— І по правді сказати, бог знає за що: піймав його зимою з хурою дров, нарубаних у панському лісі; ну, подав на суд. Байдиша й присудили за крадіж на скількось там місяців турму. Бог знає що! Покинув чоловік сім'ю, жінку і малу дитину, в хазяйстві розстройство; та й і їм чоловік уже пропащий; коли він побуде в турмі, уже йому все збавлено!.. А за що пропадає чоловік, тільки подумать! За якийсь там нещасний візок дров!.. Всі Байдиші страшенно ремствували на пана, страшенно кляли його! Та вже нехай господь простить його душу: він уже одпокутував усе! Де ж отак загинути: наглою смертю, без покаянія, віч злочинницької руки!
Батько говорив далі, хитаючи головою, а в мене мов щось закипіло в грудях; так мені й ударила кров, аж душно стало!.. Байдиші... пан... якийсь-то зв'язок відносин пана до тієї сім'ї... запакування паном молодого Байдиша в турму... ремство всієї сім'ї... Все те спершу якимись-то обривчастими гадками плуталося в голові; але потім ті обривчасті здогади почали купчитися у щось ціле. "Що ж,— думав я,— хіба помста, шукання помсти не могло привести Байдишів до... позбавлення життя свого ворога, ворога цілої сім'ї? Адже не дурно вони страшенно кляли його!.."
Тут мені кинулася в голову одна думка, спогад про ту річ, що я на неї в свою пору не звернув ніякої уваги. Я не знав, чого саме тепер, як батько розказував мені про Байдишів, про ту нещасну справу з дровами, в моїй думці так виразно встала та хвилина, як я наскочив на старого й меншого Байдиша під клунею; як вони про щось-то змовлялися проміж собою і як вони збентежились, коли я зненацька нахватився... Тепер мені було навіть дивно, як я міг тоді не звернути уваги на все те?! Як я не завважив, що то була не проста собі розмова своїх людей, а іменно потайне змовлення, тая конспірація; звичайно, Байдиші мають потребу в таких таємних перемовляннях десь нишком, щоб їх поменше чули навіть свої хатні... Звичайно! Саме йде слідство... знов сьогодні приїхав... вони про те знають, чують... Як же не бути таємним розмовам!
Я нічого не сказав батькові про свій страшний здогад; от нічого не сказав! Тільки знов перепитав про той суд, чи давно посадили Байдишевого сина в турму і таке інше. Батько відповідав мені, зовсім не гадаючи про те, навіщо то мені треба було. Потім, утомлений за день, батько пішов собі зарані спати, а я... я не міг іти спати, хоч теж був доволі втомлений ходнею. Я все ходив по хаті з кутка в куток, мотався, як мотовило, та все думав, усе міркував своє... Присяду, навіть приляжу гарячою головою до подушки, потім знов зірвуся, знов бігаю по хаті!
За скілька годин у мене вже ясно й твердо стояло в голові: нашого пана вбили Байдиш і. Найпаче стояло в думці обличчя молодого Байдиша, оті плечі, що затремтіли враз, вся ота перелякана постать його, як я бачив її, коли нагло наскочив на змовляння...
Я не міг більше зоставатися дома; я взяв шапку й пішов з хати. Мій Чуйко, хоч якось непевно, ніби дивуючись, поглядав на мене, однак теж чогось-то пішов за мною. О! Я все пам'ятаю!..
Я прийшов до слідчого, там, де він спинився у волості. Слідчий сидів і писав, либонь, щось по тій же справі, бо ранком він робив якісь нові дознання в панському дворі. Він зібрав якісь незначні показання, але все ж треба було привести їх до ладу в своїх паперах.
Я сів коло слідчого і кажу йому, що от так і так... Він перше скривився, потім закусив губу, потім став уважно мене слухати. "А! — думаю я собі.— Тепер слухаєш? А хто напав на слід, як не я? А ти першедивився на мене, як на щеня яке, що плутаєшся попід ногами та тільки заважає! О, ми теж дещо тямимо й можемо!.. А звичайно, коли тямити зв'язувать докупи, комбінувати хоч би й дрібниці, то се велике діло: хіба мало висліджено було дуже значних злочинств по самих дрібних прикметах? Звісно, вони були дрібні, пусті для звичайних людей, але для тямущих вони були ключем від таїни!"
Моя мова лунала певно, і моє міцне переконання потроху переходило до слідчого. Правда, він разів зо два з посміхом назвав мене Лекоком (Знакомитий французький шпиг. (Приміт. Олени Пчілки)), одначе скінчив на тім, що ми взяли понятих і пішли до лісу, до байдишівської оселі.
Була вже ніч; але, боже мій, яка прехороша ніч! Місячно, хоч голки збирай! Дерева так і визначаються на краю лісу, наче якимсь-то сріблястим світлом облиті... А солов'ї — просто аж луна розлягалася, так співали! Тихо, знаєте, наоколо, гай дрімає, а вони так голосно тьохкають у чагарях! Ах, господи боже! так мило співали, як от тепер соловей співав; тільки дужчий, голосніший був спів, бо солов'їв було, мабуть, багато...
Ну, ідемо ми попід лісом; коло мене й Чуйко мій плутається. Прийшли до Байдишів під хату. Звичайне, сплять; все зачинено. Ми почали стукать. У хаті прокинулись, хтось глянув у вікно; але нам не відчиняють; хоть чутно, що в хаті почалася якась заметня. Далі нам одчинили.
Засвічено світло. Почалась оруда.
Шукаємо ми. Поглянув я на всіх Байдишів. Молодий той хлопець стоїть понуро, блідий як стіна. Батько стоїть теж коло припічка, низько так опустив голову на груди і немов закаменів. Молодиця, жінка старшого сина, того, що сидів у турмі,— невістка, значить,— порається з дитиною, угамовує своє немовля, сама така перелякана. А стара Байдишка сидить на полу,— ви знаєте, що таке піл у мужицькій хаті? — сидить на полу розпатлана, бо зірвалася зо сну; міцно стуливши руки, слідкує за нами очима. Я пам'ятаю, що подумав собі тоді: як се в такої старої жінки можуть так блищати очі!
Ну, шукаємо ми. Я не знаю, що тоді діялося зо мною!.. У мене в грудях була якась немовби мисливська загара; мабуть, щось подібне почува собака, коли одшукує пташку, що, вже підстрелена, упала в кущі, але ще може втекти, коли не відшукати її от зараз. Мій Чуйко був дуже здатний до такого шукання. Мені спирало дух від тієї загари! Вкупі з слідчим я лажу, нишпорю по всіх кутках, переглядаю одіж, риюся в скринях, заглядаю в такі кутки, де вже й так видно, що нема нічого! Ну, та вже коли ти Лекок, то треба до всього придивитися, на все вважити!..
Отже, вилазили ми всюди: і в хаті, і в коморі, й на горищі; заглянули і в клуню (порожня вона тоді була). Нема ніде нічогісінько такого, підозреного! Слідчий мій став такий сердитий, порікує на мене, нишком бурчить мені: "Чорт знає з чого ви збили бучу! Потурили сюди й мене, і людей задля якихсь-то ваших химер! Цілу ніч протеліпаємось, як дурні! Се прямо чорт його знає що!.."
Я, знаєте, як то кажуть, підібгав хвоста, здвигаю плечима, чоло мені мокре, сам уже не знаю, що й робити, що казати; бо таки ж і сам бачу, що нема ніде нічого!.. Що за біс, невже ж то справді мої здогади були марні?.. Може, й марні!.. Бог його знає!.. Бувають же й помилки!..
Ніяково мені. І перед слідчим, і перед самим собою ніяково. От тобі, мовляв, і Лекок! Зітхаю я важко, але що ж уже робить? Помиливсь так помиливсь; нічого не зробиш!
Вернулись ми з клуні в хату. Забираємося з паперами, щоб іти додому.
А присів знічев'я на лавку,— так, відпочити. Сидів.. Мій Чуйко все коло мене, спинається лапами на лавку. Глянув я ненароком: діжа біля мене стоїть розчинена,— мабуть, світом збиралися пекти, розчина зійшла. Тільки придивляюсь я — і мене вразило, що тісто всередині мовби запало, мов Якесь порване, нерівне... Я й сіпнув за полу слідчого, кажу йому, показую...
До діжі — аж там щось устромлено жужмом; витягли — сорочка... Розгорнули, роздивились,— коли на рукавах і на пазусі засохла кров... Отож у тій діжі і вся наша справа була! Пішли ми, взявши свою здобич. Після того слідство пішло як по нитці з клубка: прийшлися й чоботи Байдишевого парубка до якихось то слідів у панському садку під вікном, знайшлися й пастухи, що ночували біля коней під лісом та бачили, як молодий Байдиш пізно вертався додому саме тієї ночі, коли зарізано було пана. Одно слово, все пішло по нитці.
— Ну й молодець ви! — каже мені слідчий.— Правдивий Лекок!
А я тільки поглядаю як переможець:
— А що,— кажу,— ага? А ви думали як?
Всі знов заговорили про слідство. Всі мене розпитували про тую справу, про відкриття того злочинства, такого тяжкого, такого одважного і, що найважніше, такого загадкового! І я давав, власне, я й міг дати, найцікавіші відомості, бо то ж, власне, я, я відкрив його!
Минуло скілька часу. Якось-то ранком, може, годині о восьмій, ішов я купатись. Щоб дійти до річки,— невеличкої собі річечки, що протікала за селом,— треба було йти від нашого двору далеченько селом. Іду я, і Чуйко мій, як завжди, при мені. Іду собі, ні на що особливо не зважаючи. Коли се, проходячи повз волость, самохіть побачив біля волості громадку людей; там же стояла й підвода.
Як тільки я глянув на тих людей, зараз же догадався про все: то Андрія Байдиша, що сидів до теї пори при волості, одвозили в тюрму.
Власне, то була остання хвилина перед виїздом. Андрій мав уже сідать на віз. його родичі прийшли з ним попрощатися. Я глянув — і серце мені похололо...
Андрій стояв якийсь потемнілий, як хмара. Він тихо промовив якесь коротке слово до батька, либонь: "Прощавайте, тату!" Я не дочув добре. Старий не говорив нічого,— мабуть, він не міг промовити ні слова; уста його були скривлені невимовним жалем; тільки сльози, мовчазні сльози котились по старому худому обличчю на довгу сиву бороду. Я виразно бачив, як скотилися ті краплисті сльози.
— Ануте, нуте! Пора рушати! — гукнув якийсь-то старший, мабуть соцький, виходячи з хати на ґанок.
Тут до Андрія порвалася якась жінка. Я перше не зауважив її, бо вона стояла, похилившись на тин. Але тепер вона одірвалась од тину і кинулась до Андрія. Тепер я пізнав, що то була його мати. Вона обхопила хлопця руками, зціпила їх біля його шиї й заголосила.
Ох, боже ж мій, боже, що ж то було за голосіння! якийсь нелюдський, несвітський крик!
Не диво: останнього сина забирали у неї. Одного взяли за хурку дров, другого за помсту. І сього останнього вона вже не сподівалася бачити в себе: його мали заслати в Сибір, на довгі роки, а вона вже стара... Вона тужила:
— Ой мій Андрієчку, мій голу-у-боньку! Моя ж і ти дитинонько рідна!..
Коли я почув те голосіння — я не знаю, що зробилося зо мною! Якась не своя сила зірвала мене і місця, де я стояв, і понесла геть, геть далі, щоб тільки не чути того крику-ридання! Я був за селом, ішов куди очі, як у тумані.