Потім побачила жагучі Данилові очі й до крові покусані губи й почула його шепіт:
– Я люблю тебе... люблю...
– Ні, ні! – кричала вона, борсаючись на холодному дощаному полу, відчуваючи, як полишають її останні сили. Данилові солоні губи впилися в Яринчині уста, і вона знепритомніла.
Яринка не бачила, як хтось відірвав од неї очманілого Данила й відкинув на долівку. Данило й сам не тямив, як опинився там. А коли зірвався на ноги, то побачив перед собою Івана Запорожного. Данило з усієї сили вдарив його в щелепу, аж хруснули пальці. Замахнувся знову, але не встиг, бо відлетів у куток, пробивши головою стіну куреня.
– Іди, – Запорожний відхилив очеретяну мату.
Данило зміряв його ненависними очима.
– Я тобі не прощу, Запорожний, – прошепотів Данило і пішов у руду піщану млу...
Яринка накинула на себе плаття і сиділа із застиглим переляком в очах.
– Мені страшно, Іване...
– Заспокойся...
– Якби ти не нагодився...
– Іди сядь біля вогню, – Запорожний посадовив її поруч і ніжно гладив ще вогкі коси. – Як він тут опинився з тобою?
– Потім...
– Ні, ти мені скажи.
– Човен мій перевернувся, і... він... приніс мене сюди... Ревнуєш? – лукаво подивилася на Запорожного. – Не треба, Іване... Де ти так довго був?
– Занудьгувала?
– А ти як гадаєш?.. Ну, не гнівайся. Нудьгувала... Де ж ти був?
– Два дні – дорога, день в райкомі – оце й уся мандрівка...
– Чого тебе викликали? – стурбовано подивилася на Івана. – Кудись переводять?
– Посилають. Доведеться прощатися з нашим лісництвом, – Іван встав, бо дим роз'їдав очі.
– Куди ж тебе посилають? – і собі підвелася Яринка.
– У степ...
– Директором радгоспу?
– Який з мене директор? – Іван обняв за плечі дівчину.
– Тоді пасти овець, – вирішила Яринка.
– Посилають садити ліс... на пісках...
– На пісках?! – перепитала Ярина. – Вони що, збожеволіли? Там же нічого не росте. То ж проклята земля... Ти, звичайно, погодився?
– А що робити? Треба...
– Так і знала. – Яринка легким порухом вивільнилася з-під Іванової руки. – Ти ж ніколи про себе не подумаєш...
– Наше діло солдатське, Яринко. – Іван спробував засміятися, але сміх вийшов якимось неприродним.
– Дуже зручна формула для безвільних людей, – сказала Ярина.
– Це я безвільний?
– Ти... Ти вже навоювався і намучився, хай тепер інші в тих пісках поживуть. Чому ти не відмовився?
– Не міг... Комусь же треба, Яринко.
– А чому ж ти про мене не подумав? Про нас?
– Я думав...
– Надовго тебе посилають?
– Та ні, скоро вернуся... Я ж не зможу без тебе...
– Дай гребінця, – попросила Яринка.
Вона відвернулася, і Запорожний бачив лише її маленьке рожеве вухо та крутий вигин стану. Іван рвучко повернув до себе Яринку, хотів поцілувати, але вона тримала білими зубенятами три чорні шпильки. Не виймаючи їх з рота, сміялася просто в обличчя збентеженому Івану.
– Підемо додому? – спитав він.
– Ні, залишимося тут... Назавжди... Хочеш?
– Хочу.
– І не поїдеш в той степ?
– Поїду... Але перед тим... прийду, Яринко, свататись до тебе. Прийти?
– Спробуй! – знову спалахнули в її очах лукаві іскорки. – А може, передумаю... Хлопців багато є...
– Знаю...
2
"У нас на Овечому хуторі дуже злющі піски, мабуть, в усьому світі нема таких. Вони засипали мій квітник. І тепер над кожною квіточкою – піщаний горбик, як могилка. І ще піски засипають у степу траву, вівцям нічого їсти, і дід Опанас журиться".(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Дожила Катерина до радості. Бог не бог, а доля змилостивилася над нею – чоловік не повернувся з-під Варшави, то хоч син вдома. Теж постріляний, але живий-здоровий. А що вже славний, то навряд чи в усьому районі такого стрінете. Те, що погони капітанські з літачками та ордени лежать в прискринку, то одне діло, а ви подивіться на нього в оцій білій сорочці, в синьому галіфе та хромових чоботях. Ходить Іван по хаті, порипуючи чобітьми, чорним чубом до сволока сягає, плечима вікно затуляє...
Ходить Іван по хаті, а мати за ним:
– Що тобі, Ваню?
– Та нічого, мамо...
Оце як скаже "мамо", то наче хто Катерину над землею підносить. Добре, якщо сини вдома. Бо тільки й щастя, коли проводів нема... То в школу проводжаєш, то до призову, то на війну...
А зараз Катерина проводжає сина свататися. Треба було б, щоб пішли до батька-матері нареченої свати з рушниками через усю Кам'янку, так Іван же не хоче, бо партійний... А хіба рушники завадили б? Хай уже сам іде. Аби лиш привів невістку в хату. Невістка гожа і з роду доброго. Правда, батько її – Тихон, бідолашний, теж не добився з фронту додому, пропав чоловік безвісти... Прислав Одарці листа, писаного під Яссами, а там узяв та й пропав... З полону, хто живий зостався, то вже вдома, а Тихон пропав...
Яринка доброю невісткою буде: після війни два роки на вчительку вчилася, працює в школі, й до роботи беручка, і веселенька. І все в неї до ладу, трошки худенька, але ніжки як виточені і при талії, оченята сірі, наче з туману дивляться... Приведе Ваня, то й житимуть. Кімната для них прибрана, подушки білі, як лебеді, на ліжку. І віконниці Катерина пофарбувала зеленим і лоєм змастила, щоб не скрипіли на вітрі. Фіранки старенькі, але так же тяжко з цією мануфактурою... Вона й не будитиме молодят по світаннях, хай сплять та милуються...
А там, звісне діло, дітки з'являться. Хай би перше хлопчиком було. Назвали б його дідовим іменням – Трифоном. Був би на світі ще один Трифон Запорожний, який і колгосп у Кам'янці засновував, і ліси оті навкружні посадив і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою – замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...
– Чого це ви, мамо, зажурилися? – чує Катерина.
Іванів голос, і обриваються її думки.
– Та все думаю, Ваню, як жити будеш...
– Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, – каже Іван.
– Це ж твій довоєнний. – Катерина кидається до шафи і виймає іншого. – Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...
Іван приміряє:
– Як на мене шитий... Піду я, мамо.
Катерина дає невеликого кошика:
– Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...
Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...
Дожила Катерина до радості...
* * *
Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому "універсалі", наче в президії – і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.
Івана чекали. Це він помітив ще на подвір'ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.
Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:
– Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, – Одарка трошки прибріхує, для годиться. – Сідай, Іване.
Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:
– Яринка вдома, Одарко Павлівно?
– Їй-богу, не знаю, – знову божиться Одарка, – чи вийшла куди, чи по господарству порається.
– Вдома, вдома, – вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка – в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.
– О! – здивувалася Одарка Павлівна. – Ти вдома? А я думала...
Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:
– Поговоримо, поки вони щось надумають.
Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:
– Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...
– З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!
– Та не для того питаю, – відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. – Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...
– То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...
– Як вернеться, тоді й балачка буде, – вирішила Одарка.
– Подобається він мені, мамо...
– То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.
– Не говори ти мені про нього...
– Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?
– Та ходив...
– А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...
– Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.
– Якщо в Кам'янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.
– Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? – Ярина з докором подивилася на матір. – Знаємо ж, що поїде.
Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.
– А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. – Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. – Думала, вони п'ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?
– Як же ми без вас? – підсунув Іван стільця Одарці.
– То я тобі кажу, Іване, – провадив далі Остап Веремійович, – що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.
– Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, – промовив Іван.