Хилитаються лапаті бур'яни, з них визирають хижі голови круків, зловісно крякають, широко роззявляють чорні дзьоби. Дужий подув холодного вітру — і ціла їх зграя вривається в убогу хатину. За ними женуться хлопці, на чолі — Григор, гидко лається...
Сон одлетів.
У сутінках в кутку роздягається Григор. Тхне горілчаним духом.
— Де був, Григоре?
— А я вас питаю, де ви були?
— Чого по ночах блукаєш?
— Козакові й місяць світить за сонце.
— Хіба так з батьком розмовляють?
— А хіба батьки синів босими водять? Дістали грошей на чоботи? Дав дядько?
— Та ні...
— Тож мовчіть, у мої справи не втручайтесь.
— Які то твої справи?
— А такі, що не ваше діло!
Замовк старий, зажуривсь. Скарала доля сином, ой, скарала! Один-однісінький — і що з нього? Коли б не правий був Созон: доведеться колись перед людьми червоніти. Тепер ще нічого — хоч на самоті, віч-на-віч казна-що говорить. А далі?
Чує Никін: висовує Григор з-під лави свою скриньку невеличку — колись була його, Никонова, салдатська — відкриває, стукає чимсь, далі шелестить немов папірцями... Знов клацає замок, шурхотить одежа, скрипить піл під вагою Григорового тіла, а за скілька часу рівний сап сповнює хату.
Той сап не дає покою Никонові. Він, здається йому, лізе не тільки в уха, але й у ніс, очі, рот, кожну клітину тіла, штовхає з усіх боків, шпигає, коле.
Широко розплющені очі Никонові пильно вдивляються в нічну пітьму, аж поки вона починає сіріти, поки надходить світанок. На вербах знов прокинулись ґави, кричать навперейми перед уранішнім відльотом. Десь одна крякає в дворі, порпаючись у купі гною.
Никін поволі злазить з печі, покрадьки простягає руку до Григорової одежі, до кишені, де лежить ключ. Никонова голова тихо схиляється над скринькою, старечі руки беззвучно лічать гроші: сотня, дві, три... Онде ще, ще... Пов'язані пачки, придавлені зверху чорним револьвером.
Никін обережно складає гроші в шаньку[126 — Шанька — торбинка.] й кладе на піч. Сідає на край печі, звісивши худі, жилаві порослі густим волоссям ноги. Сидить годину, дві, три. Сухі порепані губи щось шепотять. Сухі зчервонілі очі вперто вдивляються в якусь щілинку на стінці.
На вулиці реве худоба, гейкають люди, риплять журавлі, ллється холодна вода в замерзлі корита.
Непорушно сидить Никін. Сіре, поскороджене лихом обличчя ще посірішало, гостро випнулись вилиці...
Позіхаючи, прокидається Григор. Йому треба чогось до скриньки.
Никін чує брудну лайку:
— Ах ти... обікрали!.. Тату, це ви мої гроші взяли?
— Я тії гроші взяв, — рівно, приглушено Никін.
— Віддайте, бо лихо буде!
— Віддам, — так само рівним, однотонним голосом батько, — ось там у кутку під полом поклав.
— Ах ви... телеграфним стовпом... через поперек!
Григор стає рачки, щоб полізти під піл. Чує раптом стогін:
— Сину мій, сину!
Підводить на мить обличчя — і падає ниць, заливаючи кров'ю долівку. Маленька хатина сповнюється їдким пахом пороху.
...Важкою ходою йде Никін до сільради. В руці туго напхана шанька. Морозний ранок льодовою шкоринкою затяг засніжену землю. Сніг хрумкає по кожнім кроці Никона. Він залишає по собі глибокі синяві сліди, немов вдавлює туди своє горе.
V
Перед переїздом, спинився драбинчастий віз. Свисток паротягу пронизливо ріже повітря, віщує небезпеку. З рахманної[127 — Рахманна — сумирна.] ріллі, з телеграфних дротів турботно знімаються птахи й клопотливо перелітають десь далі. Гулкою луною відбивається гуркіт поїзду в порожній сторожці. Пролітає, здіймаючи мрячливу куряву. Спадає вона на землю, пудрить сірявою траву наобабіч. На телеграфні дроти знов злітаються щури й тихо гойдаються в стрункому шерезі, похитуючи голівками. На возі Созон і Никін. Созон веселий, говіркий. Никін — суворий випростаний, сухий, як жердка. Говорить, як лід рубає:
— Мав спокутати гріх. Виправдали радянські судді, умовний вирік дали. Кажуть: небезпечний для трудящих елемент знищив. А я ж сина, сина убив! Така доля: безневинного покарає, винного помилує... Не можу я жити в тій хаті. Наймуся тут сторожувати.
І сторожує Никін там досі. Свистить паротяг — виходить до нього з зеленим прапірцем. Сам сивий, суворий.
7/III 1927 р.