Новаківського. Наш віце-консул т. Григор'їв давно приятелює з Новаківським. І коли перші хвилі симпатії художника припали тов. Григор'єву, то після знайомства Новаківський так само прийняв і мене, як представника Нової Вільної України. Цей присадкуватий чоловік з могутньою бородою, в якій приємно відбивалась сивина мистецької мудрости, ввічливими рухами увів нас до своєї майстерні, що знаходилась у найбільшій кімнаті квартири, одведеної йому одною українською громадською, здається, музейною установою. Кажуть, що з деякого часу оця пак "жіночість" галицького характеру хоче вже "уплотнити" помешкання Новаківського, але той поки що відстоює себе. Маленькі допитливі чорні жучки очей у трохи косо прорізаних кліпах бігають допитливо і пронизливо. Висока грива, немов од часу "передвижників", робить усю постать ще більше присадкуватою. Жваві молоді рухи і молодий, повний крови, колір обличчя. Ось він показує свої творіння, що обступають вас з усіх боків чи то в темнуватих кімнатах, чи то в світлій майстерні.
Основа творчости Новаківського
Художник одходить і наближається до своїх картин. Він вглядується і немов пізнає свої творіння, немов шукає в них того, про що забув чи може лиш снив про це.
— Ви дивіться, оце поема св. Юра. Я хотів розв'язати проблему тональности і тих старих образів, що живуть у релігії й історії нашого народу.
І, вглядуючись у малюнок собору, особливо в тіло хмар, ви бачите там, як бовваніють різні постаті, верхівці, лицарі, святі… Все це в натяках, що на них позначається лише наліт вечерового, денного чи ранкового сяйва. В такому оточенні кучерявою рівновагою стоїть собор св. Юра.
Звичайно, це ми бачили давно вже частково в Реріха й інших, але Новаківський сам, як самобутній, закинутий на далекий острів, геніяльний мандрівець, відкриває технічні істини, давно відомі з підручників. "Серце Ісусове" — теж близька темою і оформленням річ. Історично-релігійний символізм.
На моє запитання, чи стежить Новаківський за сучасним малярством Европи та України, він гордо відповідає:
— Я не стежу за тим що робиться у світі, — лише даю те, що можу видобути з себе.
Звичайно, це велетенська боротьба за своє становлення, але проходити незалежно від світу ті шляхи, що їх пройшов, може, крихітку інакше світ і, безперечно, трохи раніш, — чи доцільно це? Чи не краще, включившись у передню лаву світових митців, далі вириватись уперед і повести їх за собою?
Картина молодого Новаківського "Пробудження", де гола дівчина прокидається до життя, стоячи у формі розп'яття. Це зворушує. Добре і клясично намальована річ. Але це початок творчости Новаківського.
Друга частина його вже символічного періоду — це символіка квітів (дух краківської школи). Тут Новаківський простягає руку М. Жукові. В персоніфікованих квітах відбилася світова війна. Два табори квітів, кривавих, білих, колючі шпади шпажника — і над усім всевидяще око українського соняшника, що з біллю дивиться на цю картину кривавої сутички тонів і фарб — цієї бійки двох армій квітів.
Третя характеристична риса — символіка українських національних ознак, особливо в одягу, в обличчях. Українська мадонна, де, як і в картинах "Св. Юра", манячать силюети й натяки постатей, але обличчя мадонни — наша типова жінка, в українському вбранні (модель: покійна дружина художника).
Автобіографія у фарбах,
символізм та імпресіонізм
Тут ми підходимо до другого основного каменя творчости Новаківського: його глибокої автобіографічности. Художник справді висловлює себе, сам він у центрі своїх творінь, його оточення, любі постаті він поширює до границь великих символів. Син художника — немов Юрій-побідоносець, дружина — мадонна, при чому композиційно вона, як дві краплі води, схожа на "Джіоконду" Леонарда да Вінчі. Новаківський виявляє себе як величезної сили еротичну постать, що ховається за символічнимн образами й натяками (тут варто згадати фройдизм). Почав Новаківський з европейського клясичного реалізму, приміром, картина "Діти", перейшов символізм в імпресіоністичній манірі малювання — символізм ціонально-історично-релігійний, де навіть портрет митрополита Шептицького виглядає як біблійний Мойсей, іноді наближаючись до більш-менш реалістичних форм, як у картинах "Січові стрільці", "Три могили". Далі смуга символіки квітів, і, нарешті, підійшов до надзвичайно складного синтетично-компіляційного періоду своєї творчости, де намагається крізь символічно-імпресіоністичну маніру подати зразки клясичної композиції. Сюди й треба віднести і картину "Моя муза", що повторює композицію Джіоконди, і останню велику роботу — "Леда", що є, так би мовити, українське перетворення "Леди" Мікель-Анджельо з Дрезденської ґалерії. Роботи дуже цікаві. Це, так би мовити, бажання подати світові сюжети в нашім трактуванні. Але найперше завдання, ми вважаємо, — знайти властиві нашому духові й добі композиційні форми й прийоми, а далі, звичайно, відповідні сюжетні відміни нашої доби. А епігонствувати за великими зразками, що в найповнішій силі вичерпала відповідна доба (Ренесанс для Новаківського), навряд чи варто? Адже велич великих художників полягає в тому, що вони найглибше зачерпували свою добу і передавали її вікам у відповідних цій неповторній добі формах, композиціях, постатях. Новаківський цього зараз не хоче робити, і ми гадаємо, що на сьогодні він лишається цікавою постаттю самоборця, а не провідника й революціонера в малярстві.
Єдине, що він повнотою відбив, — і це найцікавіший його період — це український імпресіонізм і символізм. Тут нашій майбутній столичній картинній ґалерії треба взяти у Новаківського не дві-три картинки, а влаштувати йому цілу залю, закупивши зараз ці картини і підтримавши, таким чином, нашого кращого художника.
Ще кілька портретних рисок
Новаківський прощався і передавав привіт на радянську Україну. Його присадкувата постать і міцні руки були ввесь час у рухові. На високому чолі, рожевому й гладенькому, здіймався відгомін зморщок од носа й очей, коли посміхвся до нас, торкаючи своїми чорними жучками очей і немов обнюхуючи нас широкими ніздрями короткуватого й кряжистого носа. Штани, як і підходило до постаті, насовувалися на взуття; він швидко переступав ногами, поспішаючи засвітити електрику в темному, заставленому речами й обвішаному картинами коридорі. Надворі стояв прозорий жовтавий вечір, на тлі якого чорно кучерявилась архітектурна рівновага св. Юра.
Гімназія — в'язниця
Розшукуючи письменника, журналіста і вченого В. Щурата, я попав до гімназії монашок-василіянок. Замкнений з усіх боків будинок нагадував швидше старовинну фортецю, принаймні в'язницю, аніж школу. Чемна матушка монашка з чотками й відповідними чорними довгими тканинами з білими прикрасами відповіла поважно й охоче українською мовою з польським акцентом, що пан доктор пішов на нараду секції всіх українських газетярів, де він головує. Нарада в редакції газети "Діло". Приміщення цієї фашистівської редакції починається, здається, з експедиційної й передплатницької кімнати, звідки вийшла молода жінка допомогти мені повідомити В. Щурата про мій прихід. Може, це була та сама дівчина, що її викинули з вікна озвірілі польські студенти, коли громили редакцію "Діла"?
В редакції газети "Діло"
І коли я зайшов до кімнати, де закінчувалося засідання, мене, як мені здалось, однаково привітно зустріли всі присутні. Тут, крім Щурата, був письменник Рудницький, здається, Німців і ще один газетяр, прізвище якого я забув, бо він далі в розмові все намагався підковирнути мене своїми, не зовсім дипломатичними, запитаннями. Він навіть похвалився, що от, мовляв, у них в редакції є всі українські радянські газети, а у нас їхніх, напевно, немає. На це мені прийшлося зауважити, що дійсно львівських газет у нас на вулиці не продають, але наших у Львові теж ні. Проте в наших редакціях і ми могли б дещо цікавого показати.
Балачка моя із львівськими газетярами зупинилась на суперечці про те, чи можна в школі викладати сучасне письменство. Тут усі мої опоненти, як один, стверджували на початку, що в школі не треба давати сучасного письменства. Треба примушувати вивчати лише клясиків.
— Значить, у школі відставати від життя? Адже ви, газетярі, читаєте й найгостріше відгукуєтеся на сучасну творчість.
— Так, але то ми, а то школярі чи студенти.
— А яка особлива ріжниця між вами і студентами, що ви їх хочете залишити без сучасности? Адже молодь найбільше прагне включитись у дійсний потік життя, і в цьому їй треба лише допомагати.
— Хай це робиться поза школою.
— А нащо школа, щоб гальмувати життьові процеси чи щоб сприяти їм?
І тут, в суперечці, од консервативно-реакційного твердження мої опоненти мусіли перейти, бодай на словах, до висновку, що треба паралельно проходити в школі сучасне із старим і навпаки, розглядаючи одне через призму другого.
— Найкраще зустрітись нам десь у кафе — в "Централці" — і ще побалакати, — порадив хтось. Я сказав, що там можуть бути різноманітні люди з рі:ших таборів.
— Звичайно, звичайно… Це в нас прийнято.
На цьому ми й розійшлися.
Переплетені хащі галицьких інтересів
Перебуваючи у Львові, я мав нагоду зустрітись випадково з редакцією "Вікон". Сам В. Бобинський був у від'їзді, але молодші письменники, а зокрема Тудор і Козланюк, дали мені кілька корисних порад про те, як поводитись у тих сплетених хащах літературних і особистих стосунків різних митців і літераторів Львова. Треба сказати, що громадські стосунки галицьких діячів так боляче переломлюються крізь особисту призму, що на цьому тлі, наприклад, мої стосунки з громадянином Болячкою були б майже за ідеально— громадські і ніяк не особисті. X посварився з У, коли обидва працюють в одній громадській установі чи партії, як негайно партія, установа для них летять шкереберть — і староукраїнський Перерепенко з його сусідою Довгочхуном поведуть один проти одного запеклу інтриґу, ба навіть побігти до польської дефензиви і наговорити на свого супротивника — іноді є діло не зовсім тяжкого морального ґатунку.
Клубок мудрих вужів
І от сплетіння інтересів цих різноманітних західніх Довгочхунів, їхній клубок і в'язь треба знати досконало кожному, хто захоче устромити свої стосунки всередину цього виткого й рухливого клубка громадських мудрих вужів, щоб вони тебе не виштовхнули так, як виштовхнули прямішого свого часу Франка чи теперішнього Яцкова.