Про гроші, про чорний день вона ніколи не дбала, хоч дворові і шушукалися між собою: "Обчистить вона пана, як білочку, хай тільки очі закриє, – всі гроші до її рук перейдуть". Та вони не знали Оришки, не знали того, що вона хоч і в ключах ходить, а всім ворочає курноса Пидоря; що Оришка грошам і ліку не знає, не тільки що.
Дозналися вони тільки тоді, як умер князь та як Пидоря, не дивлячись на її тридцять літ, підхопила собі двадцятилітнього молодця з міських міщан, одкупилася, крамницю завела і незабаром купчихою стала, а Оришка тільки зосталася при своєму тілі та дорогих уборах; її і взяти ніхто не хотів. Пройшло років зо два, зо три, наряди поносилися, тіло спало… і з крупичатої Оришки вийшла нікуди кчемна баба-старчиха. За скільки літ розкоші та панування вона розучилася робити-працювати, жила більше споминками про старовину та важким зітханням.
Та й було об чому зітхати: після смерті князя добро його узяли в опіку, дожидаючи сина з столиці. З опікою пішли інші порядки: опікуни більше про те дбали, як би княжеське добро розносити, про людей їм було байдуже; їх тільки вивели з горниць і розселили по хатах. Оришці випала на долю кривобока стара хатина без стріхи, з дірчавою оселею, без дверей у сіни; чи б'є дощем – вода на голову ллється, чи мете снігом – аж на піч наносе. Годувалася вона тим, що у місяць видавали: стільки там хліба, стільки сала, ріпи, буряків.
Спершу все те крутило у носі – вона оддавала людям свою долю, а сама збуде що-небудь, то й поласує, а як не стало чого збувати, голод не свій брат – почала і не таке їсти. Далі стало і того трохи, бо видавали тільки на її долю, а Парасочки не приймали в щот, хоч Парасочці уже десять років минуло… Прийшлося нужду терпіти, прийшлося з лихом колотитися. Воно б, може, і нічого, коли б не було у спомині того добра, що було колись, а то як згадає Оришка – так сльозами і обіллється.
Не менше горенька прийшлося дознатися і Парасочці. Викохана до десяти літ, як паненя, вона не знала, де, що і як береться. Вона знала одно: "дай" – і те, що тільки душа її забажає, буде дано. Старий князь балував її не як дочку свого вірного слуги, а мов свою рідну дитину. Усяке її вередливе бажання здалека бачилось або ж пригадувалось.
Ще Парасочка спить, а для Парасочки і чай готовий, і молочна каша, і іграшки… Тільки очі розкрила – уже її заливають і забавляють. Вона звиклася з тим. Її нетерплячка розбирає, як не зразу вгадують її бажання, її вередливі примхи. З року на рік вона робилася непокірніше, вередливіше; чи то дивлячись на пана, вона училася вередувати, чи, може, кров панська унесла ту вередливість у її кріпацьке тіло.
А тілом не поскупилася наділити її мати: така і повненька, і біла, і рум'яна, і чорноока, чорнобрива, як мати, і на норов трохи скинулась на неї: весела, балакуча, жартовлива, як і мати була замолоду, і така безжурна, ласа на ласощі, на те, щоб добре поїсти, гаразд поспати.
Добре ж, поки було добре… а як нужда та недостачі прикрили їх своїми злиднями та дрантям, коли Парасочці хотілося паски з солодким чаєм, а мати давала сухий хліб з остюками до такого, що аж дим схоплюється, борщу, коли Парасочка не хотіла їсти і вередувала, то Оришка і духопеликів надає, – тоді у малому дитячому серці зло закипало, спершу на матір, а далі й на людей, що відняли від їх добро їх. Мучилась тоді Парасочка; кров панова голосно обзивалася у мужичих жилах дитини, і вона увесь світ ненавиділа – зло і заздрість звивали гніздо у тому серці ще змалечку. Коли дійшла вона до розуму, вередливість її де й ділася, зате заздрість, заздрість пекуча-палюча розбирала її.
Не раз, ради заздрості, вона крала, чого у неї не було, а на других бачила. Її страмили, били – вона все одно робила. Їй і страму немає. Чим вона винувата, що у неї немає того, що у других є? А б'ючи тільки ще дужче розпалювали її ненависть до людей. Вона хоче панувати, а її б'ють, заставляють робити. "Підожди ж! Не я буду, а панування добуду!" – зарубала вона на носі і ніколи не викидала з голови.
Як не сварилася, не лаялась, не билася Оришка, а не зробила з дочки працьовитої кріпачки, невсипущої хазяйки, вірної слуги. На панщині вона не робила, як другі, а більше бавилась – заводила сміхи та реготи. Її полають, а в неї то голова розболиться, то в серце заколе, і в холодочку вона вилеже цілий день. Дома теж немає у неї ніякого порядку: одежа розкидана, кісники та стрічки і на печі, і під піччю валяються, де скинула що – там воно лежатиме хоч і вік.
Хоч бачила Параска, що його треба б прийняти, що воно і на другий раз згодиться, та раз надіване уже в неї старе, нікуди кчемне. Любила Параска уборами менжувати, коли б вона була багачка – на жоден день мала б новий убір. Та горенько – нужда: іноді приходиться одно носити, поки воно на ній і поділиться, обпаде, – а перемінити нічим – яке буденне, таке й празникове. Тоді для Параски наставали гіркі дні тяжкої муки та туги.
Вона вже дівка; і молода, і уродлива, а приходиться свою красу дрантям прикривати, пишну уроду у ганчір'я завірчувати. Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в'ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти, а в неї ні стрічки доброї у косі немає, ні намисто не бряжчить на круглій, мов виточеній шиї, ні черевички не риплять на невеличкій нозі, ні нова спідниця не обхоплює високого стану, а тендітне біле тіло не тонкого льону сорочка прикриває, а матірка з десятки натирає його до розчосу. Горенько Парасці!
А ще більше горе, коли хто з дівчат або хлопців насміється з її благого одягу. Огню палючішого не треба – як у той час стане Параска; вилає усіх, утече додому і цілу ніч проплаче. Хлопці те бачили, і хоч липли більше всього до неї, а з старостами ніхто не потикався. Їм весело було з нею жартувати, гратися, а якби прийшлося вік зжити – не весело б воно, певно, жилося. Та й Параска не дуже б'є на дворових кріпацьких парубків – їй коли не панича, то купця, а вже найменше міщанина подавай.
Так літа ішли, минали, проносячи за собою більше лихе, ніж добре. Оришка умерла, а Парасці ще й краще: нікому її голови клопотати, нікому їй її провини вичитувати – сама, як знаєш, по своїй волі живи… Параска раділа. До того ще один судовий панич до Параски почав приставати.
Нагляділа якось раз Параска, мажучи панські сараї, молоденького панича, що гуляв по полю коло Ратієвщини.
– Панич! панич! – крикнула вона і з повними жменями глини кинулася через окіп до панича.
– Паничу! ідіть до нас мазати, – сміло присогласила вона його.
Слово по слову – розбалакалися. Уже Параска забула і про роботу, уже і руки об траву потерла; стоїть з паничем, щебече йому, наче пташка; а він, як сіренький котик, заглядає у чорні веселі очі, побликує на стрункий стан, на високе лоно.
– Чи у сад пускають? – спитався він.
– Пускають! пускають! Як можна паничів не пускати. От хлопців – друге діло… – І повела панича у сад.
Поки обводила його, поки обходила увесь садок, то й сонце сіло. Пішов панич, і Параска цілий вечір була неговірка, невесела. На другий день панич знову суне гуляти; і вже нікого не питає, прямо у садок чеше. На третій – знову; причастив щодня, а іноді і вранці рано сновигає по садку. Кому яке діло, що панич унадився гуляти, – хай гуляє! Параска собі не пропускає панича. Дворові жінки почали сміятися, а Парасці що за діло? Плювати їй на їх посміхи! Он панич раз лент їй нових приніс, удруге – сережки срібні з червоними камінцями; утретє – намиста разків з п'ять. Параска щаслива така – землі під собою не чує, не ходе, а літає. Де взялися ті й гордощі; на парубків уже і дивитися не хоче, її займуть – а вона у лайку!
– Еге-е, то се наша Параска справді загордилася, панією сподівається бути! – казали вони. – А постій лиш, ми тому куцоштанькові полічимо ребра, чи не одійдуть від неї гордощі.
Засіли хлопці і спіймали їх обох на рові, де, гарненько обнявшись, сиділи вони та милувалися. Хоч паничеві і нічого не зробили, тільки карбованця на горілку взяли, оже панич не подарував їм того карбованця. Микиту Моринеченка та Сидора Голуба засадили в тюрму, других тягали по поліціях… Загомоніли спершу батьки та матері парубочі, а далі і всі ратієвці: "Як се так? Через таку погань, повію, та нашим дітям таку наругу терпіти? Ми і її, і його укландаємо!"
Паничеві ж нічого – він своє діло зробив та більше і очей не показував, а Параску ратієвці своїм судом гаразденько-таки одідрали. Вона сварилась: "Як сміють з неї так знущатися? Піду до його, хай жалобу напише, – він їх усіх у тюрму посаджає, на Сибірю зашле!.." І пішла… Разів скільки ходила, тільки він її не прийняв. Параска від страму і горя не знає, що їй робити; не йде у двір, бігає по полю, по Довгоселівці та голосить.
І треба ж було Йосипові Грицаєнкові стрінутися з нею у той час.
Йосип – Ониська Грицая син. Онисько – козак, живе на Довгоселівці, має землі десятин з сорок, огород добрий, леваду при огороді, хату на дві половини, п'ять пар волів, овечат десятків зо три, і сім'я невелика: він, жінка та два сини – Яків та Йосип. Якова, як старшого, старий призвичаював до господарства.
– Це хазяїн буде, – казав він, – а то – москаль.
У той війнолюбивий час багато брали людей у москалі, і Онисько бачив, що не минути білявим, як льон, Йосиповим кучерям гострої бритви голія, широку синову груднину прийдеться уквітчати блискучими московськими гудзями, на широкі плечі скинути важкий ранець, довгим дужим рукам прийдеться не ціпом орудувати, не коло плуга калятися, а перекидати, як іграшку, важку рушницю. Хоч і боліло серце старого, що його дитина занесе та, може, і зложить свою голову на чужій чужині, та що вдієш?
Онисько – добрий батько, не маючи волі вислобонити сина з рекрутчини, він зарані пильнував про те, щоб та рекрутчина не стала синові дуже важкою та гіркою. Що було в батьковій волі – він усе зробив: давав синові нагуляти здоров'я, не будив його рано, як Якова, не морив важкою роботою коло плуга, косовиці, жнив. Коли минуло Йосипові дванадцять літ – він віддав його до дяка у грамоту. "Що знати, то за плечима не носити, – казав старий, – а, може, грамота ще й у пригоді стане при його службі – писарем буде, а пошанується – до охвіцера дослужиться".
Йосип – цікавий хлопець, талановитий; зразу далася йому грамота, зразу він не тільки второпав її, а ще й полюбив.
Після трилітньої науки він так читав, що й дяка заткне за пояс, а писав – куди краще від самого дяка, у того літери мов п'яні, то сюди, то туди порозхилялися, а коли Йосип напише – папір наче калачиками устеле, – літери рівні, круглі, стрічки – мов лава москалів на муштрі.