував губу і намагався подолати інший голос, який волав: "Хочу!"
Марта мала такі м'які руки, в Марти були такі лагідні очі. Марта вміла так ніжно всміхатися, що його Тверезий Розмисел, змучений від хвороби та лежання, починав втрачати на силі. Власне, він спробував примирити тих противенців, тобто дозволив собі любити таємно. Бо він все-таки й справді немічний, бо йому не легко тримати цей бран, бо його мучить ще один войовник, цього разу напасник і на Тіло, і на Тверезий Розмисел — білий отой Біль із гострим списом у руці. Ось навіщо йому стало потрібно таємно любити, адже хотів досягти хоча б того, щоб кутки його дому не були назавжди один із одним у роз'єднанні...
Валько отямився. Щось ніби сталося. Так, звісно: зникло сонце. Котра може бути година? Годинник у такому незручному місці... Прийде вона чи не прийде?..
А нитка між ними продовжувала сукатися, міцнішати, і обірвати її — це все одно, що викликати біль, тільки цього разу не білий, а червоний. Він намагався ховатися від себе, від неї, від тієї нитки, але це було десь так, як у дитинстві: дитя ховається і гукає тому, котрий його шукає, про місце сховку. Але боязнь не зникала, вона була підступна, хитра, немилосердна, часом стаючи сумнівом, а часом страхом. Навіть коли порозумілися, засторога не зникала, варто було Марті сказати холодніше слово чи повестися не так. Він бурхливо реагував, правда, не перед нею, а тоді, коли залишався сам, один на один із тим темно-жовтим своїм ворогом, котрий іронічно за тим усім спостерігав, ніби й справді був живою істотою.
Валько ворушить пальцями рук, пильно до них придивляючись, смикає головою, пускає рух на тулуб, але далі, в ноги, він не йде. Думає про те, однак, спокійно. Там лежать приточені, вже не твої колоди. Твої і не твої.
Вона принаймні мала знати, чи він ходитиме, бо лікарі не люблять казати пацієнтам правди. Він прямо про те запитував, але вона опускала голову, адже також була із того брехливого племені, і говорила про квіти, погоду і книги. Тоді він знову звертав погляд на дзеркало — воно б так не чинило. Може, ще більше скривило б, може б, спотворило, але свою правду ховати не стало б. Жорстокої, різкої, безжальної правди.
А, може, ті брехливі лікарі мають рацію? Адже правду важче витримати як неправду. Бо правда ніколи не буває солодка, хоча іноді й тішить, як і дзеркало — її образ. Тому ж бо він часом ненавидить дзеркало, його байдужу і черству кригу.
Валько чує від кухні повільні чалапкі кроки — так ходить тільки мати. Що це, вона несе вечерю? Так і є, тихенько ввійшла, поставила тацю, почала завішувати на ніч вікна. Отже, Марта таки не прийде, зрештою, як не приходила вчора й позавчора — цілий уже тиждень. Цілий тиждень! І його маленьке сподівання поволі гасло в серці, як лампа, коли повільно прикручувати гніт. І тільки спалах відчаю знову підкидав і побільшував того вогника. Тоді груди заливала стара знайома боязнь, сковуючи думки.
Останнього вечора, коли були разом, нитка поміж ними відчутно скоротилася. Розмовляли мало, більше зустрічалися очима, які важко ставало розвести...
Мати пішла, залишивши тацю з вечерею і з питвом, їсти Валько не хоче, але в роті в нього сухо.
Бере склянку, але та вислизує й падає на підлогу. Який гострий і розпачливий звук!
Тьху, що це з ним? Коїться казна-що! І тут раптом, як отой дзеньк розбитої склянки, розбиваються в мозку слова:
"ВОНА НЕ ПРИЙДЕ!"
Вуста його кривляться, тіло ціпеніє, він намагається забути ті слова, переконати себе, що це лише омана, причулося чи що! Але знову те саме:
"ВОНА НЕ ПРИЙДЕ! ВОНА НЕ ПРИЙДЕ!"
— Що в тебе, Валику? — мати стоїть на порозі, очі розширені.
— Та он! — киває на підлогу.
— Це нічого! — мирно каже мати. — Зараз приберу, подумаєш, склянка!
Йде на кухню, щоб принести лопатку та віника. Цього часу йому досить, щоб зібратися на силі. Ні, він має спитати в матері навпрямки, а не гратися у ці хованки. І він питає, як тільки знову з'являється:
— Чому не приходить Марта?
Мати ніяковіє. Дивиться вбік, ніби підбирає слова, а їй так тяжко буває їх підібрати. Але і він, і вона чудово знають, що колись має надійти той момент, коли ховати їх, уже видобуті, стане не в силі.
— Та, здається, поїхала, — неохоче й розтягло каже мати.
— Поїхала? — питає твердо. — Куди поїхала? Мати ще раз кидає очима, як злякана сарна.
— Та начебто до своїх родичів... У Дніпропетровськ...
Не могла витримати його погляду. Почала замітати скалки, і вони якось безпомічно дзвеніли, нагортаючись на лопатку.
Валько ж відчуває, як знову з'явилася ота, схожа на хмарку, потороча, чи мряковиння, яке наплинуло на нього. Відкидається і заплющує очі. Він уже знає, що це має значити, бо хоча ота розмова матері з Мартою привиділась йому за допомогою того холодного пересмішника, дзеркала, ні... не може бути.
— ПО-Ї-ХА-ЛА, ПО-Ї-ХА-ЛА! — вистукує кров, неначе колеса поїзда. — Так-Так-Так! ПОЇХАЛА!
І нема матері, нема кімнати. Лише широко розплющені очі, якесь безсилля і плач. Не ридання — внутрішній безутішний плач, який гучить у ньому, ніби в пієті.
Вгризся в подушку. Так різко повернувся! Ці ноги, дві мертві колоди, пришиті до його тіла!
Втишується помалу і відпускає подушку. Матері в кімнаті нема. Зате є дзеркало, і в ньому напіврозмитий, ніби потойбічний образ. Образ жінки із запнутим обличчям, а може, і його власний. І Валькові здається, що воно насміхається з нього, оте темно-жовте крижане дзеркало. І хоча Валькові жахливо не хочеться вірити йому, затуляється від нього, ховається...
Світло можна вимкнути. Хочеш скреготнути губами, хлопче? Будь ласка! Легше стало? Ні? Тоді дивись у ніч і думай! Можеш думати про мене, тобто дзеркало, а можеш і про людей. І не намагайся, Бога ради, зрозуміти світ!
Літо, 1960 р.