Повільно хитав головою то в один, то в інший бік і не міг второпати, чого це його добра доглядачка не звертає ніякої уваги на нього: бичок звик, що як тільки він підбігав до Степки, то вона брала теплими руками його симпатичну мордочку (бичок знав, що він симпатичний) і ніжно гладила, примовляючи якісь ласкаві слова.
– Чого, дурненький, дивишся? – почув бичок, але не зрозумів, до кого були звернені ці слова: чи до нього, чи до цього чоловіка, що сидів поруч.
– Як Наталка? – запитала.
– Так, як і раніше. Я розмовляв з професором. Як тільки вони удосконалять свій апарат – підручне серце, – зроблять операцію.
– Передай їй від мене привіт, – спокутувала свій гріх. – Я дуже хочу, щоб вона одужала.
– Спасибі.
Потім бичок бачив, як чоловік встав, посміхнувся доглядачці і щось сказав. Доглядачка теж посміхалася йому. Бичкові здалося, що вона зараз теж візьме теплими руками голову цього чоловіка, погладить його і скаже якісь ласкаві слова. Але цього не сталося. Чоловік вийшов з телятника, а доглядачка чогось підійшла до стовпа, прихилилась і мовчала...
"Дивні ці істоти – люди", – певно, думав бичок, дивлячись, як здригаються плечі його доброї доглядачки.
* * *
Зеленіли буйними пшеницями Видубецькі гори. Вкрилася ніжним листом Сосонка, і над селом пролітали журавлині ключі. Тут на луках, за Русавкою, Степці обладнали телячий табір. Юхим з Максимом, за порадою Платона, притягнули сюди на причепі старого тракторного вагончика, і Степка була задоволена своїм житлом. Увечері, загнавши телят в обору, вона сідлала Гнідка і їхала в село до школи, а після занять знову поверталася до свого ТТ, як охрестили хлопці телячий табір.
Полікарп Чугай змурував біля вагончика невеличку пічку, і Степка варила собі на ній їсти. У Степки не було вже підпасичів, бо всі луки розбили на квадрати, обгородили дротом, і тепер телят не треба було пильнувати. Степці подобалося це самітне життя. Ніхто її не тривожив, і вона посилено готувалася до іспитів на атестат зрілості. Вечорами розкладала багаття, вмикала радіоприймач і слухала музику.
Минали дні, схожі один на одного, як близнюки, повільно забирали з собою в небуття тривожне Степчине чекання чогось незвичайного. Але передчуття не зрадило Степку. Якось уранці біля вагончика зупинився Платонів газик, і вона побачила Бориса Авер'яновича Лебедя.
– Упізнали?
Степка згадала кінорежисера, що був у неї на весіллі.
– Так. Здрастуйте...
– Мене звуть Борисом Авер'яновичем, – нагадав Лебідь.
– За годину я заїду, – сказав Платон, сідаючи в машину.
Степка зрозуміла, що він не хотів бути присутнім при їх розмові.
– Радий вас бачити, – розглядав Степку режисер. – Ви така ж чарівна. Що ж, Степанидо Полікарпівно, перейдемо до справи.
– Прошу, але я не знаю, про що ви говорите.
– Ми ж з вами домовлялися. Невже забули?.
– Про кіно? Щоб зніматися? – спливла у пам'яті їх перша розмова.
– Так. Ми трохи затрималися зі сценарієм, але восени я хотів би розпочати зйомки, – сказав Лебідь, не зводячи очей зі Степки: вивчав.
– Це так несподівано, і я не знаю, чи зможу...
– Ви зможете, – переконано відповів на Степчині сумніви.
– Я привіз вам сценарій, ви його прочитаєте, а за місяць я вас викличу на студію. Я хочу, щоб ви деякий час відвідували заняття з акторської майстерності, адже вам це буде корисно. З вами працюватимуть найкращі майстри.
– За місяць? Але я маю складати іспити на атестат зрілості. – Степка ще не вірила, що її запрошують на студію, що треба буде залишити Сосонку.
– У крайньому випадку я вас чекатиму в липні. До того часу я завершу режисерську розробку... Прошу, поверніться в профіль, – безцеремонно, як здалося Степці, Лебідь повернув її обличчя, а потім почав фотографувати.
Це тривало довго. Лебідь знімав її і верхи на коні, примушував сміятись, плакати. На диво, Степка все це робила легко і невимушено.
– Чудово! Прекрасно! – повторював Лебідь. – Ви – самородок. Я вперше в житті зустрічаю такий матеріал. Сподіваюсь, що й сценарій вам сподобається... Ви себе впізнаєте. Галина – ваша роль.
Під'їхав Гайворон.
– Ми про все домовилися зі Степанидою Полікарпівною, – зустрів його Лебідь. – Я щасливий, Платоне Андрійовичу! Які таланти є в народних глибинах! Мав рацію, тисячу разів мав рацію великий Довженко, коли знімав у своїх фільмах ті самородки!
– Ти погодилася зніматись? – запитав Платон.
– Так, так, – замість Степки відповів Лебідь. – Усе вирішено. Ми не зобидимо вашу Степку. У неї – велике майбутнє. Це злочин тримати її тут. На неї чекає слава.
– Ніхто не знає, де його чекає слава, – промовив Платон.
– Сподіваюся, що ви не чинитимете Степці перешкод?
– Звичайно, що ні. Затримувати не будемо. Це її воля. Поїхали? – запросив Гайворон режисера.
– Коли прочитаєте сценарій, неодмінно напишіть мені, – наказував Лебідь Степці, – складете іспити – одразу ж приїздіть у Приморське на кіностудію, ось вам адреса, надішлете телеграму, і ми вас зустрінемо. Чекаємо, Степко!
Степка не могла збагнути всього, що сталося. Вона буде актрисою! Великою актрисою. Поїде із Сосонки, залишивши тут усю свою печаль. Вона почне нове життя. Цікаве, незвичне. Вона не злякається його.
Степка розкрила сценарій. "Чарівниця", – прочитала назву. Зайшла у вагончик, защепнула навіщось двері й поринула в читання.
Вона прочитала сценарій, раз і вдруге, як цікаву оповідь про життя сільської дівчини Галини Шамрай. Степка не розуміла, що означали в сценарії "напливи", "затемнення", "крупні плани" і "панорами", але Галина їй дуже сподобалася. Степці здалося, що вона знає цю дівчину. А може, це її, Степчине, життя?
* * *
Степка збиралася в дорогу. Школу закінчила. Режисер настійно вимагав, щоб вона приїхала в Приморське. Степка розпрощалася з друзями, влаштувавши скромну вечерю. Запрошувала Платона, але він не прийшов – жнива, день і ніч біля комбайнів та на току.
Склала речі в чемодан. Вранці на поїзд. Вийшла з хати, стояла біля перелазу: може, прийде попрощатись, адже знає, що вона від'їжджає. Нікого, тільки одна за одною пролітають у хмарах пилюки машини з хлібом. Степка пройшла повз Платонову хату. Темно. Пішла до контори.
– Хіба він всидить зараз у конторі? – махнув долонею Данило Вигін. – Тут приїжджав один уповноважений, то три дні зустрітися не міг. Хліба ж у нас зародили які! Треба лад усьому дати.
Степка не йшла додому – летіла, тулячись до парканів, коли проїжджали машини, щоб не помітив її Гайворон. Тепер вона не хотіла бачити його. Почуття злості і образи прийшли на зміну чеканню останньої зустрічі. Вона жадала побачити сум в його очах, хотіла почути, що він не забув її, що він не переживе цієї розлуки. Але він навіть не прийшов.
Батька вдома не було, пішов на ніч вантажити машини. Степка зайшла у свою кімнатку і, не роздягаючись, впала на постіль. Сліз не було, тільки тяжкий біль лежав каменем на грудях. Проїхала машина, здається, зупинилась. Степка кинулась до вікна. Ні.
Взавтра він її вже не застане, не побачить. А якби сказав хоч слово, вона залишилася б. Не треба їй ніяких кіностудій, не треба слави, хай би лиш покликав. Знову машина.
"Я ненавиджу тебе, – летіли кудись в поля Степчині прокльони. – Я віддала тобі свою любов, а ти мені вічну кару. Хочу, щоб не мав ти спокою. Буду приходити до тебе в снах, стану прірвою між тобою і Наталкою, і ти її не переступиш ніколи... Стану прір... стану... не забудеш... Наталка... Вітряк..."
Плутаються Степчині думки, і вона засинає, наче провалюється на той світ.
Платон загальмував біля самих воріт, підійшов до причілкового вікна. Темно. Тихо. Постукати? Ні. А якщо ждала? Коли ж вона їде? Поїзд на Приморське о сьомій ранку.
Удосвіта прийшов батько.
– Уже зібралась, доню?
– Давай, тату, поснідаємо вдвох.
– Добре, Степко.
На столі – біла скатертина, найкраща.
– Сідай, тату.
– Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.
– Добре, тату.
– А більше нічого й не прошу. Ти – розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся, – тяжко говорити Полікарпові.
Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.
– Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.
– Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю, – відмовлялася Степка.
– Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.
Степка обняла батька, поцілувала:
– Не гнівайся, що я у тебе така...
– Ти в мене найкраща, горличко моя. – Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері. – Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.
– Прощавай, тату!
Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.
"Васько + Леся = любов", – прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.
"Я теж була тут щаслива". Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: "Степка + Платон = любов". Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.
І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі – пил, в русявому чубі – кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.
Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.
Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його.