Давайте поїдемо в ліс. Добре?
— Давайте,— сказав зовсім не те, що хотів, Платон.
— Я так люблю ліс! І цю осінню пору,— дивились на хлопця сині, зажурені очі.
Дрібно барабанив дощ по кузову машини, поскрипували "двірники", марно силкуючись дати раду тисячам краплин, що нещадно сікли вітрове скло.
— Часто ви їздите на такі екскурсії? — єхидно посміхнувся Платон.
— Ні, це вперше,— не зрозуміла натяку Наталка.
— Цікаво… Але ж ви зовсім не знаєте мене.
— То й що?
Машина вирвалась за місто, Гайворон повернув на шосе, що струміло чорною стрічкою вздовж ріки.
Вони мовчали. Оце "То й що?", байдуже сказане дівчиною, викликало безліч сумбурних думок у Платона. Хто вона? Примхлива донька якогось солідного таточка? А може, з тих, що вискакують заміж за стареньких академіків, а потім наставляють їм роги? А може, вона просто… Ні, Платонові чомусь дуже не хотілось, щоб вона була такою. Та в душу не заглянеш. Хіба він не зустрічав отаких непорочних дівиць у чорних панчохах біля ресторанів і готелів…
Почався ліс. Стояли в тихій задумі сосни, біліли берізки. Гайворон звернув у просіку і, від'їхавши з кілометр від шляху, зупинився.
— Я трошки походжу,— сказала Наталка, накинувши легенького плаща.— Я сама… ви посидьте, Платоне.
Не дочекалась його відповіді, повільно вийшла з машини і пішла просікою.
— Ще цього не вистачало. Тьху! — Хлопець закурив спересердя. Дівчини вже не було видно, тільки на піску залишились її маленькі сліди. Увімкнув приймач. Полилась тиха мелодія "Пісні без слів". Платон подумав, що, напевне, Чайковський писав її теж восени, коли йшов дощ і тривожно шумів ліс. Людини нема, а пісня залишилась… Ридала скрипка в лісі. Йому раптом стало страшно. Відчув себе самотнім, маленьким перед силою цієї музики і природи. Справді, хто він? Прожито двадцять п'ять років. Це, може, половина життя. І нічого ще не зроблено. Треба було залишитись в армії. Пішов би в ракетні війська… Офіцер ракетних військ Платон Гайворон — звучить. А так — агроном. Він бачив себе, агронома, через два роки: ішов грузькою дорогою в мокрій накидці з істиком в руці… Бідолашний… Ні, він не буде ходити з істиком! Простіть, мамо, але не буде. Його можуть і в інституті залишити.
Правильно, залишиться на кафедрі мікробіології. Треба кинути до біса оці підробітки на станції і взятись за навчання, якщо не хочеш ходити з істиком по полях і матюкатися з бригадирами. Можна жити в місті і їздити з отакими дівчатками до лісу…
І Платон бачив себе аспірантом. Ні, професором. Ось він іде по інституту, молодий, гарний. (Кажуть дівчата, що він гарний). Іде, в сірому костюмі, в білій сорочці і в жилетці. Так, обов'язково, в жилетці. При його появі студенти чамріють: такий молодий, а вже професор… А що? Він доб'ється. Відчув, як радість сповнила груди. Вискочив з машини, широко розставив руки і закричав:
— Ого-го-го!
"…Го-го",— повторила луна. І знову тихо. Тільки дощ…
Платонові стало соромно перед самим собою, наче зробив щось підленьке. Професор в жилетці, тьху. По агробіології ледве трійку не вліпили — пожаліли, щоб стипендію мав… Треба матері грошей послати. Казала, у Васька черевиків нема, а в Галинки — пальта… Ця ось на машині в ліс хлопців возить, краля, а та у фуфайці дівує… Так, Галинці вже сімнадцять. Треба сьогодні ж послати гроші і листа.
До машини повільно йшла Наталка. Збуджено горіли очі, мокре волосся припало до щік. Зараз вона була дуже схожа на якусь артистку.
— Вам не було скучно? — запитала.
— Ні,— з викликом відповів хлопець,— тільки обридло чекати.
Наталка поправила зачіску, і схожість з артисткою розвіялась,
— Пробачте. Поїдемо? — Вона сіла в машину, навіть не скинувши плаща. Сиділа із заплющеними очима, відкинувши голову. Уста напіввідкриті, довгі густі вії ледь-ледь тремтіли. Дівчина була чарівна в цьому забутті — Платон уже не міг відірвати погляду. Ще й мрійницю корчить з себе… Рвучко обійняв і поцілував у губи…
Вона вперлась руками в груди хлопця, крутнула головою і нарешті вирвалась з обіймів. В очах Наталки шаленіли злі іскорки. Раптом знову стала схожа на артистку.
— Ви… ви не смійте! Як вам не соромно!
— Що, мамі поскаржитесь? — дурнувато засміявся юнак і став собі таким гидким, що ладен був провалитись крізь землю.
— Не чіпайте мене! — Наталка прожогом вискочила з машини.
— Я пожартував, я… нічого,— виправдовувався Платон.— Сідайте, я більше не буду, слово честі.
Наталка опустилась на заднє сидіння і закуталась у плаща. Гайворон натиснув педаль, і "Москвича" немов вітром винесло на шосе…
Платон дивився тільки на дорогу, боявся повернути голову, щоб не стрітись поглядами. А Наталка сиділа з заплющеними очима.
Дав волю всім кінським силам, що таїлися в стареньких циліндрах, і машина мчала, лишаючи за собою гриви сизого диму. Раптом машину на величезній швидкості перегнали два міліцейські мотоцикли. Подавши знак, патрулі зупинились. Платон загальмував. Високий суворий капітан у мокрому плащі швидко підійшов до машини і тоном, який не обіцяв нічого доброго, промовив:
— Ваші документи!
2.
Якщо ви будете їхати старим Сквирським шляхом на Кам'янець, то обов'язково потрапите в Косопілля. Тільки, розмовляючи з жителями цього районного центру, не називайте, ради бога, його селом, бо наживете ворогів. Яке вам село Косопілля? На головній вулиці стоять кілька двоповерхових будівель, а до чайної від райвиконкому навіть вимощено тротуар, хоч по ньому майже ніхто не ходить, бо вузенький. Косопільчани по асфальтовому шосе ходять, перетворюючи його вечорами і по неділях на бульвар для прогулянок. Під'їжджаючи до Косопілля, на обочинах дороги ви двічі прочитаєте: "До міста Косопілля 5 км", а потім: "До міста Косопілля 3 км". У коловороті величезний плакат зустріне вас: "Ласкаво просимо до міста Косопілля!" Так що, будь ласка, не називайте його селом, бо жителі цього славного районного центру скептично ставляться навіть до таких міст, як Жмеринка чи Бердичів.На центральнім майдані міста побачите карту району. Місцевий художник намалював її просто на глухій стіні комбінату побутового обслуговування, не шкодуючи фарби. Села позначені звичайними червоними кружальцями, річки і ліси — голубі, дороги — чорні. Всю ж свою фантазію художник вклав у зображення адміністративного центру, відвівши йому значну частину площі. З голубого туману випливають контури якихось заводів, майданів і палаців. І хоч такого не існує,— однак напис стверджує, що це і є Косопілля…
Рівненька смужечка на карті тягнеться від Косопілля аж до краю стіни, до самісінької ринви. Під маленьким кружальцем напис: "Сосонка".
Але якщо ви забажаєте попасти в Сосонку, то не дивіться на карту, бо все одно не доїдете: цю смужку провів сам художник — такої дороги ще нема. Краще запитайте якогось корінного громадянина міста, хоча б оцього, що йде з маленьким чемоданчиком.
— Скажіть, будь ласка, як проїхати до Сосонки?
— А навіщо вам?
Поки розповідаєте про мету вашої подорожі чоловікові з чемоданчиком, біля вас зупиняються ще кілька перехожих.
— Вони хочуть їхати до Сосонки,— пояснює новоприбулим чоловік з чемоданчиком.
— А чого ж, можна…
— Біля чайної беріть гаття — і до заводу…
— До якого заводу? — питаєте.
І тут вас знімають на сміх. Невже ви не знаєте, що в Косопіллі є цукровий завод?! Правда, він не в самому місті, а за вісім кілометрів звідси, але зветься Косопільський цукровий комбінат!
— То, може, вони ("вони" — це ви) не знають, що у нас є і маслозавод? — єхидно мружить очі рум'яна молодиця, кивнувши головою на велику хату з високою тоненькою трубою.
Отож тільки тоді, коли ви вислухаєте вичерпні розповіді про індустрію та навчальні заклади (дві школи, торговельно-кооперативний технікум) Косопілля,— зможете продовжувати свій шлях до Сосонки. Хоча ні, пробачте, вас ще поведуть на зупинку таксі. Ось вона, бачите! Жаль, що ви не застали "Волги", розмальованої акуратними шашечками: таксі — в розгоні! Хай вас не бентежить, що таксомоторний парк Косопілля складається з однієї машини, але він є!
Тепер уже можна їхати до Сосонки, якщо вам, звичайно, не треба цибулі або яєць,— дуже дешево можете купити на базарі.
До Сосонки тринадцять кілометрів петляєте польовою дорогою, через ліси та переліски, вбрід переїдете через річку Русавку, потім зупинитесь біля старого вітряка — і Сосонка перед вами.
Сосонка — невелике село. Рядочком хат воно притулилося до лісу, вперлося городами та садками в обидва береги Русавки, а потім, коли йому стало тісно,— пішло собі на горби… Цю, нову, частину села назвали Висілком. Хати на Висілку були більші, вищі, хизувалися шиферними, а то й залізними дахами і верандами. Стара Сосонка заздро дивилась на Виселок маленькими віконцями з-під почорнілих стріх. Зате висільчанським садкам да-а-леко до старих сосонських!
В центрі села, як і годиться, стояла крамниця, силосна вежа і довга приземкувата хата — сільрада та правління колгоспу "Рідне поле". Одним словом, Сосонка не заслуговувала більшого кружальця на карті Косопільського району, ніж воно було намальоване.
І коли приїжджав у село хтось з району чи з області, то й показати було нічого. Тоді прибульця водили за Висілок, на ферми. Приміщення ферм у знавців не могли не викликати захоплення. Кам'яні споруди корівника, свинарників та конюшні, хоч і не були вершиною архітектури,— вражали своєю міццю. Нині сущі в колгоспі свині і корови могли бути спокійними: навіть через сто років їх потомству не загрожувала небезпека залишитись під небом.
Зсередини корівник і свинарники облицьовані кахлями. Правда, за останні роки плитки потемніли від гною та пилюки, але кахлі служили красі. Свого часу сосонські ферми описувалися в газетах, друкувались їх фотографії, звичайні й кольорові, в журналах. Ці ферми років зо два протримали в президіях нарад і всяких зборів голову Семена Федоровича Коляду. Минав час. Коли почали укрупнювати колгоспи, Сосонку приєднали до Яворецької артілі і про ферми забули. Потім розукрупнювали, і Сосонку виділили в окремий колгосп. Потім знову хтось в районі замислився над долею "Рідного поля" — і артіль приєднали до городищенського колгоспу імені… зараз цей колгосп зветься "Вперед".