Чоловік увійшов.
— Я виджу, чоловіче,— говорив Стрибог,— що ти бідний і що ти добрий чоловік. Проси в мене, що хочеш.
— Що ласка,— відповів той чоловік.
— Я сам не можу ніщо давати, ти мусиш зажадати. Чоловік іздвиг плечима:
— Або я знаю?
— Як же? Тобі так добре живеться на світі? Чоловік зітхнув:
— Та де добре: нужда, та злидні, та й більше нічо. Аби його осміливити, поклав йому Стрибог руку на
плече та й промовив ласкаво:
— Так кажи, що би ти собі жадав, аби тобі ліпше було?
Чоловік подумав-подумав та й несміливо сказав:
— Та хіба аби людей побільше мерло, та й то вліті. Стрибог відступився від нього та й сів за стіл. Уже
хотів його вигнати та й іншого покликати, але ще промовив до нього отак:
— Чи ти подумав, чоловіче, над своїми словами? Нащо ж тобі придалася людська смерть?
— Бо я грабар,— відповів чоловік,— так як люди будуть більше мерти, то я більше зароблю. А взимі та мені дуже тяжко гроби копати.
— А що інше не хочеш дістати, аби-сь міг бути паном, великим багачем або чим?
Грабар задумався хвильку, а відтак відповів:
— Ні! То не для мене. Що мужикові до панства? Та я би здурів або повісився. Я іншого талану не маю та й не хочу мати: хочу вже загибати грабарем, бо я до цього звик.
— Вийди, дістанеш відповідь опісля.
Грабар поклонився та й,боком висунувся надвір.
VI
Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би йому покликати.
"Покличу цього молодого хлопця. Він іще не є лакомий на чужу працю, серце в нього не попсоване: може, не зажадає від мене людської кривди, а, певне, його молодеча фантазія забагне якої чудової й дивної речі"
Так подумав собі Стрибог, а вголос до хлопця обізвався:
— Парню! Як тебе називають?
— Мене Йвась.
— Ходи до мене.
Івась пустився йти, але Сафат, великий, кремезний хлоп, стримав його.
— А ти, гнидо, куда?! Ти би не пішов на піч? Як то може бути, аби господарі стояли перед порогом, а такого недолітка перед божка брати! Це не по правді, ми цього не приймаємся!
— Погоди, Сафате,— вспокоював його Стрибог.— Як тільки я з цим парнем скінчу, зараз тебе першого покличу.
Сафат щось іще бомкнув сердито, але Стрибог не чув, бо взяв Івася за руку та й увів його досередини.
— Скажи ж, Івасю, що би ти собі жадав від мене? Івась, п'ятнадцятилітній парень, поглянув цікаво на
божка та й сказав не надумуючись:
— Я би собі жадав таку велику залізну булаву, та й таке право аби для мене видати, що мені вольно тою булавою кожду муху вбити, де лиш її вздрю, та й ніхто не сміє мені за то нічо зробити.
Стрибог дуже здивувався, бо ніяк не міг додуматись, нащо Йвасеві такої дивовижної речі. Тому запитався Йвася:
— Нащо ж тобі це?
Івась, не надумуючись, відповів:
— Бо я би таки зараз на перший вогонь забив тою булавою муху на Сафатовім чолі за те, що він не хотів мене сюди пустити. А потім на танці всі би мене боялися, бо я би бив, кого схочу: мухи ж на кождого сідають. Чи якби мені хто корову зайняв із збіжжя, то я б на нім зараз муху ковтнув. Усі би мене боялись, а я нікого.
Так говорив Івась та аж почервонів із радості. Стрибог його зараз відрядив.
VII
Увійшов Сафат і сам зачав говорити. Був сердитий та й говорив сердито:
— Я вже п'ять літ із братом у процесі за хату та й більше вже правуватися не хочу. Я свою половину хати дарую найстаршому божкові Перунові, але най він собі її забере таки зараз тепер. Нехай трісне в неї своїм громом, нехай моя половина спопеліє, а попри мою й братня. Я собі жадаю, аби це зараз сталося.
— Чому ж ти так остро до мене говориш? — запитався Стрибог.
— Я не знаю, чи остро, чи не остро, але я знаю, що це мені зараз має статися, бо я дарую свою половину хати найстаршому божкові. Я не в тім'я битий та й знаю, як що куда йде.
— Схаменися, Сафате! — сказав Стрибог.— До кого ти так обзиваєшся? Адже я божок. Я лиш те зроблю, що мені схочеться.
— Овва! Трошки воно та не так! — кричав Сафат.— Як ви сюда прийшли, то не задурно: ви маєте свою плату. Сьогодні задурно ніхто нічо не роздає. Ви маєте наказано більше нам дати, як даєте. О! Я не такий дурний, як другі. Мені зараз має бути те, що я хочу, бо як ні, то я вже знаю, куда вдатися!
Стрибог нахмурився, аж у хаті потемніло, а Сафат як був відважний, так відразу налякався і зараз ізм'як:
— Вибачайте мені, дурному, найясніший божку, я вже більше не буду,— заговорив ізлегонька та й задом висунувся з хати.
VIII
Стрибог уже зажурився, що не зможе виконати Перунового розказу та й не дійде зі смеречівчанами до ладу.
"Ще спробую поговорити з війтом",— подумав та й покликав війта.
— Слухай, війте, я тебе маю за найрозумнішого чоловіка.
— Що правда, то правда; але нарід дуже дурний,— сказав війт.
— Тому я тебе питаюся, що я маю робити для цього вашого села, для всіх смеречівчан?
— Добре,— сказав війт.— Я буду говорити за ціле село.
Утішився Стрибог та й подумав: "Прецінь дійду вже раз до пуття".
— Я скажу найяснішому божкові,— говорив війт,— що нашому селові належиться, лиш най моє слово буде вислухане.
— Говори, станеться так, як зажадаєш.
Війт аж усміхнувся з утіхи. Приступив близенько до божка та й шептав йому до уха:
— Нашому селові треба, аби до нас прийшли пани та й крамарі, а всі люди аби на жебраків посходили. Та й іще нашому селові треба, аби було вольно киями їх бити. Отак буде найліпше!
Дарма що божок, а й він налякався, таке почувши;
— Як то? Що ти говориш?
— Ви, найясніший божку, ще не розумієте. Я вам зараз розповім усе дочиста, то й побачите, що інакше з нашими людьми не йде.
— Говори!
— Я все скажу, лиш ходім отут у кут.
Як пішли в кут, то війт говорив Стрибогові пошепки:
— Мене громада вже не хоче на війта, а через то я й сам не хочу бути війтом, хоч би мене й вибрали. Нехай же зійдуть тепер усі на старців, то я їм потому скажу отак: "А видиш, один із другим, не хотів мене за війта, най же тепер війтує над тобою паршивий панок. Ти за мого війтування був порядний господар, а тепер ти панський попихач. Не хотів ти мого ласкавого слова слухати, слухай тепер панського кия". Отак нашим людям треба! Нехай же це їм незабаром і станеться.
ІХ
Стрибог аж упрів, так його втомила ця розмова. Не пускав уже нікого досередини, тільки вийшов сам на майдан. Став собі посеред людей, знявся трохи вгору і промовив так до громади:
— Слухайте, смеречівчани і смеречівська громадо! Ті всі люди, що мене просили, то жоден не дістане те, що собі жадав, бо вони всі просили поганих речей. Ви собі майте теє в тямці, що я не прийшов сюди межи вас, аби людей кривдити, лиш я прийшов на те, аби людям добро зробити. А ті люди, що зо мною говорили, то тільки хотіли би другого скривдити.
— Правда, свята правда! — крикнув мужик із гурту.—Це дуже нарід поганий. А зо мною, гадаєте, інакше? От у мене десять моргів поля, а вдова Варвара нічо більше не має, лиш маленький клинчик попри моє. Що я їй наговорився: "Відступи мені, бабо, той клинчик, бо ти й так не маєш із нього ніякого хісна, бо моя худоба все тобі випасе". Та гадаєте, що послухала? Де там! Не поганий же це нарід?
— Мовчи,— скрикнув Стрибог,— як я говорю!
— Я лиш на те кажу,— відповів мужик,— бо це варт послухати, як мене така жебрачка кривдить. Я ще маю один такий інтерес, але то вже хіба опісля скажу.
— Слухайте ж,— говорив далі Стрибог,— та нехай же мені ніхто вже не перебиває, а вважайте добре, аби ви мене порозуміли. Жадайте від мене всі одної такої речі, аби вона для вас усіх була добра.
— То таке,— обізвалася якась баба,— коли кождий окроме недоладне жадав, то й усі разом таке зажадають.
Стрибог похвалив бабу за це слово, бо каже:
— Я, мабуть, із неба на те зійшов межи вас, аби про це допевнитися. Але однако говоріть, чого вам треба.
X
На цім слові громада зашуміла й загуділа. Хоч гутірка йшла голосна та жвава, отже-таки довго не можна було дослухатися, що люди говорять. Аж нараз чути було суперечку двох мужиків, бо вони перечилися з таким завзяттям, що перекричали цілу громаду. Це хіба би прирівняти до стада індиків, як вони при їді. Тоді всі індики вразно йойкають і півкають, і хоч розходяться від них усілякі голоси, так не знати допевне, який саме голос від котрого індика йде. Аж тут нараз ізчепляться два індики за коралі, тягаються завзято та поки нарікають тонким півканням, а далі у сварку. Отоді-то всякий дослухається, що та сварка йде поміж тими двома індиками, що б'ються.
Так воно було й зо сваркою тих двох мужиків.
Але та сварка була спочатку приязною розмовою. Бо один мужик так говорив:
— Видите, куме, кілько тут зійшлося разом християнського миру, а однако на всіх було би досить три відра горівки.
— Що це ви, куме, пленичите! — крикнув другий.— Я вам кажу, що три відра горівки на тільки людей замало!
— А я вам кажу, що стало би,— перечився перший мужик.
Другий же обставав-таки при своїм:
— Коли ж бо брешете! Три відра на самі баби замало, не то для хлопів.
— То ви брешете, як той пес! У вас лиш горло широке, щоби багато браги змістилось, а в голові вузько: нема розрахунку анітрішки.
На цей крик громада втихла. Так утихає дитяча гамірлива забава, коли з'явиться між ними неня, що привезла даруночки з міста. Але перегодом пристало більше людей до тої суперечки. Одні казали, що три відра горівки вистарчить, а другі, що ні.
Полагодив цю суперечку Семен, той, що знає худобі кров пускати,— бо він на всяке діло розумом хитрий. Він так її полагодив:
— Чи би стало, чи би не стало, але ліпше шість відер, як три.
— Правда! — притакнула громада.
— Нехай буде шість відер, бо як лиш три, то багачі вперед розхапають, а бідний хіба пальці оближе.
Ці слова крикнув грабар, бо стояв із самого заду та не знав, із чого зчинилася та суперечка.
— Ану ж би спробувати,— вмішалась і собі до розмови бідна вдова Варвара.
— Хіба піти би,— послухав війт удови й несміливо поглянув на людей.
— Ідіть ви.
Війт почухався у потилицю.
— Ідіть ви, куме Сафате.
— Ні, йдіть ви, куме Семене,— отягався Сафат, бо хоч був завсіди відважний, та тепер боявся Стрибога, щоби знову не хмурився.
XI
Стрибог завважив, що люди щось хотять і чергуються, тому закликав їх до себе:
— Що ж собі жадаєте?
— Ми собі жадаєм шість відер горівки,— сказав війт.
— Бо то так здається, громада велика,— додав хитрий Семен, бо помітив, що Стрибог придумується.
А Сафатові повиділося, що Стрибог, мабуть, хоче хмуритися; тим-то низенько склонився й несміло цідив слова крізь зуби:
— Та, може, хоч на спробунок, кілько би вийшло на цілу громаду...
Десь-то хтось якось колись, мабуть, казав, що божки, либонь, ніколи не журяться.