Всі куточки обнюхав, кожного як облупленого знає.
Навіть одіж до гудзика вивчив на кожному селянинові, а молодиць по пелені взнає за гони…
– У тебе паспорт у порядку?
– Який паспорт? Я ж у своєму селі!..
– А, не вчи! Знаю, в чиєму ти селі, а паспорт повинен мати – більше п'яти років не був у селі!..
Петро побачив поруч сторожа Максима, зрозумів, що то він посланий попом відібрати в Петра обіжник, попередити урядника.
Жменя поволі витяглася з кишені, а в голові промайнули плани, що робить, як повестися з урядником.
– Ну, не був, так що ж? За тим і приїхав, щоб паспорт поновити.
– Ходім до волості, там добалакаємо…
– Так зразу?!
– Без балачок!.. – а рука звично простяглася до рукава трохи вище ліктя. Петро озирнувся, ступив у гурт селян і поволі випустив зіжмаканий папірець додолу…
Який же я був по-дитячому щасливий, підхопивши той жмуток паперу! Певен, що ніхто того не бачив, я кинувся продиратися геть крізь гурт, утікати.
– Не напирай!.. – гукнув урядник до "миру" з деякою тривогою в голосі, бо розумів, що його можуть відтерти від уловленого "агітатора". А "мир" з усього храму, мов по команді, сунув під кучеряві предковічні в'язи, шумував і бродив. І в тому відчувалася не тільки стихія маси, а й цілком усвідомлені бажання.
– А-а-а!.. – протяг урядник погрозливо якимсь уже розпачливим голосом, шкопиртнувши через босого парубка, що ніби ненароком упав йому під ноги. – Шкуру зні-му-у! – крикнув, замашно падаючи через парубка. Натовп обгорнув його тісним кільцем. Гуртом хапаються, щоб звести урядника, і на диво – ніяк не всиліють, раз іа разом випускають або й самі падають на купу з урядником.
З усіх сил Петро рвонувся в гущавину людей. Перед ним, як могли, розступалися, а один, у рудій свитині, махнув рукою на двір і шепнув:
– Через мій двір у луки, парубче, на Черкаси…
Навколо церкви пливло "обхожденіє", рвалося в захмарні далі урочисто благаючим співом вимуштруваного хору. Благим голосом канючив піп "благоденствія" та "благополучія", а кадильниця прозаїчно бряжчала без жодної вуглинки. Старанно розлягались лунами всідзвони, стелючись по зжовклих гаях та німих забутих вільшниках.
Я запхнув зіжмаканий папірець у пазуху. Думалося таки віддати Петрові – певне ж, потрібен він буде йому, коли вхопив майже з рук попа.
Натовп ще довго гелготів, тепер уже реготом, ледве звівши урядника з землі. Він озирнувся навколо, зрозумів, що Петро вже як у воду впав, і без єдиного слова затопив кулаком у дражливо розсмішене лице босого юнака…
II
Шуміли столітні волохаті сосни кучерявим верховіттям. Стрункими колами підпирали цю кучеряву стелю і стогнали, стрясаючи землю. А там підхмарні вітри лоскотались у верховітті й наганяли дикий жах своїми двигтючими жартами.
Ой ліс, воля! Жагучими обіймами горнеш до себе, ховаєш хоч на мить будні, болючі скарги, журливі спогади…
Шарудять дорідні мохи, встеляючи срібло-сивими килимами перегнійну вогку землю. Прислухаються, як кохаються сосни в хмарах та як гомонить Сура між крутими глинястими берегами. Сосни здавили цю живу прудку річку своїми покрученими коренями. Але Сура рветься поміж корінням, облизує на ньому жовту липку глину і розливається піщаними дюнами серед здивованих на долині чагарників.
Коли гомонюча Сура вигинала своє останнє коліно, щоб злитися з південною жилою, із спадистих південних берегів на неї байдуже дивився сивий, як і оці мохи, густоцерквий Алатир.
Щедра наша країна, чимало має цікавих, затишних міст.
Присадкуватими, позеленілими від давності церквами та високими багнетяними шпаківницями на дахах, мов щетиною, п'явся Алатир у глибоке без краю небо. Слалось це місто на пагорках зеленими кущами садів, що, мов бородавки, розтикалися поміж цегловими та рубленими двоповерховими хатками. Простягало покорчені усім-усіма три вулички туди, де з диких соснових нетрів через Суру виринув і розташувався закурений, присмажений вокзал.
Отам, серед засмальцьованих шпал та сталевих тенет, у старій, дерев'яній, полинялій од давності сторожовій будці скоротав свій вік Іван Петрович. Двадцять шість років протяг, просторожував. Багато "крушеній" власним серцем перетерпів, з дюжину начальства перемінив і знав вокзал, як батьківську заяложену дубльонку.
За його будкою-хаткою, граючись, зеленів густий, найбільший на весь Алатир, казенний сад. Він починався від останнього рядка червоних від іржі рейок і тягся аж туди, де за гігантським горбом кучерявіли сосни.
Іван Петрович старістю майже щодня відвідував цю зелену пахучу "казенщину" (як звали садок) та свого старого приятеля сторожа-садівника. Мовчки зійдуться, посидять на сучкуватім ослоні, напозіхаються та й посунуть кожен у свою будочку, також мовчки.
Але бувають і такі виключні дні, коли й ці кремезні дідки зацікавляться якоюсь новою подією з алатирського життя і лагідно посперечаються.
– Чи чули пак, Денисе Фотійовичу, в нас?..
– Депа бастує? – спокійно перепитує таранкуватий,і рідковолосим обличчям Денис Фотійович. А очі й не мигнуть, устромляються вздовж пересипаних пісочком стежок, старанно та по-мистецьки облиштованих свіжими півниками.
– Знов не працювали сьогодні…
– Що ж на цей час висунули, які вимоги? Прибавку знов?
– Е-е, Фотійовичу, не те! Сам чув, не те! Царя хочуть скинути коняці в штани… Сам чув: у Петербурзі цар розстріляв робочу маніхвестацію. Так його тепер скинути хтять.
– Царя? А хто ж тоді народом буде правити, роботу лапати, маніхвести підписувати, з японцем воювати?.. – дивувався наївний Фотійович.
А Іван Петрович моргне оком, старим таким, безбарвним,і рудими бровами, і з гордістю знавця розповість, про що гомонять робітники:
– Сам чув, Петро Недоля казав!.. Свою, каже, владу поставимо, свій совєт міністрів налагодимо, восьмигодинний робочий день оголосимо…
– А хто ж царем буде, може, Недоля? Звідкіля він узявся такий у нас?
– Царя, кажуть, не буде – не потрібен. Совєт міністрів свій…
Нічого не розумів старіший роками Фотійович. Бачив і він і знає цього Недолю.
Ну, й що ж: увесь всередині, тільки очі горять. Глянеш у лице – їсть тебе очима. Який з нього міністр буде? Він же робочий, забастовщик…
– Він у депо повз мене ходить. Жартує, либонь, коли не дивишся в очі йому, а глянеш, аж мороз поза шкірою полізе… Ро-о-зумний бісів Петро, битий, видать. Такий не збреше… А звідки? Росія велика, Фотійовичу…
І розходилися з різними думками…
А "депа" жила революцією.
Понад тисячу виснажених у щоденній тяжкій праці робітників не стримувались далі.
…Там десь, далеко за соснами, лунали січневі події, їх тяжкі луни розляглися по Русі-матінці, котились веснами по фабриках та заводах. Поринали в дужих цілинних соснах і журливим стогнанням оддавали в цих закурених, перефарбованих пахучою нафтою цехах присадкуватої "депи"…
Петро Недоля з'явився в Алатирі років два тому десь аж з Петербурга і вміло керував робітниками. Та ні один з залізничної жандармерії не міг розпізнати саме в ньому передового революціонера. Після великої квітневої забастовки в депо заарештовано дев'ять чоловіків і трьох, які кинулися на поліцаїв з кулаками, "для примера" розстріляно там, за соснами, під крутою "кам'яною горою".
Через що вона кам'яна, ніхто не знає. З простісінької глини височенна могила повисла над Сурою і скалилась на каламутну воду чорними плямами-печерами. Вони ховались серед густого коріння в кручі, не моргаючи дивилися, як конали застрелені робітники. А дикі сосни стогнали сумом, і вітер бавився їх верховіттям.
На цій горі, кажуть, сам Разін висиджував та молодецькі пісні слав по річці й між соснами. Пісні котилися сивіючими мохами в замордовані душі, вітрами надихали надію. А гострогруді розмальовані човни виринали з-за крутих алатирських берегів…
Недоля жив недалечко за вокзалом у старенької вдови залізничника і її веселої дочки. Вдова тільки зітхала, а очі мокріли, коли приходив заклопотаний, стомлений їх квартирант Петро. Вона знала, що його не мине колись те, що й тих трьох під "кам'яною горою". Чоловіка втеряла в японській війні, до Петра, як до зятя, придивлялася й звикала. Хотіла благати, виплакувати, щоб кинув "хистку" працю. Але ж коли послухає, як він моторно та розумно говорить робітникам у хаті, то німіє язик, а серце хоче слухати та слухати.
Висока, струнка, повновида Поля теж звикала до Петра й незчулася, коли стала йому близькою, рідною. Вона переховувала літературу і деяку зброю після того придушення виступу депо, ховала так, що тільки мохи знали де. Петро щиро покохав Полю, обіцяв згуляти весілля і мовчки вірив у це.
– Товариші! – чула Поля в хатині. – Кажуть, цими днями до нас приїжджає знову отой, чорновусий жандармський полковник. У Петербурзі почалися репресії над робітниками після того січневого розстрілу. З якими ж новинами приїде полковник? Він не любить навідуватись пусто-дурно.
– Може, знов арешти та…
– Може… Є чутки, що революція по робітничих містах все більше й більше зростає. Зрозуміло, що реакція готується до відповіді…
– Та відрядити його в сортир, гада! Головою вниз, – не видержала чиясь палка натура.
Але Недоля стримував:
– Не можна! Треба триматись одного! Терор – не наш засіб боротьби. Ленін проти терору. На приїзд полковника відповідаймо забастовкою. Завтра всі в депо – і ні за холодну воду. А коли начальство почне репресії, – так всі на вулицю, демонстрацію по городу!
– А коли жандарми захочуть перешкодити?
– Не посміють, їх небагато, а конвойники з Алатиря роз'їхались. Та все-таки треба обійтися без гарячого, коли самі не почнуть…
Виринали з рубленої хати в засмальцьованім одязі робітники, позирали на чорне, зірчасте небо і розтікались у мовчазну ніч. Гасові ліхтарі дрімали на рябих стовпах і перехрестям, благаючи спокою. Довга розпластана тінь посковзнеться по дощанім паркані й розтане поза рогом. Д око з-під блискучої кокарди потай, з-під ліхтаря, встромлялось у мовчазну тінь…
III
В обідню пору сипнуло робітництво з депо. Розчинені брами випускали сині замащені блузи, а сонце мовчки жмурилось і шкварило по рейках, по бляшаних дахах та по спадистому берегові між соснами. Іван Петрович тільки що вийшов, відпочивши після нічної праці. Від уїдливого світла мусив прижмурити очі. Збоку, якраз під сонцем, дрімала "казенщина", і тільки скрипіла стара хвіртка та десь свистів спізнілий паровоз.
– Казанський і сьогодні пізниться.